В Україні і в світі сьогодні святкують День матері.

Це міжнародне свято вперше встановлено офіційно Конгресом США 8 травня 1914 року. Після Першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехії.

В Україні День матері офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня.

Хотіла б нагадати, що саме Українки --- найкращі МАТЕРІ !

У цей День дарую всім матерям України картину члена Національної Спілки художників України, талановитого Українського художника  Володимира Подлевського:

А також свої привітання хочу підсилити словами поезії   В.Симоненка про  матір і Батьківщину. 

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати, Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Опублікувати цю статтю Тетяни Швидченко мене змусили ось такі публікації які останнім часом почали з*являтися на нашому сайті як гриби дощу.Усілякі там Буртки, Пані та інші,жителі Одеси,Полтави,інших міст великої України неначе по команді взялися оплакувати "нещасну" долю жителів Галичини так ніби у їхніх власних регіонах усе чудово було. При тому брехня, спекуляція словом "русский"(русский як відомо не означає руський а у російській мові просто немає відповідного слова- замінника) стала звичайною практикою у неомосквофілів. Стаття трохи задовга для інтернету але показує усю гнилу сутність москвофільства колишнього і їхніх ідейних наступників - москвофілів теперішніх.

Мало  кому відомо, що на початку ХІХ століття Київ був значною мірою польськомовним. Так само лише нечисленна кількість зацікавлених знає, що в другій половині того ж століття на Галичині майже у всіх сферах життя домінували промосковські суспільно-політичні організації. Адже Галичина у свідомості пересічних українців закріпилася як нерушима цитадель українського націоналізму. Це ще один доказ того, що між уявленнями і дійсністю пролягає прірва завуальованих фактів та історичних стереотипів.

У ХІХ ст. москвофіли розгорнули активну  діяльність у рамках культурно-просвітницької, бізнесової а також  релігійної роботи на території Галичини, Буковини та Закарпаття, які на той час входили до Австро-Угорської імперії. Одними з перших пропагандистів москвофільських ідей Галичини були відомий ідеолог панславізму Міхаіл Погодін та історик Денис Зубрицький, які почали тісну співпрацю з середини 1830-х років. Саме навколо них сформувався пласт прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 років в Австрійській імперії. Події після «весни народів» стали приводом для надії на підтримку з боку Москви у більшості греко-католицького духовенства й старшої інтелігенції Східної Галичини. Така реакція була викликана встановленням польської влади та її категоричною позицією – заперечення існування русинів як окремої нації. В результаті домовленості з офіційним Віднем, намісниками та міністрами у справах Галичини призначалися тільки поляки.  Так, з 1869 року польська мова стала в Галичині мовою освіти та адміністрування, замінивши німецьку у Львівському університеті та інших навчальних закладах. На знак протесту українська інтелігенція вирішила шукати шляхи виходу з цієї ситуації, в процесі пошуку розділившись на два табори – тих, хто вірив у велич Російської імперії і сподівався на її прихисток, і прихильників ідей окремого українського шляху, незалежного ні від Польщі, ні від Москви. Перші, названі «москвофілами», отримали змогу розгорнутися на повну силу завдяки щедрій матеріальній підтримці російського уряду. Хоча, оскільки в умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 років москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність, то на початку їм довелося зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Завдяки таємному фінансуванню з Росії, москвофілам вдалося створити потужну видавничу базу, яка складалася з мережі газет, журналів, науково-літературних збірників. Ось перелік тогочасних москвофільських періодичних видань: «Слово» (1861—1887), «Страхопуд» (1863—1865), «Золотая грамота» (1865—1866), «Боян» (1867) і «Славянская 3оря» (1868), «Русская Рада» (1871—1912), «Наука» (з 1871), «Пролом» (з 1880), «Галичанин» (1893—1913), «Русское Слово» (1890—1914), «Прикарпатская Русь» (1909—1915), «Голос Народа» (1909—1914), «Русскій Голосъ» (1922—1939), «Русская земля» (1919—1938).

На хвилі антипольських настроїв під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи галицьких та буковинських русинів — Ставропігійний Інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, «Руська бесіда». Преса — «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вісники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Головною  ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли поширювали чутки про Росію як про «землю обітовану». Російського імператора ототожнювали зі спасителем, який прийде і врятує галичан від безчинства поляків та євреїв. Існування українців як нації категорично заперечувалося. При тому, що москвофіли за походженням були українцями, вони виступали проти широкого публічного використання літературної української мови. Ставились до неї з відвертою зневагою, наприклад, Денис Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Саме тоді з’явився і поширився міф про те, що українська мова є продуктом впливу польської мови на російську, тобто української як такої ніколи не існувало, як і народу теж. Саме тоді набуло поширення т. зв. «язичіє» [1]. Втім, у побуті значна, якщо не більша, частина москвофілів спілкувалася польською, адже російською вони не володіли.

У 1870 р. москвофіли заснували власну політичну організацію — Руську Раду, яку називали прямою наступницею Головної Руської Ради 1848 р. та єдиним представником всіх західних українців. Після придушення царськими військами Польського повстання 1863 року, австрійський уряд надавав підтримку польським рухам, що було на руку москвофілам, які внаслідок цих подій розширили коло підтримки серед сільського населення Галичини. Відтоді образ «доброго царя» тільки закріпився за російською стороною.

