Україна й Польща: час відкинути міфи

Але правляча верхівка Польщі вирішила не звертати уваги на незручну історичну правду, відтак до постанови Сейму додався ще й «Волинський монумент» у Варшаві з провокаційною назвою. На щастя, в Україні нікому, навіть радикальним націоналістам, не спало на думку споруджувати пам’ятник із симетричним текстом: «Пам’яті українців, замордованих на Волині й північно-західних окраїнах українських етнічних земель у 1939–1947 роках польськими шовіністами з боївок ендеків та АК»... Небажання польських інтелектуалів бачити очевидне вже, схоже, стало звичкою. До того ж небезпечною як для українсько-польських відносин, так і передусім для самої Польщі. Ось що, скажімо, пише у загалом влучних і гострих подорожніх нотатках Яґєнка Вільчак: «Атмосфера Львова? Її практично не помітно, якщо йдеться про клімат багатокультурності, коли кожен почувається тут, як у себе. Натомість зауважуєш якийсь чад – чи то «Криївка», апофеоз ідеології УПА, чи відлуння подій цьогорічного 9 Травня? Цей задушливий націоналізм, котрий, видавалося, зблідне. Однак він наростає. Що відбувається? Маю враження, що Львів відступив назад, що хтось розвіяв атмосферу з часу візиту сюди Івана Павла ІІ». Цікаво, чи на адресу «ідеології АК» авторка також знаходить такі дошкульні слова? І взагалі, чи знає вона бодай щось про ту ідеологію, що береться судити її? Невже в сьогоднішній Польщі журналісти втратили почуття гумору, а відтак і здатність оцінити «Криївку»? І, нарешті, невже ж освічена польська кобіта, розшукуючи таємничого «хтося», не усвідомлює, що за чинної в Україні влади візит Івана Павла ІІ (якби він дожив до наших днів) до Львова апріорі не міг би відбутися і винен у цьому зовсім не Львів? Але що там журналістка – ось президент Польщі Броніслав Коморовський, знаний інтелектуал, заявив 10 червня у Вроцлаві, відкриваючи Wroclaw Global Forum: «Україна після зміни влади на початку 2010 року демонструє прогрес у розвитку демократії в країні». Мовляв, недаремно ж Віктор Янукович наприкінці травня на форумі глав держав Центральної Європи у Варшаві задекларував готовність української влади розвивати демократію та інтегруватися із західним світом. За словами польського очільника, серед країн Східної Європи, які не входять до Євросоюзу, тільки в Білорусі погіршилася ситуація з демократією... Єдине, що тішить, – Сейм усе ж не встановив Дня пам’яті мучеництва кресов’яків, які загинули від рук ОУН та УПА (голосування мало відбутися 27 травня). Але ж правляча партія «Громадянська платформа» подавала проект постанови, у якій засуджувався «злочин з ознаками геноциду так званої УПА», а Галичина названа «Східною Малопольщею». ДЗЕРКАЛО ДЛЯ «ГЕРОЇВ» Як видається, описана вище настанова переважної (смію стверджувати це на основі тривалого вивчення польського медіа-простору) частини польської інтелектуальної та політичної еліти має під собою реальний ґрунт і не зводиться до чиїхось особистих примх чи уподобань. Перша зі складових такого підґрунтя – це, на жаль, практична та ідейна нікчемність значних груп українського політичного бомонду й інтелігенції: тут подибуємо і ультра­патріотів-полонофобів, і витончених полонофілів, і просто заклопотаних боротьбою за владу, статки та посади діячів. Чи варто вдаватися в подробиці подій останніх шести років, які реанімували в польському суспільстві уявлення про «щирих українців» як про не здатних до конструктивної політичної та економічної діяльності провінцій персонажів? І чи треба переповідати сюжети, пов’язані з «грантовими полонофілами», які на події політичного й культурного життя в Україні дивляться вже неначе й збоку, пропагуючи ідеї мультикультуралізму та толерантності без берегів? І чи потрібно пояснювати, чому на описаному вище тлі донецькі, котрі «не женуть порожняк», видаються більш прагматичними і притомними? Друга складова безпосередньо пов’язана з тим, про що йшлося вище: Волинь, ОУН – УПА, дивізія «Галичина», український націоналізм, орієнтири розвитку нашої держави... Широкі кола польських громадян давно і щиро переконані: Українська повстанська армія – це різуни, палії, ґвалтівники, негідники, нацистські попихачі тощо; українські націоналісти – люди, котрим місце на смітнику історії; дивізія «Галичина» – недобиті фашисти; у волинських подіях провина на 99% (ну, може, на 98%) лежить на нас. Такі самі переконання з певними варіаціями побутують і в інтелектуальних колах, навіть у тих, які радо контактують з українською стороною. Річ у тому, що партнерами від українців тут виступають ті, хто працює чи у відверто полонофільскому, чи у властиво постмодерному ключі. Постмодерн, що розглядає національні проблеми як щось міфологічне і навіть небезпечне для сучасного людства, легко піддається сприйняттю в польському інтелектуальному середовищі, коли йдеться про територіально, а нерідко й мовленнєво український постмодернізм, щиро байдужий до своїх же соціально-політичних проблем (наприклад, один із київських теоретиків цього напряму навіть назвав своє ставлення до всього національного «пофігізмом»; інший зауважив, що він лише «часом згадує про свою україномовність»). У межах таких дискурсів легко досягають порозуміння певні групи польських та українських інтелектуалів, поза ними – ні.