Як небезпечно бути надто принциповим

Принципові «противсіхи» гідно продовжують традиції Винниченків

В Україні не перевелися принципові люди. І які ж то люди! Хай там що діятиметься, хай там які жахіття буятимуть у політичному житті, для них головне – принципи. За будь-яких обставин. За будь-яку ціну. Небагато народів може похвалитися такою принциповою публікою: хай усе пощезне геть і навіки включно з рідною країною, але принципи мають восторжествувати.

Ось знана письменниця, а водночас іще й науковець-гуманітарій гордо заявляє в інтерв’ю російському «жовтому» журналу: я, мовляв, виступила речницею і натхненницею найпотужнішої на сьогодні в Україні партії – тієї, що проти всіх! На президентських виборах нас було тільки 4%, а зараз уже 25%! У нас є принципи – нам не підходить ніхто з чинних українських політиків, ми відкидаємо цю кланову колотнечу, хочемо зовсім іншого!

І при цьому, наголошує письменниця, режим Януковича не страшний, він смішний, він провінційний, ось Тимошенко – то справжнє лихо, то агентура Кремля, то «гламурний фашизм», Україна від нього, на щастя, порятована (у цей момент, вочевидь, слід співати осанну Вікторові Федоровичу). Ба більше, у діях нинішнього президента ця знана в Європах та Америках пані навіть вбачала ознаки демократії, про що й інформувала світ. Але головне для неї – це все ж таки «партія противсіхів», у якій на сьогодні вже чверть українського суспільства, бо саме ці люди, мовляв, є запорукою майбутньої демократії.

Що ж, кількість тих, кому «по барабану» українська політика, а разом із нею нерідко й Україна як така, справді чималенька. І вона зростає. Ось тільки чи є таке зростання симптомом ствердження демократичної перспективи країни? У 1918–1921 роках «противсіхів» було куди більше. І під час штурму військами Муравйова Києва, і під час «розбірок» між Скоропадським та Директорією, і під час спроб Петлюри за польською допомогою вибити червоних із Центральної та Східної України. Скажімо, якби у Києві в січні 1918-го всі офіцери-фронтовики взялися за зброю (по неї далеко не треба було йти – вдома в кожного щось було, а до того ж у місті розташовувалися величезні склади спорядження колишнього Південно-Західного фронту російської армії), то легко розгромили б недисципліновані більшовицькі загони, а про особливості державного устрою України можна було би подискутувати потім, за сприятливіших умов. Але ні! У всіх були незламні принципи. Як наслідок – значну частину цих дуже принципових осіб (бойових офіцерів з орденами за хоробрість!) розстріляли більшовики. Разом із їхніми принципами та перспективами української демократії. Варто згадати й не менш незламний принцип голови Директорії Володимира Винниченка та його однодумців: «Україна робітничо-селянська або ніякої!» – та прямі наслідки його реалізації, серед яких і капітулянтська політика щодо дій Москви, і загравання з плебейством водночас із нехтуванням «попутниками», себто вітчизняною інтелігенцією, і вилучення з українського війська тих командирів, які намагалися його дисциплінувати... Та що вже казати, навіть отамани Холодного Яру, незламні борці за свободу нашої держави, влітку 1920 року стали жертвами своїх принципів (разом із самою Україною): їм не дуже подобався вимушений союз Петлюри з Пілсудським, тому вони не вели активних дій і не скористалися унікальним моментом: коли Червона армія пішла на Захід, не вдарили по фактично порожньому Києву, в якому були тільки тилові служби та чекісти. А це могло би докорінно змінити перебіг війни, але на заваді стали принципи. І коли отамани очуняли, було вже пізно...

Сьогодні ж, коли йдеться про ту частину громадян України, яка налаштована проти всіх вітчизняних політиків та партій, варто поставити елементарне запитання: а за кого і за що виступають ці громадяни? Невже ж усі вони сплять і бачать розквіт майбутньої щиро української демократії? Якби ж то... Боюся, що половина, а то й більше «противсіхів» налаштована не лише проти Януковича, Тимошенко, Яценюка, Ющенка чи Тигіпка, а й проти держави Україна як такої. І якщо їх спитають – а за кого ж ви? – то відповідь буде дуже простою: за Путіна, за Жириновського, за Лукашенка, за Зюганова. На користь цього припущення говорить значний – приблизно такий самий, як і у випадку «противсіхів» – відсоток громадян України, котрі досі вважають своєю батьківщиною СССР і марять державною єдністю з Росією.

