20 років «сліпої» революції

«День» продовжує серію матеріалів від провідних експертів України на тему, чи була Україна приречена на побудову кланової олігархії, які помилки 90-х унеможливили цивілізований розвиток економіки держави та чи зробила потрібні висновки нинішня влада. Цього разу відповіді на питання разом з «Днем» шукала відомий дослідник, визнаний експерт із питань державного управління та реформування політичних інституцій, ідеолог інституційної десовєтизації, директор Міжнародного центру політичних досліджень Віра НАНІВСЬКА.

— Сьогодні багато вітчизняних, та й міжнародних експертів поставили українській економічній системі досить невтішний діагноз: «дикий капіталізм» з усіма його негативними ознаками — корупція, рейдерство, тіньові схеми приватизації власності, «нецивілізовані» умови ведення бізнесу... Але чи була Україна приречена на такий невтішний «сценарій» ?

— Не була. Дикий капіталізм є результатом нашого розуму і наших власних рук, а також справою всіх, хто нам допомагав.

Ми створили українську економіку нашим власним розумінням, нашими прагненнями та діяннями. Найбільше нам не вистачало розуміння того, що з нами відбувалося. Сьогодні вже можна бути мудрими, дивлячись на себе двадцять років тому. Можна стверджувати, що дикий капіталізм був закладений у шоковій терапії через обвальну тотальну лібералізацію та приватизацію без одночасного створення інституційного захисту прав власності та захисту права на чесну конкуренцію. Така стратегія реформ не була випадковістю, але й не була запланованим заколотом проти України, вона була лише втіленням теорії в практику. Тут варто згадати, що теоретична дискусія у Світовому Банку між Джозефом Стігліцом і Джеффрі Саксом щодо ідеології економічних реформ на пострадянському просторі закінчилася поразкою Стігліца та його звільненням зі Світового Банку.

— Що ви маєте на увазі?

— Звіт першої місії Світового Банку в Україні в січні 1992 року був, очевидно, на основі інституціональної ідеології Стігліца, в якому стверджувалося, що приватизація була б черговою конфіскацією вже реально існуючої приватної власності й знищила б уже працюючі ринкові відносини кооперативів та орендних підприємств, що складали не менше 30% української економіки. Друга третина економіки, стверджував звіт, повністю готова до ринку.

Отже, на початку 1992 року Світовий Банк передбачав, що для успішної роботи двох третин української економіки потрібно було лише негайно створити ринкове регулювання, захист прав власності, прав конкуренції, примусове виконання контрактів. Третя частина економіки була визнана неготовою до ринку та неспроможною підготуватися до переходу до ринкових відносин і потребувала соціальної допомоги та перепідготовки.

Тим часом у Вашингтоні перемогла теорія Сакса, яка не тільки не вимагала жодних ринкових інституцій та регулювань, а навіть слово «інституція» перевела до понять єретичних, заборонених до вжитку.

Часто говорять про великі успіхи шокової терапії польського міністра фінансів Бальцеровича, але забувають, що його реформи були підтримані й фактично реалізовані через скрупульозну інституційну роботу — спочатку підготовчу, а потім через програму вступу в ЄС. Пинзеник не був слабшим за Бальцеровича, але за ним не було армії допомоги, яка непомітно в урядових структурах радикально змінювала урядову спроможність. Наприклад, у 1998 році на конференції я розмовляла з американським експертом, яка на той час вже чотири роки працювала в польському уряді в підрозділі, який відповідав за урядові закупівлі. Вона й декілька польських урядових чиновників цього підрозділу «переписували всю нормативну базу».

В Україні в той час донори навіть не дивилися в бік спроможності уряду. Величезні гроші донорів (лише за перші чотири роки США надали Україні близько чотирьох мільярдів доларів) фактично пішли на вітер.

— Чому?

— Тому що політичні цілі допомоги, а це завжди без винятку були реформи, та реальні проекти мали між собою мало спільного. Приватні компанії, які здійснювали міжнародну технічну допомогу, ніколи не турбувалися про результат та про наслідки роботи їхнього проекту.

Але ніколи жодна міжнародна приватна компанія, яка виконувала проект і отримувала гроші допомоги для України, не мусила замислюватися «чому?». Їм було дозволено мати одну й ту саму відповідь, яка повністю звільняла їх від відповідальності за результати своєї роботи: поганий уряд, відсутність політичної волі, погана ментальність українців і ніколи — абсурдний нереалістичний проект, розрахований на неіснуючу інституційну спроможність органів влади.

— Повернімося до економічних реформ 1990-х років. У чому, на вашу думку, вони були, очевидно, помилковими, з огляду на їхні наслідки, з якими сьогодні зіткнулась Україна?

— Радикальна зміна економічної та політичної системи, яка відбулася на початку 1990-х, запровадження приватної власності та ліквідація монополії комуністичної партії до сьогодні не забезпечена відповідними інституціями демократичного ринкового державного управління. Ми зберегли верховенство влади й не створили верховенства права тому, що зберегли недоторканними розвалини радянської державної адміністрації та командно-адміністративні принципи законодавства.

20 років тому зміни почалися на основі абсурдного, хоча й очікуваного в комуністичній державі, уявлення про бажане майбутнє країни. Демократія уявлялася комунізмом, де царює свобода без обмежень та відповідальності. Незалежна Українська держава — це комуністичний всемогутній Господь Бог, справедливий абсолютно та спроможний усім роздавати за потребами.