Між москвофільськими освітніми осередками та аналогічними проукраїнськими структурами точилася жорстка конкуренція. На противагу «Просвіті», створеній у 1868 р., у 1876 р. було утворено «Общество им. Качковського», яке стало головним осередком москвофілів і з часом створило мережу місцевих філій і читалень по всій Галичині.  У 70-х роках ХIХ ст. галицькі села нараховували 181 народну читальню цієї організації. Знамените «краще втопитися у російському морі, ніж у польській калюжі» привабило до москвофілів навіть тих, хто скептично ставився до «російської благодаті».

Коли 1876 року вийшов Емський указ, москвофільські кола вітали заборону україномовного книгодрукування, оскільки вважали, що це піде на користь єднанню «братніх народів». Свята наївність галицьких москвофілів не забарилася розбитися об жорстку реальність подальших подій. Адже для російської влади вони були не стільки друзями і прихильниками, скільки добре оплачуваними проповідниками імперських ідей у стратегічно важливому для Росії регіоні.

Цікаво, що окрім культурно-просвітницької діяльності, москвофіли також  пропагували очищення греко-католицького обряду від латинізації. Зважаючи на те, яку роль відігравала в житті тогочасних галичан релігія, цей хід здавався безпрограшним, воно так би й було, якби в гру не вступив більш повноважний гравець. Австрійський уряд, вбачаючи у таких тенденціях небезпідставну загрозу сепаратизму, ініціював відставку митрополита Йосифа Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва греко-католицької церкви. Після інциденту з парафіянами села Гнилички, які під впливом активістів москвофільського руху оголосили про перехід до православного приходу, австрійська адміністрація провела суд над провідними москвофілами («Процес Ольги Грабар»). Це був початок подальшого державного переслідування руху москвофілів у Австро-Угорщині, який завдавав нищівного удару їхній ідеології, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» москвофільської верхівки. Авторитет москвофілів серед народу стрімко падав, криза їхньої ідеології позначилася на становищі проукраїнських народовців, які на той час дедалі більше зміцнювали свої позиції.

У 1900 році, під керівництвом Руської Ради, москвофіли об’єдналися в «Рускую Народную Партію» (РНП). Справа обернулася так, що РНП, у зв’язку зі зростанням українського народного руху, мала підтримку з боку польських партій і намісника. Також до того часу в середовищі москвофілів уже утворилося два різних напрями — «старшокурсники» і «новокурсники», що в 1909 р. фактично стало причиною розколу партії. Новокурсники стали радикальним крилом партії, на чолі з Володимиром Дудикевичем і Дмитром Марковим, обравши курс на повну національно-політичну єдність із Росією і прийняття російської літературної мови. Така позиція, а також співпраця з поляками, призвели до відходу поміркованих колег із партії до осередку українських національно-демократичних сил.

Незважаючи на занепад москвофільського руху ще з 80-х років ХІХ ст., його представники й далі намагалися проводити активну роботу. Так, у вересні 1909 р. «новокурсники» почали випуск щоденної газети «Прикарпатская Русь», яка стала їхнім головним друкованим органом. На утримання цього видання партія щорічно отримувала 14 тис рублів із казни Російської імперії. Така таємна грошова допомога була продуманою державною політикою, згідно з якою «прикарпатским русским» щороку виділялося загалом 85 тис рублів від міністерства внутрішніх справ і фінансів. Також для активістів проросійських організацій було організовано безкоштовне навчання в російських навчальних закладах. Така політика була настільки вдалою, що, попри падіння популярності москвофільських ідей, навіть до 1910 року на виборах багато галичан голосували за проросійські партії.

Критична  ситуація для симпатиків Росії настала  з початком Першої світової війни. Політична  верхівка москвофілів з перших днів конфлікту зробила відкриту заяву  про підтримку Російської імперії. 11 серпня 1914 р. в Києві було створено «Карпаторусский освободительный комитет», завданням якого було включення Галичини, Буковини і Закарпаття до складу Російської імперії. Австро-угорська сторона сприйняла цей виклик відповідно: розпочалися арешти москвофільських активістів і всіх, хто був до них близьким. Одночасно з переслідуванням москвофілів почалися репресії звичайних українців через те, що австро-угорська влада не бажала більше терпіти явно сепаратистських витівок проросійських сил. Ув’язнення та масові розстріли застосовували щодо мирного українського населення, тисячі українців потрапили до концентраційних таборів. На початку через те, що відвідували москвофільські зібрання і мали до них хоч якесь відношення. Пізніше арешти поширилися на всіх інших: були вони прихильниками москвофільства чи народництва — вже не грало великої ролі. Талергоф, Терезієнштадт, Гнав, Гмюнд, Куфштайн, Швац — ось ширший перелік концтаборів, ніж зазвичай публікують популяризатори москвофільської тематики. Найбільшим і найвідомішим із них став Талергоф. Саме там зосередилась перша хвиля ув’язнених, більш чи менш дотичних до москвофільського руху. У грудні 1914 року там перебували близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916-го — 2 717 (85 % українців; 76 % селян, 7 % греко-католицьких священиків). Загалом, із 1914 до 1916 рр. було зареєстровано 14 000 в’язнів. У Талергофі не було бараків аж до зими 1915 року, нестерпні умови утримання призвели до пошесті плямистого тифу та інших інфекційних захворювань, що спричинило високу смертність серед ув’язнених. Лише серед зареєстрованих було майже дві тисячі загиблих. Але тогочасні ідеологи москвофільства створили свою мозаїку подій, назвавши те, що відбулося «першим геноцидом ХХ століття». Образ мученика, який постраждав за проросійську ідею, драматичною постаттю увійшов фактично у всю тогочасну творчість москвофілів. Був створений Талергофський комітет, який протягом 1924—1932 років видав чотири випуски «Талергофського альманаху». Також проводилися Талергофські з’їзди. Навіть відкрили пам’ятник «невідомому талергофцю». Продовжують пропагувати цей культ деякі російські кола і зараз. Наприклад, у 2007 році було видано книгу спогадів в’язня Талергофа Васілія Вавріка «Геноцид карпаторусских москвофилов — замолчанная трагедия ХХ века». В ній ідеться про те, що від репресій австро-угорської влади та її помічників, українських націоналістів, постраждало 60 тисяч «карпаторосів» — «представників російського православного народу, який проживав у Прикарпатській Русі».

