Україна непокірних душ

 

Озираючись на минулі роки, вважаю, що найбільше шкоди Україні завдала теорія протиборства Сходу і Заходу України. У полоні цієї накинутої схеми ми наробили багато помилок. І я теж.

Тепер обидві половинки — квити: на зло одна одній вони по черзі обрали своїх недолугих вождів, які відверто плюнули людям у душу і вивернули їхні кишені.
Тож настав час переоцінки.
Я думаю, що Україна дійсно поділена, але за іншим, не мовно-історично-релігійним принципом. Уся історія України — у боротьбі європейської та азійсь­кої моделі держави і суспільства.
З ХІІІ століття для когось героєм став Данило Галицький, для когось — Олександр Невський. Хтось обирав життя у повстаннях і очікуванні панської корони, аби разом з європейськими союзниками відбити в Орди свою державу. Хтось топив у крові своїх, щоб отримати в хана ярлик на владу та бухарську тюбетейку з гордою назвою «шапка Мономаха».
Це — наше цивілізаційне роздоріжжя: стати частиною Орди чи вперто битися за своє. Часто — без шансів на перемогу, але з почуттям гідності. У всі часи цей вибір між співпрацею і опором народжував героїв, які кров’ю і вірою штовхали криве колесо української історії.
Звідси — Хмельницький, Сірко і Мазепа, Шевченко, Леся і Франко, січові стрільці, холодноярці і махновці, Коновалець, Ковпак, Григоренко, Лук’яненко, Горині і Чорновіл, Стус, Ліна Костенко. Україна непокірних душ, що палали вогнем національної волі і людської гідності, жила у всі часи.
Ії рубали польською шаблею і царською сокирою, душили сталінським жахіттям Голодомору і комуністичною задухою духов­ного рабства. Найчастіше — і найболючіше — свої. Під кінець трагічного ХХ століття здавалося, що ту непокірну Україну втоплено в крові, а згодом — у кухонному конформізмі.
Та 1991 рік дав усім нам шанс. Показово, що те давнє цивілізаційне роздоріжжя знову відтворилося у конфлікті вчинків двох українських голів Верховної Ради. Івашко обрав Москву, Кравчук — вільну Україну.
Шанс збудувати свою державу дістався українцям у тяжкі часи. Варто лише нагадати, що Україна і Білорусь — єдині, хто після 1991 року створював державність. Інші — від Чехії до Латвії — відновлювали раніше втрачений статус.
Слава Богу і Героям — у нас збереглися традиції УНР, ЗУНР та національна інтелігенція. З цією свічкою і йшли навпомацки серед мороку пострадянського напівкладовища у невідому Європу.
Події 1991 та 2005 років показали, що автоматично замінити комуністичну традицію на демократичну модель не вдалося. Ступінь отруєння і еліт, і суспільства виявився значно більшим, ніж можна було уявити.
Я не думаю, що проблемою була непроведена люстрація комуністичних функціонерів та спецслужбовців. Як показав досвід, формально далекі від них левченки, зваричі та черновецькі знищують нову державу послідовніше за старих чекістів і сталіністів.
Масова ностальгія за авторитарним порядком, готовність обміняти свободу на ковбасу, небажання відкинути облудні імперські міфи свідчать, що проблема національного відродження виявилася значно глибшою, ніж подолання опору «колишніх». Хай як важко, але треба визнати, що тією чи іншою мірою ми всі вин­ні в гріху тоталітарної псевдокомуністичної практики, яка фізично й духовно нищила Україну. Гріх мовчазної згоди, як і гріх особистої участі, стосується, за поодинокими винятками, мільйонів українців. По собі знаю, як тяжко це усвідомити, але без визнання цього сумного історичного факту і розкаяння нам не подолати опору тієї рабської за своєю суттю моделі України як частини Орди.
Недостатньо проклинати Сталіна і його послідовників у Кремлі. Нерозумно всі проблеми перекладати на деформовану свідомість частини українського суспільства, що виросло в умовах вкраденої національної свободи та нищення особистості. Перш ніж повернути собі Україну, ми повинні повернути собі себе самих як нормальних, сучасних європейців з почуттям гідності та відповідальності за свій дім.
На мою думку, потрібно ухвалити загальнонаціональний Акт історичного покаяння і порозуміння заради майбутнього України. Його сенс — покласти край гріху комунізму і законодавчо заборонити будь-яку пропаганду та практику тоталітарного минулого.
Приклад повоєнної Німеччи­ни, яка, будучи напівзнищеною, знайшла в собі сили для морального засудження та очищення, красномовно свідчить про це. «Швидке відродження Німеччи­ни після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої», — пише французький історик Ален Безансон.
Ми будуємо Україну в умовах плюралізму і не маємо права на політику «вогнем і мечем», якою будувалися в далекі часи всі держави Європи — від Іспанії часів Реконкісти до Польщі часів пацифікації.
У сьогоднішній Україні люди мають повне право на будь-які переконання — на жаль, навіть антиукраїнські. Але права управляти державою, нав’язувати продовження громадянської війни, породженої минулим, права далі калічити співвітчизників, та ще й за державний кошт, — їм давати не можна!
