Україна напередодні двадцятиліття: погляд із західного боку

У статті, опублікованій за рік до незалежності в журналі української меншини в Польщі  Пертурбації», я зробив прогноз, що Радянська імперія протримається до 1994 року. Назва цієї статті «Чи проіснує Радянський Союз до 1994 року?» була запозичена з самвидавної книги російського дисидента Андрія Амальріка «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», яка, своєю чергою, відсилала до відомого роману Джорджа Орвелла «1984». Зрештою, і Амальрік, і я виявилися неправими, адже СРСР розпався в 1991 році.

У 1983 році я почав працювати на Романа Купчинського, який помер минулого року. Із Купчинським мене познайомив Богдан Нагайло, молодий українсько-британський активіст, який тоді працював в «AmnestyInternational», а згодом став керівником «Радіо Свобода». З початку 1990-х років він працює в ООН.

«Радіо Свобода» завжди мала тісні стосунки з демократичним крилом української діаспори. Анатоль Каменський, віце-президент об’єднання «Пролог», був директором «Радіо Свободи» до Нагайла, а того змінив Купчинський, який керував українською радіостанцією з 1990 до 2003 років. Купчинський був змушений подати у відставку після погроз від адміністрації Кучми з приводу закриття київського офісу «Радіо Свобода». Кучма був обурений тим, що ця радіостанція транслювала уривки записів Миколи Мельниченка, а Купчинський поселив Мельниченка в Празі.

Купчинський став президентом дослідницької корпорації «Пролог» у 1978 році, коли вона перейшла до рук молодого покоління україно-американців. «Пролог» було утворено Закордонним представництвом Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) в 1952 році за підтримки уряду США після того, як Радянський Союз подолав збройний опір українців.

І американці, і британці тренували та відправляли до України спеціальних агентів наприкінці 1940-х років, однак більшість із них спіймали і потім ув’язнили або стратили. ЗП УГВР працювало з американцями, а ОУН(б) – з британцями, однак НКВС дізнавався про прибуття агентів від радянських шпигунів у британському МІ6 (таких як Кім Філбі) та в ОУН(б). Багато з так званих підпільних лідерів ОУН(б) в Україні були насправді подвійними агентами, які працювали на КДБ. Остання прес-конференція КДБ, на якій стало відомо про її подвійних агентів, відбулася у вересні 1988 року і мала назву «Операція “Бумеранг”».

За фінансової допомоги «Пролога» Петро Шутак і я заснували Товариство з вивчення радянських національностей (ТВРН) з Українською пресовою агенцією (УПА) і Українським комітетом миру, що стали складовими цієї юридично зареєстрованої компанії. УПА відкрила офіси в Києві, Варшаві та Москві щоб публікувати україномовні видання, збирати самвидав і поширювати книги «Прологу» і журнал «Сучасність». Польща стала важливим каналом розповсюдження, чому сприяла підпільна мережа «Солідарності».

ТВРН публікувало часопис «Soviet Nationality Survey», редакторами якого були Олександр Мотиль (тоді викладач Колумбійського університету, зараз – професор Рутґерського університету) і Надія Дюк (яка тоді була одружена з Адріаном Каратницьким і працювала в новоствореному Національному фонді на підтримку демократії, де перебуває і нині). ТВРН також видавало «Soviet Ukrainian Affairs», який містив переклади та аналізи статей з українських радянських ЗМІ. Цей журнал було створено за зразком «Digest of the Soviet Ukrainian Press», який «Пролог» публікував з кінця 1950-х до 1970-х років.

Багато наших дописувачів згодом стали журналістами в незалежній Україні. Роман Крик, керівник варшавського офісу УПА, наразі працює в Україні для Польської пресової агенції. Сергій Скрипник із київського офісу продовжував вести справи УПА протягом 1990-х років після того, як в 1991 році ми припинили фінансову підтримку. Сьогодні він є менеджером медіа-холдингу, що публікує «Комментарии» та інші видання. Ще одним нашим вихованцем є Віктор Ткачук – депутат Блоку Юлії Тимошенко, обраний до парламенту в 2007 році. В’ячеслав Піховшек виявився нашою єдиною невдачею.