В серпні 1914 року Львів був окупований російськими військами. У східній частині Галичини утворили генерал-губернаторство, на чолі якого поставили графа Георгія Бобринського, котрий заявив, що місцеве населення завжди було російським і пообіцяв насаджувати їм російську мову, закон та уклад. Разом із ним цією справою займалися й залишки москвофілів, які потрапили до Львова з російською армією. Їхніми керівниками були Володимир Дудикевич (очолив «Русский народный сонет»), Семеон Бандасюк і Юліан Яворський. Вони розпочали стрімкий наступ на самостійників та керівництво Греко-католицької церкви, це збурило місцеве населення, яке почало невдоволено ставитися до прихильників російського вектору і тих, хто їм пособляв. Тим паче, згодом стало зрозуміло, що росіяни навіть не збираються виконувати головні сподівання місцевого народу — виступати проти поляків, адже Російській імперії це було зовсім невигідно.

За  час окупації Росією Галичини москвофіли були там єдиною легітимною політичною силою, але вони не обіймали жодних вагомих посад у тодішньому уряді. Займалися суто русифікацією місцевого населення і репресіями проти українського національного руху. Ця ситуація відверто вказувала представникам москвофільства на їхнє місце в російських планах. Проводилися масові обшуки та арешти, тисячі людей було вислано до Сибіру. В 1915 році було підписано наказ, згідно з яким чоловіче населення Галичини разом із сім’ями мусило переселятися у віддалені райони Російської імперії. А оскільки люди були проти такого розвитку подій, їх виселяли силою. При цьому спалюючи цілі села та створюючи у містах табори для переселенців.

Завершилось це все на початку літа 1915 року, коли російські війська почали відступ. Відступаючи, вони брали в заручники тисячі мирних людей, серед яких велику кількість становила інтелігенція і духовенство. Багато представників москвофільського руху емігрували до Росії. Там вони в більшості розчаровувалися в ідеології москвофільства і згодом брали участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917—1920 років. Так, міф про Росію як «землю обітованну» для всіх знедолених і ображених був розвіяний остаточно.

Залишки москвофілів після поразки національно-визвольних змагань розділилися на два  політичні  табори — «праву» Галицько-Руську Народну Організацію (згодом Руська Народна Організація (РНО)) та «ліву» Партію Народної Волі. У 1918 році «Руський Виконавчий Комітет» виступив із підтримкою українців у війні з поляками. Така позиція не була узгоджена з консервативними колами москвофілів, які мали намір співпрацювати з польським урядом. Представники РНО шукали підтримки у польських урядових чільників і мали тісні контакти з російською меншиною та російськими емігрантами у Польщі. Ця течія у подальшому розділилася на дві групи — Руську Аграрну партію та Руську Селянську партію (РСП). Проурядова політика давала їм змогу до певної міри втілювати у життя свої культурно-національні, економічно-господарські та політичні плани. Консервативна частина РСП мала популярність у традиційних москвофільських повітах регіону (Зборівщина, Жовківщина, Бродівщина, Каменеччина, Турчанщина, Сяноччина, Перемишлянщина, Радехівщина, Равщина, Самбірщина, Золочівщина). Територію політичного впливу намагалися розширювати і в інших регіонах, але не всюди це вдавалося, бо в свідомості галичан імперський міф про Росію вщент розбився об справжні наміри російської сторони. Ці наміри вони не лише побачили на власні очі,  а й відчули на собі неодноразово.

Москвофіли  далі поширювали ідеї про єдність  галицького й російського народів  та проголошували своїм політичним ідеалом Російську федеративну республіку, складовою якої вони й далі планували зробити Галичину. Маючи значний досвід такої діяльності, вони вирішили зробити «хід конем» — узялися за підвищення освітньо-культурного та економічного становища населення, тому траплялися випадки, коли з ними співпрацювали навіть селяни, які  не були їхніми прихильниками. Висуваючи гасла про єдину російську літературну мову для всіх «слов’янських народів», вони популяризували її, публікуючи свої «вісники», організовуючи різні культурні заходи, гуртки і курси, викладали історію Галичини в контексті єдиного руського простору. Також фінансували студентство з метою формування нових кадрів.

