Чому Гелій Снєгірьов пішов проти влади

Щоб зрозуміти це, доведеться трохи розповісти про Гелія Снєгірьова, оскільки молодше покоління читачів майже нічого про нього не знає, а багато хто, мабуть, взагалі вперше чує це прізвище.

Гелій (Євген) Іванович Снєгірьов був актором, викладачем у середній школі й інституті; працював у редакції газети «Літературна Україна» та на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів — режисером, завідувачем сценарного відділу. Найважливіші з його книжок — збірка оповідань «Літо вернеться» (1957), повість «Чи мав я право?» (1962), оповідання і повість «Народи мені три сини» (1973). Далі список його публікації уривається. Річ у тім, що нова хвиля репресій та переслідувань, яка почалася в 1972 році, розросталася й докочувалася до нових і нових людей; не оминула вона й Гелія Снєгірьова. Спершу від нього вимагали публічно засудити Віктора Некрасова, з яким він дружив і на захист якого виступав (Віктора Некрасова саме виключили зі Спілки письменників, а невдовзі він виїхав до Франції). Він відмовився. Але не обмежився цим, а сам став критикувати окремі антидемократичні акти влади. В середині 70-х років його вже твердо внесено до чорного списку «дисидентів», шляхи до «легальної» літературної діяльності було перекрито. Саме в цей час хворий і зацькований Гелій Снєгірьов працює над «лірико-публіцистичною розвідкою» «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)».

Пізніше Віктор Некрасов у емігрантській газеті «Новое русское слово» (7.10.1978) згадував: «Гелий Снегирев... Писатель, кинорежиссер. Долгое время руководил сценарным отделом Киевской студии документальных фильмов. Член партии, даже в свое время партбюро. К тому же родной дядя его знаменитый писатель Вадим Собко — в год по два романа о становлении и борьбе за светлое будущее советского человека...»

Не годилося б тут тривожити тінь Вадима Собка, якби ж і у самого Гелія Снєгірьова не було прямої вказівки на те, що саме славетний свого часу дядько і дав— мимоволі, звісної—'Поштовх до написання «Набоїв для розстрілу». Річ у тім, що він поставив за приклад Гелію його матір, а свою сестру Наталію Собко, яка буцімто, бувши зразковою комсомолкою, сигналізувала в ЦК ЛКСМУ про ворожу діяльність своїх друзів, що, мовляв, і поклало початок розслідуванню «справи» «СВУ». Це повідомлення тяжко вразило Гелія Снєгірьова, і він вирішив самостійно з'ясувати цю обставину. Але далі цей суто особистий стимул був підсилений ширшим і глибшим: бажанням, потребою розповісти людям, своєму народові, світові про один із підлих злочинів сталінізму, про одну з тяжких наруг над гідністю української інтелігенції, про один із отруйних ударів, завданих українській культурі й суспільності. Для того покоління був не поодиноким випадок, коли людина діяла згідно гаслу "якщо не я, тоді хто?".

Звісна річ, Гелій Снєгірьов не мав доступу до архівних і таємних документів, до матеріалів слідства, не мав навіть тих можливостей, які має історик сьогодні Він оперував лише офіційними повідомленнями тодішньої преси та пізнішими спогадами кількох уцілілих підсудних і свідків. А проте зумів — насамперед завдяки скрупульозному аналізові офіційних публікацій — з невідхильною переконливістю й очевидністю показати всю довільність і провокаційну безглуздість звинувачень, усю юридичну безграмотність «процессу», все його фантастичне жахіття. «Опера «СВУ», музика ДПУ» — цей гіркий жарт тих давніх часів дістав у праці Гелія Снєгірьова незаперечне документальне підтвердження. Після цього Прокуратурі Української РСР залишалося б тільки підписатися під висновками письменника, і дарма вона зволікала ще понад десять років, а самому письменникові «віддячила» так чорно й жорстоко.

Крім віртуозного й дотепного аналізу всіх перипетій «процесу», праця Снєгірьова цінна ще й тим, що він зібрав спогади і свідчення тих небагатьох ще живих тоді людей, які мали пряме або посереднє відношення до «справи» «СВУ». Можна уявити труднощі, які довелося Снєгірьову долати: адже в ті роки ще панував загальний страх, на який не було ради, і часом доводилося вдаватися до неймовірних хитрощів, щоб «витягти» людину на розмову. Хіба що одиниці готові були допомогти. І все ж таки й такого роду матеріал у праці є і надзвичайно важливий. Не можу не сказати, що, як на мене, до найбільше вражаючих сторінок «розвідки» належить процитований у ній прощальний, передсмертний лист матері Бориса Матушевського Віри Олександрівни з Темняків-ських таборів, що в Мордовії,— свідчення моральної високості й скромного героїзму кращої частини багатостраждальної української інтелігенції, подвижницьких традицій нечисленних українських культурних родів.

Звичайно, від «лірико-публіцистичної розвідки» Гелія Снєгірьова не слід вимагати всебічного і вичерпного висвітлення процесу «СВУ» в політичному та ідеологічному контексті доби, в історичній перспективі. Це — справа майбутніх істориків і політологів. Така робота на часі: процес «СВУ» повинен зайняти своє місце в ланці інших політичних і терористичних акцій, що переростали в глибоко продуману систему державного придушення національного, суспільного і культур'-иого буття українського народу.

Велику помилку робимо, коли й досі часом уявляємо собі політичні, процеси над українською інтелігенцією як таку собі безглузду й невмо-тавовану витівку репресивних органів, такий собі театр абсурду, виплід божевільної уяви політичних шизофреніків. Якби ж то!.. Ні. І процес над «СВУ» був глибоко продуманою й ефективно проведеною стратегічною діверсійною операцією. Щоб зрозуміти й оцінити її, треба проаналізувати напрямок удару, його прямі результати і далекосяглі наслідки для суспільства. Біографічна довідка: Снєгірьов Гелій (Євген) (1927 - 1978) Видатний дисидент, письменник, кінорежисер Народився в родині українського письменника і драматурга Івана Тимофійовича Снєгірьова. Закінчив Харківський театральний інститут, працював у Харківському академічному драматичному театрі, викладав. Друкуватися почав з 1954, видав декілька збірок оповідань і повістей. У 1956-57 завідував відділом публіцистики й художньої літератури в газеті „Літературна Україна“. Працював редактором і режисером (згодом упродовж 7 років - головним редактором, був членом партбюро) Української студії хронікально-документальних фільмів. В 1966 зняв документальний фільм про траурний мітинг у Бабиному Яру — в день 25-ліття трагедії. Плівка була вилучена наступного дня, Снєгірьова „розжалували“ у рядові режисери. 1974 його виключають з партії та обох творчих Спілок — письменників та кінематографістів після відмови написати пасквіль на В.Некрасова, звільняють з роботи. Євген працює над книжкою про процес СВУ 1930 року, яка друкується на Заході в журналі «Континент». В 1977 році на прес-конференції в квартирі генерала Григоренка Гелій Снєгірьов відмовляється від радянського громадянства. 22 вересня 1977 його заарештовують. В 1978 році у Володимирський тюрмі стан його значно погіршився, 1 квітня 1978 в газеті „Радянська Україна“ було опубліковано його покаянну статтю «Соромлюсь і засуджую». В той же час його «Тюремний щоденник» було видано на Заході. Помер Снєгірьов 28 грудня 1978 року в Жовтневій лікарні, був похований на Байковому кладовищі.