До 1990 року українські радянські ЗМІ регулярно здійснювали на нас нападки, і тому можна припустити, що діяльність «Прологу», «Сучасності» та лондонського і східноєвропейських офісів УПА зробила суттєвий внесок у звільнення України від радянського режиму. Крім того, мене помістили в «чорний список» КДБ, який діяв до серпня 1991 року: наприклад, у квітні 1990 року під час моєї поїздки до Києва на інавгураційне засідання Української гельсінкської групи мене затримали в московському аеропорту «Шереметьево» і згодом депортували до Варшави.

Події в СРСР рухалися в напрямку його розпаду;  з 1989 року радянський лідер Михайло Горбачов почав втрачати контроль над ситуацією. Це стало очевидним протягом 1990-1991 років, і особливо після республіканських виборів, які дозволили націонал-комуністам, таким як Леонід Кравчук, отримати підтримку на місцях.

Ми, представники діаспори, спостерігали за цими подіями та сприяли їм. Ми допомагали лідерові Руху В’ячеславу Чорноволові, якого в березні 1990 року обрали головою Львівської обласної ради. Ми запросили Василя Базіва, редактора газети Чорновола «За вільну Україну» (колишньої газети львівських комуністів «Вільна Україна»), до Британії на прес-конференцію, де він вступив у полеміку з московськими журналістами. Діаспора також зібрала велику суму грошей для газети «За вільну Україну», чий тираж в певний момент перевищив півмільйона примірників.

1991 рік був роком виняткової значимості, протягом якого події в Радянському Союзі розгорталися з блискавичною швидкістю. Націонал-комуністи на чолі з Кравчуком все менше й менше бажали виконувати накази з Москви. Ми підтримували українську опозицію, яка від Руху поширилася на націонал-комуністів і Демократичний блок, що включав демократичне крило Комуністичної партії України, з якого вийшло багато колишніх членів Комсомолу, таких як Сергій Тігіпко і Олександр Турчинов.

Читайте також: Про слабкі мізки і сильну руку

Україна проголосила незалежність в суботу, і я пам’ятаю, що того дня я був не вдома, а у свого друга Романа Пронишина. Коли я повернувся додому о 17:00, моя дружина Оксана вигукнула: «Тарасе! Ти знаєш, що сталося? Україна проголосила незалежність!!!» Це була епоха без мобільних телефонів і електронної пошти.

Я подзвонив батькам, і відповідь мого батька була типовою для емігранта-націоналіста: «Чому це зайняло так багато часу?» Новина про це невдовзі поширилася по всій Британії через телефон і усне спілкування. Більшість представників старшого покоління не сподівалися, що дочекаються незалежної України, не кажучи вже про Помаранчеву революцію.

 Якось, коли я був школярем, мій батько мені сказав: «Я не побачу вільну Україну, проте я знаю, що ти побачиш її». Саме ця міцна віра надала їм достатньо енергії для того, щоб розвивати українську громаду та будувати церкви.

Я негайно відповідав на телефонні запрошення на телебачення та радіо, і вже наступного дня з’явився на ВВС та ITV(IndependentTV)та пояснив значення цього видатного кроку, заради якого всі ми працювали.

Британське телебачення постійно повторювало один і той же відеокліп з українського парламенту, на якому Сергій Головатий, тодішній голова київського Руху, вистрибнув із свого крісла, аби привітати одностайне голосування за незалежність. Протягом 1990-х років ми багато допомагали Головатому, коли він відвідував Британію, і тому були вельми шоковані його переходом до Партії регіонів у 2007 році.

Українська діаспора оцінила ці події в Радянському Союзі по-різному. Націоналісти, такі як ОУН(б), у своїх внутрішніх виданнях(які часто до нас потрапляли) ставилися до нової опозиції скептично, називаючи Рух «підконтрольним КДБ фронтом». Націоналісти з діаспори, зрештою, завжди ставилися до націонал-комуністів скептично.

«Пролог» дивився на ці події зовсім по-іншому.

Читайте також: Бренд "незалежність"

По-перше, «Пролог» (Нью-Йорк), «Сучасність» (Мюнхен) і ТВРН/УПА (Лондон) були найбільшими фінансовими спонсорами та постачальниками обладнання (ксероксів, факсів, друкарських машинок, обладнання для трафаретного друку) для демократичної опозиції в Україні. Я добре пам’ятаю, наскільки революційною була поява факс-машин у 1988 році і як вона прискорила комунікацію з Україною.