Радикальна  частина «Руського Виконавчого Комітету» розійшлася в поглядах з консерваторами і влилася в ліву партію «Сельроб», яка, хоча й орієнтувалася на більшовицький режим у Радянській Росії, але офіційно дотримувалася української національної платформи. Нечисленні кооперативи, які перебували під її впливом, займалися більше політичною пропагандою, аніж економічною роботою. У Львові сельробівці контролювали товариства «Український Робітничо-Селянський Дім», «Робітничий театр», видавничу спілку «Нові шляхи» та інші.

Що  характерно, усі культурно-просвітні  товариства, створені москвофілами в період перед Другою світовою війною, до кінця 1930-х років занепадають переважно через фінансові труднощі. А припинялося фінансування москвофільських осередків одночасно з припиненням офіційної підтримки владою. Так, на початок 1940-х на Галичині фактично не залишилося жодного життєздатного москвофільського товариства чи інституту. Їхні залишки продовжували існувати ще кілька років на Закарпатті, але після того, як ці землі увійшли до СРСР, останні москвофільські осередки було ліквідовано.

Імперська ідея, як засіб існування Росії, є швидше аксіомою, ніж теоремою. Хронологія подій дозволяє неозброєним оком окреслити доволі невибагливу схему, за якою перманентно обертається маховик її реалізації. Ця схема є своєрідною політичною пірамідою з відповідною ієрархією «замовник — ідеологи — виконавці — маси». Вона досить чітко простежується на прикладі феномену москвофільства. Замовником виступила Російська імперія, яка мала забезпечити фінансову опору і, мірою реалізації запланованого, — офіційну підтримку на державному рівні. Ідеологи-пропагандисти в особі Погодіна, Зубрицького та інших збирали навколо себе коло виконавців, які включали різні функціональні групи. Серед них — фанатики, які щиро приймали пропоновану їм ідею за чисту монету і несли її в маси. Сюди можна віднести й тих, хто використовував своє становище суто для потреб матеріального прибутку, звичайних простодухів, яким легко нав’язати будь-яку точку зору та інші подібні категорії. Детальніший опис схеми потребує окремого розгляду, тому, повертаючись до теми, зазначимо, що  сприйняття соціумом цієї схеми залежало вже від обставин і кмітливості замовника. Не дарма, після остаточного приєднання західних українських земель до СССР проект москвофілів згорнувся остаточно. Справді, хто ж залишає в господарстві віник, коли з’являється пилосос?

Минуло  більше століття, а засоби й умови  реалізації подібних проектів зазнали лише несуттєвих змін. Сьогодні ми маємо старого замовника, який час від часу перевдягається в ту чи ту одежу, й ті самі міфи та ілюзії, якими живиться суспільство. Міф про «доброго сусіда» — це новітня модифікація легенди про доброго царя, причому об’єктів симпатій кілька, але одиниці розраховують на власні сили. Разом із тим, світ увійшов до інформаційної епохи, потоки інформації стали всюдисущими і як ніколи доступними. Якщо в минулому столітті можна було контролювати доступ до інформації, то тепер у ній легко загубитися. Тим не менше, суспільство не бажає думати і споживає те, чим його годують, замість того, аби зробити хоча би спробу власного вибору. Українська інтелігенція, апелюючи до громади, мусить про це пам’ятати, щоб знайти правильний ключ до вирішення подібних проблем і самій не загубитися в трансформаційному морі соціально-політичних віянь.

Література  та примітки:

1. «Язичіє» — назва мови, що нею писали в ХІХ ст. москвофіли. Основою «язичія» була церковнослов’янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою. Від 1887—1893 pp. провідні москвофільські видання перейшли на російську літературну мову.

Хтось не продає спиртне неповнолітнім - а хтось роздає його безкоштовно.

9 травня в Сімферополі, на гуляннях у Гагарінському парку, присвячених Дню перемоги, "фронтові сто грам" наливали всім охочим, серед яких практично не було помітно ветеранів. Власне, заради них влада і влаштувала безкоштовну роздачу алкоголю.

У чергах, що вишикувалися за отриманням безкоштовної порції спиртного, переважала гуляща публіка, пише автор сайту громадянської журналістики

"Крим без цензури", який розмістив на сайті відповідні фотографії.

Звернула на себе увагу автора та обставина, що горілка розливалась в "фірмових" синіх наметах Партії регіонів. А "остаграмлювали" населення зовсім юні дівчата в накидках з партійною символікою, які, можливо, ще не досягли 21 року.

 

"Настільки вільний доступ молоді до алкоголю, забезпечений чиновниками з правлячої партії, мимоволі наводив на думку, що і себе дівчата не забудуть, і при бажанні можуть прихопити кілька пляшок горілки для особистого вживання", - помітив цивільний кореспондент.

ДОВІДКА: В Україні заборонено продаж алкогольних напоїв особам, які не досягли 21 року, а також тютюнових виробів особам, які не досягли 18 років.

Продаж або безоплатна передача працівником  підприємства (організації) торгівлі або громадського харчування алкогольних або слабоалкогольних напоїв або пива особі, яка не досягла 18 років, карається штрафом в розмірі від 5 000 до 10 000 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян і виправними роботами строком від 3 до 6 місяців. Ті самі дії, вчинені повторно, караються позбавленням волі на строк від 1 до 2 років.

