Це не наш президент.

Віктор Янукович був обраний на свою посаду ледь більше, ніж третиною виборців. Сьогодні у нього немає

й того електорального потенціалу. Він є президентом десь так однієї п’ятої чи однієї шостої частини

України. Не більше.

 Може, за ним сьогодні стоїть навіть іще менше рядових громадян – це якщо провести справді чесні вибори

у певних регіонах країни, де таких виборів за великим рахунком, крім 1991 року, ніколи й не було.Не

здобувши нових виборців, крім хіба що частини колишніх «противсіхів», для котрих Янукович – це

рятунок від «гламурного фашизму Тимошенко», нинішній господар резиденції на Банковій у Києві стрімко

втрачає своїх прихильників – і неминуче втрачатиме їх надалі.

 Такі висновки випливають як із проведених за останній час соціологічних досліджень, які зафіксували

істотне падіння популярності Віктора Януковича та підтримки його дій, так і з поведінки та заяв самого

мешканця заповідного у недавні роки Межигір’я. І чи не передусім – із його дій та заяв напередодні Дня

Незалежності і під час самого свята.

Страх перед народом і перед істино  Що може об’єднувати дві події, які не сталися: військовий парад у

Києві на 20-річчя відновлення української незалежності та виступ Віктора Януковича на П’ятому всесвітньому

форумі українців? Економія коштів? Завантаженість гаранта Конституції роботою над плануванням та

проведенням реформ? Як видається, спільний знаменник у цих планованих, але нереалізованих акціях один:

страх очільника Української держави перед українцями, перед їхніми спонтанними діями. Страх, який

глибоко вкорінився у його підсвідомості ще з моменту «яєчного теракту» восени 2004 року в Івано-

Франківську. І не тільки перед українцями. Спостерігачі відзначили, що під час церемонії покладання вінка

та квітів до пам’ятника Святому рівноапостольному князю Володимиру, яка стала одним із ключових моментів

святковихурочистостей, Віктор Янукович тримався на відстані кількох метрів від цього вінка, мабуть,

пригадуючи торішній інцидент біля пам’ятника Невідомому солдатові...

 Та головне в цьому не чиїсь особисті переживання, хай вони навіть як на главу держави виглядають смішно,

 а зміст та резонанс тих чи інших учинків. Участь у параді на честь ювілею відновленої незалежності – висока

 честь для всіх військовиків, від рядових до генералів. Цієї честі військовики були позбавлені, тоді як

офіційна мотивація скасування параду є («економія бюджетних і соціальних виплат») вкрай непереконливою

на тлі чергового ремонту низки президентських резиденцій по всій країні та побудові вертолітних майданчиків

біля них. І що думатимуть і говоритимуть армійці про свого Верховного головнокомандувача? Чи це його не

цікавить? Що ж стосується нинішнього Всесвітнього форумуукраїнців, то він став першим, на якому був

відсутній президент. Тож не дивною є реакція значного числа учасників зібрання з-за кордону:

«Це не наш президент».

 А от перед ретельно відібраними учасниками урочистого засідання в палаці «Україна» (який влада

демонстративно, всупереч традиції, не надала для Всесвітнього форуму українців) Янукович виступив із

ледь не програмною промовою. Значна її частина – чи не вперше у виступах Віктора Федоровича – була

присвячена критиці більшовицького тоталітаризму та імперського деспотизму, звеличенню українських

державницьких традицій та боротьби за свободу.

 Що цікаво: переважна більшість «твердокам’яного» електорату чинного глави держави дивиться на світ

інакше. Для цих людей радянська доба, її реальні чи міфічні досягнення, орієнтація у всьому на Москву

були і залишилися альфою й омегою світогляду. Чи схвально сприймуть ці виборці антикомуністичну та про

демократичну риторику свого обранця? Чи для них різні слова, мовлені у Києві, - це тільки пустопорожній

ритуал, а головне – щоби президентом був «свій хлопець», «земляк»? Видається, далеко не всі з цієї

категорії виборців (а серед них вистачає принципових противників української незалежності) відчують

 задоволення від антикомуністичних та антиімперських інвектив, якими насичений виступ.

Хоча, звичайно, інша частина виступу – присвячена подіям уже ХХІ століття – сповнена зовсім іншого пафосу.