І все-таки, спрацювало те, що ми робили. Не те, про що писали і списували чужі програми, а те, що реально самі розуміли. Ми боролися за свободу й незалежність, і ми їх завоювали. Те, що ми не могли досягти успіху в економіці, це лише урок для роботи розуму.

— Які ключові помилки, на вашу думку, були допущені в реформах 1990-х років, що, власне, й стало причиною нинішнього «плачевного» стану вітчизняної економіки?

Економіка пострадянської України — це територія несамостійної, ірраціональної політики. Найбільшу шкоду принесло розщеплене шизофренічне мислення в основі рекомендацій донорів: приватизувати власність, але ліквідувати вже існуючих власників, тому що вони «червоні». Лібералізувати економіку, але не створити ринкового регулювання. Лібералізувати політику, але не створити жодного демократичного державного контролю за державним апаратом, який тримає в руках усі ключі до суспільних ресурсів.

Помилка перша: не можна було конфіскувати власність у вже народженого Горбачовим малого та середнього бізнесу, треба було створити для нього ринкове регулювання.

Помилка друга: не можна було корумпувати спантеличений, готовий до неминучих змін уряд, віддаючи йому повноваження конфіскації кооперативів та орендних підприємств через аукціони, приватизації державних підприємств через фантомну ваучерну й масову приватизацію.

Помилка третя: не можна було надавати міжнародну фінансову допомогу для посилення нереформованої командно-адміністративної системи тоталітарного державного управління. Треба було створювати Українську демократичну цивільну службу, Українську публічну адміністрацію з новими функціями управління змінами та регулювання в умовах політичної та економічної конкуренції.

Помилка четверта: не можна було обмежуватися реабілітацією української історії та культури у реформі системи освіти. Не можна було легалізовувати приватну власність, не змінивши державне ставлення до власників як до злочинців. Треба було реформувати сталінське управління освітою та методологію. Треба було запровадити демократичну та ринкову освіту замість комуністичного виховання, вкоренити через систему освіти демократичні цінності та основи демократичних і ринкових знань та вмінь.

— Чи зробила нинішня українська влада відповідні висновки, аби не допустити помилок, які ви назвали, під час нового етапу економічних та соціально-політичних реформ? Що дає причини так вважати?

— Звичайно, ні. Ні одна з адміністрацій чотирьох президентів України не зробила й не могла зробити висновків, про які й не думала. Але кожний президент України зробив свою дуже важливу й конкретну справу для утвердження української самостійності. Так, наприклад, аміністрація пезидента Кравчука створювала базові, відокремлені від Москви, державні інститути. Адміністрація Кучми зуміла відстояти в Москви Крим і Тузлу, що було вирішальним для утвердження української незалежності в очах Москви, в очах світу. Ющенко вперто відстояв для українців свободу від страху перед владою та історичну справедливість, поставивши на очі всього світу злочини царського та радянського колоніальних режимів. А Янукович, що вже очевидно, створює капіталізм, консолідує великий капітал.

Ніхто з вищезгаданих глав держави ніколи навіть не починав планувати впорядкування щойно народжуваного, природно активного й хижого капіталізму.

— А ви особисто бачите, як подолати цей хижий капіталізм в Україні?

— По-перше, перестати будувати комунізм під назвою «демократія». Ці дурні мрії тільки прикривають корупційне використання й українського державного бюджету, й міжнародної допомоги. Демократія не означає щасливе життя для всіх, а означає лише інституційне розділення гілок влади, обов’язкові регулярні вибори влади та її періодичну зміну. Демократія не означає, що влада завдяки виборам стає розумною або чесною. Зате демократія означає демократичне державне управління, яке відрізняється від тоталітарного жорстоким державним контролем за державними ресурсами. В Канаді у виконавчій гілці влади є комісія з питань державної служби, в якій працює тисяча державних службовців, її президента призначає парламент на вісім років. Місія цієї комісії — попередження політичної корупції. Ще є одна комісія — з питань конфлікту інтересів.

По-друге, перестати гратися в «голого короля» соціальної справедливості й нарешті називати речі своїми іменами. Те, що відбувається в Україні, це болючі, кров’ю залиті «пологи» приватної власності. Дивовижним чином ми забули про колективізацію на сході та заході, боротьбу наших предків, які вмирали мільйонами від Голодомору та в концтаборах за свободу мати свою приватну власність, за свободу бути українцями. Перехід власності у приватні руки не може бути процесом гуманним та справедливим. Але цей процес може й мусить стати процесом цивілізованим. Ми можемо й мусимо ввести жорсткі рамки правил його проведення з неминучим покаранням за порушення, точну дату його завершення та чіткі законодавчі правила для власників після завершення переходу.

По-третє, «дикість» нашого капіталізму найменше пов’язана з поведінкою власників. Громадяни України, які не беруть участі в цій гонитві за власністю, страждають від нереформованої, фактично непрацюючої соціальної політики, яка продовжує спиратися на неіснуючу 100% зайнятість та неіснуючого нині єдиного державного виробника — роботодавця, який у Радянському Союзі повністю відповідав за всі соціальні питання своїх працівників.