Накануне празднования победы советской армии над немецкими захватчиками разворачивается настоящая вакханалия и беснование — как из преисподней, возникают вражеские силы, стремящиеся опорочить святыню советского человека. Появляются карикатуры, демотиваторы, статьи относительно геройского издевательства солдата-освободителя над покоренными народами. Становится очевидным, что Великая Отечественная война и 9 мая являются не просто историческими событиями и памятным днем. Это — религиозный культ со всем необходимым церемониалом. О победе как о религии пишут сами же трубадуры советской имерии. В частности, скандально известный главред газеты «Завтра» Александр Проханов в статье «Победа — религия, Сталин — святой» так и написал: «Победа в Великой Отечественной войне должна быть приравнена к сотворению Адама, избавлению земной жизни в ковчеге Ноя, пришествию на землю Христа». Кто не исповедует сей правильной веры — подвергается гонениям и преследованию за ересь и богохульство. Поэтому мы решили по полочкам разложить составляющие нового религиозного культа: Сталин — это мессия, подобный Иисусу Христу, который пришел в этот мир с целью победить сатану. Он, как и Христос, сопровождал свой земной путь различными чудесами. Если основатель христианства исцелял больных, превращал воду в вино, воскрешал мертвых - то Сталин «принял Россию с сохой, а оставил с атомной бомбой». Адольф Алоизович Шикльгрубер, известный в широких кругах под фамилией Гитлер — сатана (он же Люцифер). Изначально находился на стороне сил света, за что был удостоен чести — оккупировать проклятых пшеков. Но, как и в библейской истории, поднял восстание против Бога (т.е. Сталина многоликого), за что был в последствии низвергнут. Генералы — своего рода апостолы. Их задача сводилась к следовании за своим Учителем и распространении «благой вести» о нем. Наиболее достойным обещался земной покой, посмертный почет и, конечно же, попадание в рай. Георгий Жуков даже удостоился памятника нерукотворного чуть ли не на святом месте. Красная площадь — занимает не менее важное место в религии 9-го мая, чем Голгофа у христиан. Здесь происходили самые драматические события, которые в дальнейшем определили ход войны. Предатель Андрей Власов — если есть апостолы, то обязательно должен быть Иуда, т.е. предатель и редкостная сволочь. На него возлагали большие надежды, называли «любимым командиром Сталина» и «спасителем Москвы». Даже книгу собирались написать «Сталинский полководец» в жанре «житие святых». А он — подонок, попал под чары Люцифера, искусился и перешел на сторону зла. За что его, собственно, и повесили. Кстати, Иуда тоже оказался в петле — правда по собственному желанию. НКВД — это «святая инквизиция», в обязанности которой входило блюсти богобоязненные устои, а в случае чего — судить по всей строгости за богохульство. Лагеря — чистилище, куда отправлялись все совершившие грехи, остающиеся неотпущенными. Советский человек, отягощённый бременем грехов, не позволяющих беспрепятственно войти в царствие божье, подвергался «очищению» и лишь затем попадал в рай. Послевоенное советское государство — и есть «олицетворение» рая, куда стремился попасть каждый сталинопослушный гражданин. В нем было все — и колбаса дешевая, и медицина бесплатная, и образование доступное, и путевки в санаторий. В общем, все то, о чем только мог мечтать несчастный западный империалист-капиталист. Военные парады — крестные ходы с целью утверждения добра на земле. Обычно сопровождаются знаменами (хоругви) и портретами мессии (иконы). Во время жизни Сталина парадов не было, ибо богочеловек от природы скромный, посему воздерживался от надлежащих почестей. Могилы советских воинов — святые мощи. Посещение могил повышает карму, скилы (патриотизм, преданность, идеологическая стойкость и т.д.) и даже позволяет осуществить level up по советской профессиональной лестнице. Посещение памятников и могил с возложением цветов — это паломничество «во святые места». Вся их важность описана в предыдущем пункте. Бандеровцы — иначе, как демонами, не назовешь. Подобно падшим ангелам, они искусились Люцифером и пошли за ним, предав бога. Подлые создания все время стреляли в жопу спину. Однако были побеждены бравыми сотрудниками НКВД. «Вставай, страна огромная! Вставай на смертный бой» - как и большинство других музыкальных произведений того времени, эта композиция выполняла роль религиозных гимнов. Задача — поднять религиозное самосознание и довести до патриотического экстаза. Георгиевская ленточка — по важности занимает место нательного крестика. По ней можно определить, кто правоверный, а кто — вероотступник. Чем больше георгиевской ленточки — тем лучше, она защищает от бесовского влияния бандеровцев и прочей нечисти. Желательно носить на самом видном месте. Ленточка многофункциональна — размещается на антеннах авто, дамских сумочках, магазинных прилавках и много еще где.

