Донеччанин - герой гуцульщини

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601