По-друге, відмінність у ставленні «Пролога» і його європейських офісів пояснювалася його внутрішнім плюралізмом, адже ЗП УГВР було крилом ОУН, що демократизувалося після його третього конгресу в 1943 році. Тому протягом 1950-х – 1980-х років «Пролог» і «Сучасність» видавали книжки різного ідеологічного спрямування: націонал-комуністів 1920-х і 1960-х років (зокрема, Івана Дзюби, який став редактором журналу «Сучасність» після того, як той перебрався до України в 1992 році), лібералів (в тому числі українсько-канадського професора Івана Лисяка-Рудницького) та інтегральних націоналістів (таких як український дисидент Валентин Мороз, якого в 1980 році видворили з СРСР). На відміну від націоналістів із діаспори, «Пролог» і «Сучасність» ніколи не ставилися до націонал-комуністів, таких як Дзюба чи Кравчук, вороже. Вони, зокрема, опублікували відому працю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» українською та російською мовами.

Третій погляд представників діаспори на події в Україні зосереджувався на тому, якою має бути наша роль після незалежності України. Американське фінансування «Прологу» завершилося в кінці 1980-х років, коли Президент Буш-старший поклав край таємним операціям США проти СРСР. До того часу Буш-старший став добрим приятелем Горбачова і в своїй промові до українського радянського парламенту в липні 1991 року, яку згодом зневажливо назвали «курча по-київськи», закликав українців не підтримувати «самовбивчий націоналізм».

«Пролог» і ОУН(м) (Андрія Мельника) підтримували громадські організації та освітню роботу в незалежній Україні. Журнал «Сучасність» продовжували видавати в Україні з 1992 по 2010 роки.

ОУН(б), у свою чергу, відновила зв’язки з націоналістами, такими як «Державна самостійність України» (ДСУ), та заснувала нові організації, такі як Конгрес українських націоналістів (КУН). Як і в радянські часи, виникнення політичних партій створило передумови для проникнення в них агентів спецслужб. Соціал-національна партія України (СНПУ, з 2003 року – «Свобода»), наприклад, виникла з «Варти Руху» наприкінці 1980-х років, і тому існують підозри щодо причетності її лідерів до тогочасних розвідувальних служб.

Після того, як у 2003 році померла Ярослава Стецько, КУН купив Олексій Івченко – корумпований нафтогазовий трейдер з Івано-Франківська. КУН входив до складу блоку Ющенка «Наша Україна» на виборах 2002 і 2006 років, а в 2005 році Івченко очолив державну компанію «Нафтогаз України». «Націоналіст» Івченко, зокрема, підтримав зрадницький і корумпований газовий контракт 2006 року, який привів в Україну газового посередника «РосУкрЕнерго».

Одразу після здобуття Україною незалежності я працював у престижному Міжнародному інституті стратегічних досліджень, а згодом разом із Девідом Треденіком, британським депутатом-консерватором, заснував Українську бізнесову агенцію. У другій половині 1990-х років у Бірмінгемському університеті я написав PhD, що стосувався націє- та державотворення в Україні.

Під час написання PhDя організував міжнародну конференцію по Україні за фінансового сприяння Міністерства закордонних справ Великобританії, де одним із запрошених спікерів був колишній Президент Леонід Кравчук, якого я зустрів у Лондоні та відвіз на поїзді до Бірмінгему. Іншим гостем конференції був Григорій Немиря, тодішній керівник аналітичного центру в Донецьку, а тепер – заступник голови партії «Батьківщина».

Дивлячись на шлях України до незалежності, я водночас відчуваю ностальгію і розмірковую над усіма можливостями, які було втрачено протягом перших двадцяти років її існування. Історики і політичні науковці продовжуватимуть сперечатися з приводу того, чи склянка наполовину повна, чи наполовину порожня – іншими словами, що вдалося і чого не вдалося досягти незалежній Україні. Водночас, коли в 1991 році Україна стала незалежною, я і мої колеги з України та діаспори очікували набагато більшого.

Тарас Кузьо