Этим список религиозной символики и церемониала 9 мая не ограничивается. Вы можете присоединиться к их наполнению. Ибо только познав истину, вы станете свободными :)

Ще один аналіз совкового "мислення"

Автор: Микола Малуха

***

Олександр Палій, для УП _ Понеділок, 07 травня 2012, 15:36

Олександр Палій, історик, автор книг "Історія України" (2010), "Ключ до історії України"(2005), для УП

Нині минає річниця становлення найвідомішого "противсіха" української історії. У травні 1919 року Нестор Махно починає війну на два фронти – проти білих військ російської імперії та проти червоної Москви. У підручниках історії нині вивчають цілковито маріонеткову "Донецько-Криворізьку радянську республіку", що була проголошена за наказом більшовицької Москви і так само за наказом згорнута. Та ця "республіка" закінчилася рівно тоді, коли війська кайзерівської Німеччини і УНР у 1918 році майже без опору доїхали залізницею до східних кордонів України. Натомість реально існуючу "Південноукраїнську трудову федерацію" Махна, яка два роки відбивалася від переважаючих сил білих і червоних російських армій, спіткало незаслужене забуття.

При максимум 2 мільйонах населення підконтрольного Махнові району півдня і сходу України у 1919-21 роках, 60 тисяч у його армії і кількасот тисяч підпільників, більша частина місцевого українського населення Дніпропетровської, Запорізької, а також півдня Полтавської областей є нащадками махновців. >>>>> ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ (ТИСНИ)

*******************************************************************************************

У передмові до своїх спогадів 1926 року Нестор Махно пише.: "Про одне лиш можу пошкодувати я, видаючи цей нарис: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, у яких я перебуваю".

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=IVygG-QS8Nk

Люди були цілими сім’ями.

На святковому концерті в Одесі конфуз трапився. Організатором та ідейним натхненником святкового концерту був тов. Марков. Весь вечір на сцені був Лев Лещенко - украіснкі ЗМІ повідомляли, що співак дасть благодійний концерт на площі в честь Дня Перемоги. І все б нічого, але на сцену виліз п'яний друг Маркова Міша Леонтьєв. Язик, сцуко, заплітається, матюкається. Вигнати його не можуть - особистий почесний гість Маркова таки. Загалом, одесити дізналися, що ніякої України не існувало і не існує, що всіх "українських підарасів" треба нах відправити і обрати головного непідараса Маркова і т.д. Тобто звичайна п'яна маячня. Нічого нового.

Правда, народ був цілими сім'ями, з дітьми - хороша реклама Маркову. І концертик транслювався в прямому ефірі по місцевому ТБ - тут вже й на хуліганство тягне за повною програмою.

За матеріалами: В-Н-Зб

Москва. 6 травня. INTERFAX.RU - Лідери опозиції Сергій Удальцов, Олексій Навальний і Борис Нємцов були в неділю затримані поліцією на "Марші мільйонів". Загальне число затриманих, за даними опозиції, обчислюється вже кількома сотнями людей.

А за тиждень до цих подій пан Путін дуже ЗАХИЩАВ "опозицію" України, верніше, "єдину справжню аПазіціОнєрку-піОнєрку"

і розповідав УКРАЇНЦЯМ, що таке є демократія і ПРАВОВА ДЕРЖАВА!

А от, власне, і ФОТОПРИКЛАД ЇХНЬОЇ ПРАВОВОЇ  дер... (дур..., дир..., дір...) ---- жави!

Фотограф, який намагався сфотографувати опозиційний "Марш мільйонів" у Москві з вдалішої точки, зірвався з пожежної драбини та розбився насмерть.

Очевидці повідомляють, що зіткнення сталися між людьми, що намагалися прорватися від Болотної до кінотеатру "Ударник", де почалася неузгоджена сидяча акція протесту.

Правозахисна організація Human Rights Watch засудила розгін поліцією мітингу на Тріумфальній площі і затримання учасників акції.

Помаранчева (Болотна) площа!

Автор: Григорій Пустовіт

Cьогодні комуністи та їхні союзники по коаліції з Партії регіонів ведуть чимало розмов про нібито співпрацю ОУН-УПА з фашистами. Ці розмови підштовхують до роздумів: а як же поводилися комуністи в той час, коли реально вимальовувалася політика стосовно фашистської Німеччини у СCСР, як будували вони свої стосунки з нацистами перед війною? Занурившись у архіви тодішніх часів, дійшов висновку, що ліпше було б для комуністів узагалі цієї теми не торкатися...

