Христя Алчевська

У цьому талановитому українському роді виросли ще двоє старших братів Христі, які склали славу українській культурі. Григорій Алчевський — відомий український композитор, автор симфонії «Альоша Попович», низки романсів на тексти українських класиків: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших. І досі у виконавців-вокалістів великою популярністю користуються його романси «Безмежнеє поле» та «Душа — се конвалія ніжна» (останній написаний на слова його молодшої сестри Христі). Іван Алчевський — видатний оперний співак, драматичний тенор, який з величезним успіхом виступав на сцені Петербурзького оперного театру, концертував у багатьох великих містах Європи. Він також створив й очолював літературно-мистецьке товариство «Кобзар», яке активно діяло у Москві до першої світової війни.

та обрядів формувалися естетичні смаки дівчинки, що й визначило її подальшу життєву путь.

дівчинка починає віршувати. Разом зі своїми шкільними подругами видає рукописний дитячий журнал «Товариш» (їй тоді усього 10 років), де вміщуються і її перші поезії, й оповідання. Вона була глибоко обізнана з українською та світовою літературою, цікавилася іншими науками, зокрема філософією. Завдяки величезній родинній бібліотеці мала можливість долучитися і до сучасної їй філософської думки, студіюючи праці М.Чернишевського, М.Добролюбова, В.Бєлінського, Л.Феєрбаха.

За його матеріальної підтримки Христя має змогу навчатися на вчительських курсах у Франції (1902 рік). Тут, у Сорбонні, вона захоплюється історією Паризької комуни, вивчає її архівні матеріали.

художню школу, викладає українську та французьку мови у вищих та середніх навчальних закладах рідного міста.

1903 року у Полтаві пам’ятника Івану Котляревському — саме тоді вона зустрілася з видатними українськими діячами культури: Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Михайлом Старицьким.

переходить у теплу і сердечну дружбу на довгі роки. У поезії «До Кобилянської» Христя Алчевська писала:

Над морем безкраїм до теплих країв; Лебеді з сонцем єднатись хотіли, Кричати про волю, про любих братів; Срібнії хвилі на морі здіймались, Бажали піднятись у ясну блакить, З променем сонця палким обіймались, Світилися радістю, щастям в ту мить… Люди тих лебедів всіх постріляли, Надії закинули в хвилі життя, Мрії і думи мої осміяли, До сонця спинили нове вороття… Ти ж привітала ті мрії забуті, Душею тужливою їх обняла, Серцем зогріла і смутком окуті Ті думи нещасні до світла взяла. Знов за тобою вони полетіли До ясних надій, і краси, і пісень, Струни нового життя забриніли, Рожевий зайнявся на обрії день…

громадською роботою, зокрема у жіночих організаціях, до цієї діяльності долучається й Христя Алчевська, ведучи серед народу активну просвітянську та культурологічну пропаганду української мови і культури, що відображено у її численних статтях та листах до відомих її сучасників І. Франка, О. Олеся, Н. Кобринської та інших.

У 1907 році виходить перша збірка поезій Христі Алчевської «Туга за сонцем», про яку схвально відгукнувся Іван Франко. За висловом поета, вона належала до того покоління українського красного письменства, яке відзначалося «досить значним піднесенням духу, зростанням ентузіазму, зростом праці на різних полях, виясненням мети, консолідацією сил, небувалим досі загальним оживленням».

українських альманахах і часописах: «Українська Муза», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Хлібороб», «Українська хата», «Громадська думка» тощо. Основний пафос її творів цього періоду — життєдайні мотиви, заклики до волі, свободи, братерства.

її поезії може поєднуватися з громадянським пафосом, а її пейзажні замальовки пронизують суспільні мотиви, як, скажімо, у «Пісні лілії»:

Думки обступають, мов квіти оті, І плачуть… І місяця сяйво смутне Кохає й цілує, і пестить мене. Я щастя не знала… Журливі пісні Мене колисали у тихому сні, І сльози блискучі, мов чистий алмаз, По одній котилися з піснею враз. Я ліс покохала… Він смутно мовчав; Він тільки гру сонця удень помічав, Тоді він хитався і щось шепотів, А квітки блідої і знать не хотів… І тому бліда я… і біла тим я… Квіток обступа мене тиха сім’я, А я все сумую та смерті все жду І досі поради собі не знайду.

заворушень початку ХХ століття, подальший наступ реакції не могли не позначитися на настроях молодої авторки.

відчуваються в багатьох віршах наступних збірок Христі Алчевської: «Сонце з-за хмар» (1910) і «Пісня життя» (1911). Та все ж оптимістичні ноти домінують:

Що за хмарами сонце не згасло, Вже зібралась докупи народна сім’я, Залунало відродження гасло!

Алчевської «Вишневий цвіт», у якій поетка опублікувала вірш, присвячений 50-й річниці з дня смерті Тараса Шевченка «Співець великий, син народу». А ще через два роки вийшли збірки «Пісні серця і просторів» та «Моєму краю». Ці збірки сповнені алегоричними образами, в основі яких — реальна дійсність і реальні дійові особи. Типовим їх образом-символом стає образ сонця як джерела духовної енергії. Христя Алчевська вдається до цього символу жаданої волі, очікуваного щасливого майбутнього народу, злету його творчої думки у багатьох поезіях. І не випадково майже десятилітній період її мистецького шляху означений такими назвами поезій і збірок: «Туга за сонцем», «Встань, Сонце!», «Сонце з-за хмар».

