Звідки родом протиріччя між «старою» і «новою» Європою?

Цей конфлікт розпочався із законної вимоги до Австрії з боку Литви видати їй колишнього полковника КДБ і командира групи «Альфа» Міхаїла Ґоловатова. Цю вимогу Австрія просто проігнорувала, випустивши його до Москви менше, ніж через двадцять чотири години після затримання.

Варто пригадати, що саме ця група «Альфа» під командуванням  Ґоловатова13 січня 1991 року вчинила криваве побоїще біля вільнюської телевізійної вежі. Михайло Головатов підозрюється в дії, котра класифікуються як злочин проти людяності та військовий злочин. Тому цілком можна зрозуміти різку реакцію Литви на австрійське відпущення по суті військового злочинця, який мав би постати перед литовським судом.

Однак, схоже, що у «старій» Європі існують дещо різні підходи до військових злочинів. Так Івана Дем'янюка, якого німецький суд засудив на основі «документів» надісланих ще радянським КДБ (котрі були свого часу визнані фальшивкою американським ФБР), можна визначати військовим злочинцем. А  Міхаїла Ґоловатова, який несе повну відповідальність за дії «Альфи», відпускають, ніби це зовсім не він виконував у Литві кремлівські злочинні накази.

Таким чином, можна сказати, що до неприкритого лобі інтересів Кремля в Європейському Союзі – Німеччини і Франції – приєдналася ще й Австрія. Можливо, через запізніле почуття вдячності СРСР, який після Другої світової за 10 років окупації вивів свої війська з Австрії, змусивши її перед тим прийняти статус нейтральної держави. Хоча також варто не забувати і про досить тісні зв’язки між Австрією і російськими енергетичними компаніями, які можуть опосередковано впливатьи на рішення австрійського уряду.

Перебільшена солідарність

Дії австрійської влади ще раз доводить, що солідарність між державами-членами Європейського Союзу вельми перебільшена, а загальної зовнішньої політики ЄС, політики безпеки і оборони практично не існує. На жаль, цей прикрий інцидент також ще раз доводить, що малі країни Євросоюзу,  зокрема в питаннях щодо прийняття нових держав-членів ЄС, мають тільки теоретичну можливість впливати на внутрішню і зовнішню політику Європейського Союзу.

Адже, якби країни Балтії разом із Польщею, Чехією та іншими державами колишнього соціалістичного табору, могли мати рівні можливості зі «старою» Європою, принаймні, щодо прийняття нових членів до ЄС і НАТО, то найймовірніше Україна давно вже мала б шанс приєднатися до країн об’єднаної Європи і Північноатлантичного Альянсу. Однак відверто антиукраїнська та неприкрито проросійська позиція Німеччини і Франції перекрила будь-яку можливість для України просуватися до НАТО і Євросоюзу.

Для проінформованих спостерігачів зрозуміло, що політичний інцидент з позицію Австрії, котрий викликав гучний шум не лише у Литві, а й по усій Європі, має значення не лише для внутрішнього литовського споживання, чи пов'язаний майбутніми парламентськими виборами. Вся ця історія не матиме швидкого закінчення, якщо після тривалого обговорення і політичних дебатів у Європейському Союзі, не буде прийнято рішення щодо нових підходів ЄС до питань взаємної правової допомоги, особливо щодо малих країн «нової» Європи типу Литви, Латвії чи Естонії.

«Льодовиковий період» стосунків між Литвою і Австрією, власне, висвітлює те, що австрійське керівництво фактично стало на бік тих, хто  у  далекому 1991 році боровся проти незалежності Литовської держави. Адже тоді група «Альфа» під керівництвом Ґоловатовауособлювала собою радянські окупаційні збройні сили, які намагалися придушити боротьбу литовського народу за відновлення своєї незалежної держави. На жаль, після розвалу Радянського Союзу вищі керівники Росії так і не набралися мужності, щоб визнати військово-політичні помилки і грубе насильство, котрі були допущені їхніми  попередниками.

Нинішнє дипломатичне протистояння між Литвою і Австрією – це щось значно більше, ніж конфлікт цих двох країн. Великою мірою, це протистояння між «старою» і «новою» Європою. Схоже, що через більше як 20 років після падіння Берлінської стіни протиріччя між старими і новими членами ЄС вибудовують нову «стіну непорозумінь», яка вибиває з-під підмурівка європейської єдності фундамент єдиної спільної європейської мети. За таких обставин Європа втрачає здатність говорити в один голос і відстоювати свої спільні інтереси з позиції єдності своїх цілей і спільного бачення європейських перспектив.