---

Озброївшись книжками сучасних російських істориків, які, на відміну від наших, мають доступ до архівів, а саме лєнінградця Ігоря Буніча «Операція «Гроза» та Ю.Дьякова і Т. Бушуєва «Фашистський меч кувався у СCСР», виданою у 1992 році видавництвом «Советская Россия», я зрозумів: якби не тісна співпраця між двома тоталітарними режимами, то совєтський народ загалом і українці зокрема взагалі не знали б, що таке Друга Світова війна, і дата 22 червня нічого не символізувала б. .. Наші земляки-західноукраїнці, за велінням долі опинившись у СCСР, виявили, що їх улюблений, за часів перебування при Польщі, фільм Чарлі Чапліна «Великий диктатор», у якому з'являвся двійник Гітлера в особі єврея-перукаря, в СCСР був із 1939 року заборонений. Зате у прокаті з'явилися фільми, зняті у фашистській Німеччині. Мало того, ще за часів Польщі вони мали можливість почути з німецьких радіостанцій гітлерівський марш «Майн фюрер! Майн фюрер! Майн фюрер!». Яке ж було їхнє здивування, коли совєтські солдати почали теж його виконувати, крокуючи вулицями західноукраїнських міст і сіл, тільки з іншими словами: «Все вьіше, и вьіше, и вьіше!». Якщо ж говорити про музичні уподобання совєтських комуністів узагалі, то вони часто співпадали з уподобаннями фашистів. Так, на прийомі у совєтському посольстві, організованому в листопаді 1940 року у зв'язку з візитом Молотова в Німеччину для зустрічі з Гітлером, друга людина в нацистській партії Гесс на акордеоні зіграв відому кожному солдату вермахта пісню «їх хатте айне камераде». Пісня Молотову дуже сподобалась, і після війни вона з'явилася в СCСР як «Пісня про червоного барабанщика». Взагалі, у совєтських комуністів та німецьких нацистів, хоч як дивно, було багато спільного. Наприклад, любов до свастики. У перші роки совєтської влади свастика у комуністів була дуже популярною, її використовували, де треба й не треба. Справа дійшла до того, що у листопаді 1922 року в «Известиях» нарком освіти РСФСР Луначарський видав спеціальне «Попередження», в якому категорично заборонив використовувати свастику як революційний символ. Методи боротьби у них теж співпадали. М.Бухарін, виступаючи у 1923 році з доповіддю Комінтерну на XII з'їзді РКП(б), заявив: «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка-небудь інша партія, засвоїли та застосовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з точки зору їхніх політичних прийомів, то це повне застосування більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму». До речі, найперший переклад гітлерівського «Майн кампф» був зроблений саме російською мовою за особистим розпорядженням Сталіна. Маршал Совєтського Союзу К.К. Рокосовський засвідчує: «Всі ми у свій час читали книжку Гітлера «Майн кампф» («Воєнно-історичний журнал», 1989 р., №4,ст.53). Спільним ворогом комуністів і нацистів було капіталістичне суспільство. Зокрема, Гітлер 24 березня 1942 року заявив: «Потрібно ліквідувати капіталістичне суспільство». Та й не забуватимемо - ідеологічним батьком Гітлера був Готфрід Федер, автор заклику до світової революції: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», підяким, до речі, виходили не лише совєтські газети, а й нацистські в Німеччині. У німецьких газетах писали про переваги колгоспної системи у СССР, про сталінську конституцію, про передовий стаханівський рух на виробництві. Найбільшими святами у фашистській Німеччині були 1 травня, коли німці під червоними прапорами йшли на демонстрацію, як, до речі, і в СССР робили, а також 8 і 9 листопада. У СССР найбільшими святами були практично ті ж самі дати... 31 жовтня 1939 року Молотов виступив із доповіддю «Про зовнішню політику Совєтського Союзу» на позачерговій 5 сесії Верховної Ради СССР. У ній він зазначив, що «не лише безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війну за «знищення гітлеризму». В ці ж дні центральна газета совєтських комуністів «Правда» повністю надрукувала промову Гітлера на зустрічі з ветеранами нацистського руху в крупному пивному залі Мюнхена на честь чергової річниці «Пивного путчу», який відбувся 8 листопада 1923 року. Так, нібито совєтським людям дуже потрібна була ця нацистська маячня. Після вибуху в пивній, де тільки-тільки виступив Гітлер і вчасно, як для нього, поїхав, Сталін передав Гітлеру близько 1,5 тисячі німецьких комуністів, які свого чау втекли до СССР. Сталін хотів переконати фюрера у своїй непричетності до замаху. А комуністи? Комуністів Сталіну ніколи не було жаль: ні своїх, ні, тим більше, німецьких. Передача їх відбулася на мосту через Буг. А 21 грудня із 61-ю річницею від дня народження Сталіна привітали Гітлер, Муссоліні та Ріббентроп. їх поздоровлення газета «Правда» та інші центральні видання розмістили першими серед безлічі привітань, у тому числі - ще декількох фашистських діячів дещо меншого рівня, але з настільки звучними іменами, що всі центральні газети СССР із текстами поздоровлень були пізніше на довгі роки поховані у спецсхови, а деякі просто вилучені та знищені. До речі, із західних лідерів Сталіна ніхто не поздоровив...

