Двадцять років боротьби з меншовартістю

Нам нинішнім важко оцінити, що ж справді означає 20-а річниця Незалежності. Нам бракує порівнянь. Ми не розуміємо, що сьогоднішній день є продовженням вчорашнього. Ми не хочемо бачити, що президентство одного Президента є не радикальною зміною, а продовженням чи наслідком дій попереднього. 

 Незалежна Україна, хочемо ми того чи ні, є продовженням радянської влади, режиму, який був до незалежності. Залишилися ті самі інституції, ті самі люди, по суті ті самі закони й, як наслідок, ті самі хвороби.  Однак усе це не затьмарить в історичному плані того факту, що Україна засвітилася у світі як незалежна держава. Про це попередні покоління могли лише мріяти. Тепер ми мусимо наповнити відвойований простір новим духом. Зміна фасаду без зміни суті  На час 1991 року ми мали навколо себе жалюгідну картину, але ми переживали ейфорію від падіння імперії. Тоді ми всі однозначно погоджувалися, що то була імперія зла.  Але впали радянські закони, і виявилося, що ми маємо цілком готових злодіїв найвищого рангу для того, щоб розкрадати витворену поколіннями так звану народну власність. Третій секретар «по пропаганді» став Президентом, здавши партійний квиток у музей. Усі «червоні директори» залишилися при своїх посадах. Кожен директор залишився на своєму місці, управління «червоних директорів» народило олігархів. На тлі тотального розграбування державної власності перші ролі завоювали собі власники залізного «хапального» рефлексу. Діти й далі виховувалися у безбожних сім’ях, які до того ж поглинула жадібність до матеріальних здобутків. І це головне успадковане нами зло лише посилило закладені старою системою процеси деградації. Деякі хвороби нам підкинули ще й вітри глобалізації разом зі сміттям Заходу. Ми ж раніше не мали такого безсоромного телебачення! Такої реклами і такої брутальної оголеності! Великі міста змінили свою зовнішність. Вони сховали свої проблеми за каркасами новобудов та білбордами. Змінився зовнішній фасад нашого життя, але на жаль, не змінився на краще стан людської душі. Українців досі цькують за їхню «українськість». Агресивні носії імперської ідеології, часто за гроші, з усіх сил намагаються принизити саму ідею «незалежності». Люди у владі досі не зрозуміли, в якій країні вони живуть, якою країною керують. Вони не зрозуміли, що народ їх призначає на роботу, що вони є просто сезонними людьми, чиї обличчя світяться і гаснуть на телеекранах. Чи маємо чим похвалитися? Безперечно, прогрес є, але він проглядає через боротьбу різних тенденцій.  З одного боку, українцям дозволено бути собою в розумінні віри. Ті, кого виганяли на суботники у перший день Великодня, нарешті дістали можливість чинити за вірою чи традиціями свого роду. У цьому плані справді відбулася реставрація здеформованої національної істоти.   З іншого боку, церкву і віру знову використовують. Цього разу, щоб пропагувати ідею «русского мира». Ідеологічні функціонери в рясах витворюють ідеологічну інституцію, прикриваючись Христом.   Звісно, там є безліч справжніх священиків. Біда, що за спинами порядних людей ховаються пройдисвіти. Вони спеціально «виготовляють отруту» й розливають її у міжконфесійній царині. Вони розхитують нашу природну толерантність.   При заклику єднатися з іншими вірами у нас є мур між Володимирським собором і Лаврою. Цей мур штучний, і його зміцнюють.   За 20 років ми, видається, проторували шлях від виплеканої радянщиною меншовартості до відчуття особистої свободи.  За роки Незалежності ми підійшли до усвідомлення, що нам бракує непересічних людей – не «людей системи», а людей країни. Нам бракує авторитетів – людей, які в своєму середовищі вже здобули повагу, але які готові йти далі, бо далеко бачать. Нам бракує людей із незалежним обличчям і з нерабською психологією. Вже саме усвідомлення такої потреби є великим набутком Незалежності.

Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра»,

публіцист, колишній дисидент і політв’язень.