Що ж, наша письменниця – гідна наступниця принципового Винниченка...

Не менш принциповими є й деякі громадські організації. Приміром, одна з них – реальна, дієва, з хорошою репутацією (принаймні до цього моменту) – вкрай негативно відреагувала на інформацію про створення в Україні комітетів опору диктатурі. Мовляв, повідомлення про нашу участь у таких комітетах брехливі, нас там немає і не буде, оскільки вони, по-перше, захищають Юлію Тимошенко, по-друге, у нас зовсім інші принципи, ніж у тих осоружних політиків, які їх створюють. А далі ціла теоретична цидула. Зокрема, попри численні порушення владою громадянських прав і свобод, диктатури все ж таки, на щастя, поки що немає. Якщо ж ідеться про дії на випередження, мета яких – унеможливити загрозу запровадження диктатури, заявляють автори цидули, то в нас виникають сумніви щодо щирості намірів засновників комітетів діяти в цьому напрямі. Бо вони зосереджені лише на затриманні Тимошенко і не помічають інших загроз, як-от численні заборони мирних зібрань, спроби запровадження цензури у ЗМІ, здача національних інтересів України у вигляді угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України – і так далі, і таке інше тощо (список чи не на цілу сторінку).

А потім – гнівні інвективи на адресу екс-прем’єрки та її однопартійців: виявляється, саме їхня хамська і провокативна поведінка у суді є руйнацією поваги до Закону (саме так, з великої літери!) і процедур (а демократія – це, насамперед, чітке дотримання процедурних моментів, зазначають автори цидули). І взагалі: ми, мовляв, визнаємо усіх людей рівними, і для нас не має значення посада чи суспільний статус особи, права якої порушуються, тому політики в наших пріоритетах стоять не на першому місці...

Ось такі незламні принципи в цієї організації. . Витираєш піт із чола і думаєш: хлопці й дівчата, а ви колись логіку вчили? Якщо для вас усі люди рівні, то чого політики у вас не стоять на першому місці? На цьому місці мають стояти всі без винятку, скривджені владою. А щодо процедури... Тут уже кричуще незнання історії: якщо демократія – це насамперед дотримання процедури, то за які такі гріхи наприкінці 1940-х у місті Нюрнбергу судили німецьких суддів, які суворо дотримувалися всіх формальних норм, виносячи вироки ворогам гітлерівського режиму? І чому ніхто, крім нацистів, ніякі британські ліберали та французькі соціалісти, не звинувачував Георгія Димитрова у неповазі до закону і суду та у відверто провокативній поведінці під час Лейпцігського процесу?

Але, як бачимо, принципи – понад усе. Навіть понад істину – бо ж хіба це не фракція БЮТ-«Батьківщини» боролася у Верховній Раді проти ратифікації угод про пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ у Криму? І хіба проти цензури та на підтримку «податкового Майдану» не виступали ті, хто створює зазначені комітети?

Особливо тішить теза про відсутність диктатури! Вочевидь, громадські активісти з цієї організації мають спеціальний вимірювальний прилад, за допомогою якого можуть визначити, коли ж саме зникає демократія і настає диктатура. Тільки чому ж вони не дадуть покористуватися ним історикам? Бо ті ніяк не можуть визначити, скажімо, коли точно в Італії 1920-х запанувала фашистська диктатура, адже перехід від багатопартійності до монопартійності тривав там аж п’ять років, і весь цей час Муссоліні був прем’єром – цікаво, якого числа він перетворився на диктатора? А коли в Росії встановилася більшовицька диктатура? Ясна річ, що не 7 листопада 1917-го – потім були Установчі збори, був соціалістичний багатопартійний уряд, було повстання лівих есерів, була «чистка» совєтів від «неправильних» соціалістів, яких туди понаобирали робітники та селяни, то коли точно Лєнін став диктатором? А Гітлер? А Чаушеску? А Лукашенка?

...Польський філософ-дисидент Лешек Колаковський свого часу опублікував есе «Похвала людській непослідовності», у якому спрямував інтелектуальну іронію проти вузьколобої принциповості, що на практиці стає небезпечним і тупим догматизмом. Гадаю, і знана письменниця, і громадські активісти читали це есе. Але вирішили, що то про когось іншого, а не про них, непогрішимих...

Сергій Грабовський