В ній мрія таїться кохана… Для неї вона й розцвітає                 Нікому незнана... Душа — се безсилая квітка, Що пахощі ллє, але гине, Що з тихого смутку зав’яне… І в лісі ніхто в оту пору                   На неї не гляне…

Христя Алчевська була близька до такого напрямку в поезії, як український модернізм. Це яскраво виявляється в ліричному струмені її творчості:

Повні весняної мрії й любови, Шемрання тихе в садку… Шепоче щось тихо, шаліє і хоче Вії шовкові твої покорити Зоряній нічці і сну. Солодкі зітхання і подих кохання, Й темнії віти тобі говорити Будуть про любку палку — Не слухай речей їх, не слухай любови: Осінь замінить палкії розмови, Горе украде весну…

чимало прекрасних поезій такого жанру, як поетичне послання («До дітей мого краю», «До жіноцтва», «Співайте пісні голосніш»), які, завдяки умовній метафоризації, стали помітним явищем в українській літературі.

належать такі глибоко психологічні прозові твори, як «На отлет», «На роковину», «Несвідомо», «Метелик», «Хлоя», «Одірвана гілка».

країні позначилися в багатьох поезіях Христі Алчевської, що склали збірки «Сльози» (1915), «Встань, Сонце!» та «Мандрівець» (1916). Їм притаманний глибокий ліризм і трагізм світосприйняття дійсності, авторка в поетичній формі висловлює протест проти того жаху, яким стала для народу війна. Це зближує її поезію з антивоєнними творами українських митців цього періоду — Василя Стефаника, Наталії Кобринської, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини.

Свобода йде! Свобода йде!.. На крилах в’ється і летить, Теплом в обличчя віє нам, Співа, сіяє і шумить… Та се ж Весна! Та се ж Весна!.. Обійми ширше розкривайте, Вітайте волю голосніш, Шуміть, радійте і співайте, Любіть всіх дужче, ніж раніш, — Як сонця жар, що в небі сяє, Як степ безмежний — цю весну, Як волю — вітер, що буяє, Що хилить жито до лану… Любіть людей! Любіть людей!

Христя Алчевська, як і значна частина української інтелігенції, була сповнена сподівань на щасливе майбутнє свого народу. Але ці надії виявилися тим маревом, яке на довгі роки оповило свідомість української людності.

іншим: у 1917-у не стає брата Івана, у 1920-у помирають мати і брат Григорій. Деякий час вона нічого не може писати. Але згодом публікує збірку «Clematis» (1922), а через кілька років з-під її пера виходить драматична поема «Луїза Мішель», яку вона написала 1926-го (опублікована у 1930-у) — твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі, з використанням реальних персонажів (недарма ж колись так ретельно вивчала архіви Паризької комуни). Цим твором Христя Алчевська розпочала у своїй творчості розробку революційно-історичної тематики.

французьким письменником, автором знаменитих на той час романів про Першу світову війну «Вогонь», «Правдиві історії», «Ясність». Під впливом цих творів Барбюса пише драматичну поему про подвиг 26 бакинських комісарів «Загибель юнака» (1931), яку присвячує своєму французькому другові.

художньою прозою. Вона зробила значний внесок і в критичну, й літературознавчу думку, опублікувавши статті і праці, присвячені творчості Кобзаря, інших українських та російських письменників ХІХ — початку ХХ століть: «З поля двох письменств», «Майстри слова», «Дух велетня», «Пам’яті Шевченка», «Селянська дитина — Василь Стефаник» та інші.

українських письменників на російську мову і навпаки — з російської та французької на українську. Хоча значна частина цих перекладів залишилася, на жаль, у рукописах, але світ побачили такі її переклади, як збірка «З галицької і нашої літератури» (1915) російською мовою. Вона переклала на російську ліричні вірші та поему І. Франка «Мойсей». Українською мовою переклала вірші О. Пушкіна, І. Нікітіна, О.К. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова, уривок з поеми К. Рилєєва «Наливайко». Високо оцінені її переклади українською романів Віктора Гюго «Бюг-Жаргаль» (1928), «93 рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), а також поезій Вольтера та П. Корнеля. Вона також переклала французькою мовою поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Тичини.

працювала в Міністерстві освіти, писала, друкувалася у періодиці, укладала свій двотомник, який так і не побачив, на жаль, світу, була активним членом Українського товариства драматургів і композиторів. Вона залишила значну літературну спадщину — понад 10 власних поетичних збірок, десятки наукових праць, низку перекладів тощо — загалом майже 4 тисячі творів, значна частина яких зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського.

Се сонцю всміхатись, боротись зі злом, Се серцеві й думам не дати заснути, Се здирству й неволі не бити чолом. Мертві й бездушні, що з благом не в згоді, Ви злі і нікчемні, ви всі хробаки, Ви смерті і темряві тільки в пригоді, Ви гасите світло, життя і думки. Жити — се з моря глибинного пити, Гірке коштувати, пить щастя до дна, То серцем до сонця палкого стреміти, Кайдани скидати, не відати сна.

мистецьке кредо невтомної української трудівниці на ниві народної освіти й літератури.

усього піввіку, але залишила нам у спадок своє небайдуже і красиве Слово.