Більше того, проігнорувавши прохання Литви видати їй військового злочинця, Австрія фактично проігнорувала загальноєвропейську позицію щодо спільної континентальної політики  безпеки. Таким чином: ставиться під питання також і саме існування континентальної європейської політики  безпеки та її функціональні складові – національні стратегічні  формування політики безпеки держав ЄС.

В часи польського президента Качинського було прийнято звинувачувати в напруженості в середині Європейського Союзу поляків. Але хоча Леха Качинського вже більше року немає, однак не можна говорити, що напруженість у ЄС пішла на спад. Адже очевидно, що намагання Німеччини в тандемі з Францією,  нав’язувати всім іншим членам Євросоюзу свою волю все більше виходить за будь-які рамки політичної пристойності.

Німеччина, котра стала такою, якою вона є сьогодні лише завдячуючи допомозі Сполучених Штатів, намагається одноосібно вирішувати долю всіх інших європейських країн. І іноді просто вражає, що федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель, котра саме мала «щастя» вирости і жити в авторитарній НДР, з усіх сил блокує європейський вибір України, цим стверджуючи, що попри волю українського народу знову бачить її у складі Росії. Схожу позицію Німеччина займає і щодо Грузії.

Подібна позиція в багатьох питаннях призводить до того, що ЄС часто воліє розглядати конкретні ситуації через призму бажань Москви, відверто ігноруючи не лише інтереси таких європейських пасинків, як Україна та Грузія, а й головного трансантлантичного союзника Європи – Сполучених Штатів Америки.

Як відомо, нинішній дипломатичний конфлікт між Литвою і Австрією не є першим в ЄС: були непорозуміння щодо війни в Іраку, в оцінці грузинсько-російської війни та прав негромадян у державах Балтії. Виглядає так, що Росія сьогодні стала каменем спотикання у порозумінні між «старою» і «новою» Європою. Можна навіть зробити припущення, що Москва отримала від представників старої Європи право неформального вето, чим успішно користується вже досить тривалий час.

Виглядає, що франко-німецький тандем, який намагається з суто кон'юнктурних міркувань керувати у часи кризи, котра охопила Європу, не повністю усвідомлює відсутність єдиного європейського проекту. Крім того, у нього немає власного стратегічного бачення виходу ЄС з цієї кризової ситуації.

Нова лінія європейського розлому

Нова лінія європейського розлому сьогодні проходить не тільки по меридіану стосунків між старими і новими членами ЄС. Це і економічний розлом між багатою Північчю і бідним Півднем. Зрештою, нинішня криза свідчить також і про цілковиту некомпетентність правлячих класів Європи, котрі не здатні об'єднати континент мирно і поступово. Ісламізація Європи шляхом укорінення радикальних мусульманських угруповань і неконтрольована міграція представників спільнот, які відторгають європейські цінності, закономірно відроджують по всій Європі націоналізм як захисну реакцію, при цьому повертаючи на порядок денний багато які невирішені питання ХХ століття.

Під час «холодної війни» відмінності між європейськими країнами часто ігнорувались чи замовчувалась. Об’єднання Європи не змогло повністю нівелювати ці відмінності. Більше того, у багатьох випадках вони стали більш очевидними і більш конфліктонебезпечними. Адже при тому, що модель інтегрованої Європи досить успішно діє, все ж Європа далеко не настільки  однорідна, як очікувалось.

«Троянським конем» для європейської єдності стало і те, що батьки-засновники об’єднаної Європи, роблячи ставку на міграцію на її терени, щоб запобігти розпаду соціальних систем, дещо прорахувалися. Іммігранти із країн «третього світу» не стільки наповнювали соціальні фонди, як отримували звідти неадекватну своєму внеску в економіки країн свого перебування допомогу, і цим лише загострили і без того непрості європейські соціально-економічні проблеми.

Тому цілком можна говорити про назріле переформатування всієї початкової матриці європейської єдності, яка так довго залишалася майже без змін та коригування. Власне, скоріш за все, мова має йти про необхідність формулювання нової парадигми Європи ХХІ століття. Котра має відмовитися від принизливих поділів на «старших» і «молодших» братів, як це відверто проглядається на прикладі ставлення Австрії до Литви, а працювати на загальні інтереси усіх європейських народів.

http://www.tyzhden.ua/World/27092