Сто разів права Ліна Костен­ко — непокаране зло регенерує себе! Моральний осуд і розкаяння мають припинити деградацію проекту Європейської України. Скелети минулого у кривавих бу­дьонівках не повинні позбавляти нормального життя 46 мільйо­нів українців.
Повторюся: проблема не у відмінностях Сходу і Заходу Ук­раїни. Традиції свободолюбства одеситів, харків’ян та дніпровців нічим не слабші за львівські та волинські. Просто одній частині України пощастило жити у просвіченій монархії від Львова до Венеції, де працювали українські школи, об’єктивні суди і обирали парламент, іншій — довелося виживати в царській деспотії, де «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».
Географічно-політичні відмінності є в усіх великих європейських країнах — у Німеччині, Італії, Іспанії, Франції. Але в них є спільне бачення майбутнього. І у нас, в Україні, проблема не в регіональному протистоянні мов чи конфесій, а в антагонізмі двох моделей майбутнього — демократії і деспотії, конкуренції вільних людей і концтабору з «мудрим» вождем.
Сьогодні цю різницю видно як ніколи добре. Ми знову в глухому куті тоталітарного устрою. Останні події свідчать, що все навіть гірше, ніж за часів Кучми.
Після останніх президентських виборів повзуча реставрація радянщини в одежах стабілізації від пам’ятників Сталіну і танців із червоними прапорами перейшла в необмежену владу кримінальної олігархії, яка використовує всі державні структури для придушення та пограбування суспільства.
Все, крім Церкви, обкладається даниною для Хана (третя буква з певного часу — вже не «н», а «м»), та й то, якщо Церква курить фіміам Духінтерну про єдність «ординського миру».
Саме цей союз тоталітарної, антиукраїнської по суті ідеології та кримінальної практики влади — головний виклик у 20-ту річницю відновленої України.
Проте не варто впадати у відчай. Історія — мудрий учитель. Якось у спогадах Марко Поло прочитав, що тогочасні (а це ХІІІ століття) китайські злочинці, настрахані жорстокими тортурами за порушення закону, носили з собою отруту, яку негайно ковтали при затриманні. Але тогочасні охоронці порядку знали про це і носили з собою кавалок собачого лайна, який вправно запихали в горлянку затриманого злочинця, аби той відригнув отруту.
Спостерігаючи за Янукови­чем і його клептократами, дедалі більше переконуюсь, що вони виконують роль цього специфічного антиотрутного засобу, під впливом якого хворе українське суспільство має нарешті очиститися від отрути ординської моделі України.
Найголовніше — відкинути страх, байдужість і зневіру. Я зневажаю Ющенка не так за бездіяльність на посаді, як за те, що він продав українофобам шкіру вбитого Майданом Дракона. Відчуття, що все продається і всі бояться, — живильне середовище для неосталіністів. Тому вони так шаленіють, коли хтось має тверді переконання і під тиском погроз обирає не втечу, а тюрму.
У цьому контексті арешт Тимошенко, неможливість знищити її авторитет і відданість справі — початок кінця режиму.
Хоча, як кажуть математики, це — необхідна, але не достатня умова для відродження України.
Наслідком її колоніального статусу впродовж століть стала схильність громади до простих розв’язань складних проблем, бажання перекласти відповідальність за зміни на вождів. Навіть вибух народної енергії в Пома­ран­чевій революції змінив лише персони у владі, але мало змінив саме суспільство. Влучно писав про це есеїст Юрій Прохасько: «Повіривши в магію Майдану, ми подумали, що вона забезпечить нам рух, ніби вітер подув у вітрила, і човен помчить сам. А треба було гребти».
Найголовнішим сьогодні (як і вчора) є не стільки особа лідера опозиції, скільки створення ефективного громадського конт­ролю над роботою політиків. Європейська Україна починається з кожного. Це країна, де громадяни хочуть бути вільними і готові щоденно боротися за це з будь-якою владою. Бо коли в пилососі мішок з пилюкою повний — його чистять. Зрозуміти це легко. Важче — щоденно діяти.

Часи сліпої віри в яскравих вождів мають відійти в минуле, поступившись раціональному діа­логу народу-працедавця і най­маної команди реформаторів. Уже не досить демонструвати маразм і мегакорупцію влади Яну­ко­вича. Потрібен конкретний, розписаний поквартально План євроремонту України, який об’єднана опозиція повинна пред’явити суспільству.
Звичайно, в цій програмі має бути і ствердження української ідентичності, політичних свобод, верховенства права, економічної конкуренції. Але я дуже хотів би, щоб базою для нашого євроремонту став не тільки валовий національний продукт, а й Валовий Національний Оптимізм, любов, щастя.

Україна на це заслуговує!

Лук’янівське СІЗО,
16.08.2011 року
Юрій Луценко
«Дзеркало тижня. Україна» №29,
19 Серпень 2011