 Мовляв, усе було добре, як тільки я став прем’єром, 2003-04 роки мали стати міцним фундаментом

позитивних змін, аж тут понавилазили невідомо звідкіля різноманітні демагоги й популісти, одне слово,

помаранчеві. В результаті аж п’ять років Україна втратила, підвів підсумок глава держави, очевидно,

забувши, що за цей час вона стала членом Світової організації торгівлі, випередивши в цьому Росію, та

ввійшла до числа провідних експортерів зерна на світовому ринку. Що ж стосується демагогії, то Віктор

 Федорович вочевидь забув свої численні заяви про те, що українська економіка не витримає підвищення

цін на газ спершу до 160, а потім – до 250 доларів за тисячу кубометрів...

 Але так чи інакше, щонайменше третина виборців, почувши ці пасажі, де чимало перекручених фактів, де

жодного слова про встановлене Верховним Судом викривлення народного волевиявлення, де навіть

вбивство Георгія Ґонґадзе назване «трагічною загибеллю» (можна подумати, що він під автомашину потрапив

 чи бурулька на нього впала), також матиме підстави сказати: «Це не наш президент».

І тут не порятують розлогі пасажі про реформи, подолання кризи, соціальну відповідальність влади і боротьбу

 з корупцією – хоча б тому, що всі знають: президент США має одну заміську резиденцію, а президент

України – значно більше (точно невідомо: одні кажуть – 12, другі – 15, треті – аж 20).

Президент без електорату?

1994 року Леонід Кучма, ставши президентом України за переважної підтримки проросійського та

прорадянського електорату, одразу різко змінив майже всі свої ідеологічні орієнтири, задекларувавши

зміцнення Української держави (замість тісної інтеграції з Росією), радикальні ринкові реформи (замість

посилення державного патерналізму) та орієнтацію на Європу (що вилилося у входження до Ради Європи та

 партнерство з НАТО). Цим самим Кучма пожертвував більшою частиною свого електорату в ім’я підтримки

з боку активних політичних і громадських сил, налаштованих на реформи.

Ясна річ, реформи ті були непослідовними і нерідко неефективними – але все ж певний прогрес у зміцненні

держави був наочним. І початок виходу з економічної кризи та формування нового, вже пострадянського

середнього класу припадає на президентство Кучми – до речі, якраз на часи діяльності уряду Віктора

Ющенка-Юлії Тимошенко. Та зрештою позитиви виявилися перекресленими в останні роки президентства

внаслідок дуже високого рівня корупції, вбивства Ґонґадзе, «касетного скандалу» та спроб знищити свободу

 слова і політичної діяльності, побудувавши поліцейську державу.

 Але Леонід Кучма та його оточення до певного моменту все ж дбали про дотримання, бодай часткове,

демократичних процедур і про підтримку з боку найпоступовішої частини українських громадян – також бодай

 часткову. А от Віктор Янукович та його оточення цим, схоже, не переймаються.

 Бо ж хіба можна сприйняти всерйоз, скажімо, риторику про «остаточний розрив з радянським минулим та

його деформованими практиками врядування» з боку того, хто підписав закон про використання прапору

СРСР (під псевдонімом реально неіснуючого «штурмового прапора») під час офіційних урочистостей? Не

менш веселу реакцію викликають і заяви на кшталт: «Я оголосив війну корупції, і наголошую – це не просто

гасло. В цій війні не буде «своїх» та «чужих». І хто ще не зрозумів – відчує, як-то кажуть, на своїй власній

шкурі вже найближчим часом».

Звучить гарно, але чи не краще замість таких заяв просто надати пресі реальний, а не висмоктаний із пальця

 кошторис свого власного дня народження – звідкіля там взялися значно більші гроші, ніж президент України

 міг заробити за цілий рік чесної праці?

Ну, а щодо вільного розвитку бізнесу, стабільності і виправданості податків, соціальних реформ і

справедливого правосуддя (які гучно задекларовані у святковому виступі перед обраною аудиторією)

чимало цікавого (і дуже цікавого) можна прочитати у ЗМІ – навіть у тих, які не є опозиційними...

От тільки якими методами утримуватиме владу президент без електорату?