Коли ж 1 вересня 1939 року гітлерівці напали на Польщу, газета «Правда» повідомила совєтським читачам, що збройний конфлікт між Німеччиною та Польщею розпочався через напад групи польських військовослужбовців на радіостанцію у прикордонному містечку Гляйвіц. Весь світ писав правду, тільки совєтські комуністи передруковували фашистську брехню, дурячи власний народ. 8 вересня 1939 року, коли 4-та танкова дивізія німців увірвалася до Варшави, Молотов відправив Ріббентропу вітальну телеграму: «Я отримав Ваше повідомлення про те, що німецькі війська увійшли у Варшаву. Будь-ласка, передайте мої поздоровлення та привітання уряду Німеччини». Після кривавого розподілу Польщі совєтські комуністи зустрічали фашистів не лише хлібом-сіллю та гучними бенкетами, а й проведенням спільних парадів. Так, у Бресті парад приймали фашистський генерал Гейнц Гудеріан і совєтський комкор, командир 25-го механізованого корпусу Кривошеїн. У Гродно парад переможців приймав майбутній герой Сталінграда Чуйков. Такі ж паради пройшли у Ковелі та Пінську. Нацистсько-комуністичним союзникам було що згадати. Наприклад, коли героїчний гарнізон Брестської фортеці під командуванням польського генерала Костянтина Плісовського відбив усі атаки Гудеріана, останній звернувся за допомогою до Кривошеїна. І совєтська важка артилерія виручила своїх фашистських союзників. Польські жовніри не здались, героїчно загинувши від совєтських снарядів та нацистських куль. А які теплі братання відбулися на мосту через Буг між совєтськими та гітлерівськими солдатами! Про це Сталін у телеграмі Гітлеру скаже: «Дружба, скріплена кров'ю». 27 вересня 1939 року в Москву прилетів Іоахім фон Ріббентроп із польського питання. Був гучний бенкет, на 22-му тості радник німецького посольства Хільгер збився з рахунку. «Я почував себе як серед своїх товаришів по партії», - зізнався пізніше розчулений Ріббентроп. Тоді ж Сталін проголосив тост: «Я знаю, як німецький народ любить свого фюрера. Тому я хочу випити за його здоров'я!». Гітлер теж пошановував Сталіна, про що свідчать його заяви: «Сталін, без сумніву, - історична особистість цілковито величезного масштабу» та «геніальний Сталін». Для порівняння, Черчілля Гітлер називав «слабовільною скотиною» і «шакалом», а Рузвельта - і «душевнохворим», і «мізерним євреєм».., Коли 13 листопада 1940 року в Берліні відбулася зустріч Молотова з Гітлером, останній вітав совєтського гостя нацистським привітанням підняттям руки. І це не дивно, адже кожен агресивний крок гітлерівців отримував щиру підтримку від комуністичного керівництва СССР. Так, Молотов вітав Ріббентропа у зв'язку із захопленням Норвегії: «Вітаю з блискучою висадкою!» А 17 червня 1940 року, в той самий день, коли розгромлена Франція запросила перемир'я, Молотов викликав до себе німецького посла Шуленбурга й висловив йому «найтепліші та найщирі привітання Совєтського уряду з приводу блискучих успіхів німецьких збройних сил». У СССР, на відміну від інших країн світу, закрили посольства окупованих Норвегії, Югославії та інших країн. У січні 1940 року було створено «Товариство дружби НКВД-СС». Коли ж делегація гестапо відвідала своїх московських колег, то подарувала їм машинку для виривання нігтів. Як діє ця машинка, вони показали на німецьких комуністах, які сиділи у Суханівці... У вересні 1939 року 36 найбільших транспортних кораблів Німеччини, у т.ч. «Бремен», «Нью-Йорк», «Швабен» та інші, переховувалися від англійського флоту в Мурманську. В Мурманськ веселити німецьких моряків прислали з Лєнінграда ансамбль російської народної пісні та танцю. Мало того, німці в Мурманськ привели трофейний корабель «Сіті оф Флінт», що викликало міжнародний скандал між СССР і США. Після цього цей пароплав відправили до німецького порту. 3 18 серпня по 1 вересня 1940 року совєтські криголами «Лєнін», «Сталін» і «Каганович» почергово й таємно провели з Мурманська до Берингової протоки німецький крейсер «Комет», щоб той вів бойові дії проти англійських торгових транспортів у Тихому океані. Дуже інтенсивно й корисно для нацистів розвивалися торгові стосунки між СССР та Німеччиною. Якщо у 1938 році совєтський експорт у Німеччину становив 53 мільйони марок, то в перші місяці після прийняття нової торговельної угоди - 800 мільйонів марок. Майже 80% всіх матеріальних засобів, які давали Німеччині можливість вести війну у 1939-1941 роках, постачались із СCСР. Із 1 січня 1940 року по 22 червня 1941 року Німеччина отримала з СCСР: .1,5 млн. тонн зерна; 1,5 млн. кубометрів лісу; 350 тис. тонн міді; 100 тис. тонн бавовни; 2,8 млн. тонн марганцю; 1,2 млн. тонн прокату; 2 млн. тонн нафтопродуктів; 42 тис. тонн хрому; 2,7 млн. тонн брухту кольорових металів... І це були поставки, які Німеччина нізвідки більше не отримувала, бо ніхто у світі з нацистами не хотів мати справи, крім, фактично, СССР. До початку війни СCСР поставив у Німеччину товарів на 1 млрд. марок більше, ніж Німеччина до СCСР - таке було сальдо торговельного балансу. Після І світової війни на Німеччину наклали певні обмеження в питаннях розбудови збройних сил, їх підготовки та оснащення. Та СССР і тут надав допомогу фашистам. Німецькі літаки «Юнкерс» проектувались і будувались у Філях та Самарі, німецькі артилерійські снаряди вироблялись у Тулі та Златоусті, виробництво німецьких бойових отруйних речовин було налагоджено у Красногвардійську, а Лєнінград надав свою науково-технічну базу для створення нових німецьких підводних човнів. Перші прототипи пікіруючого бомбардувальника Ю-87 та майбутнього «Мессершмідта» пройшли випробування саме на совєтських полігонах. У Липецьку й Воронежі проходили підготовку майбутні офіцери люфтваффе, а в Казані - танкісти. 20 тисяч майбутніх офіцерів вермахту пройшли підготовку в СCСР. Можна було б іще багато казати про дружбу і співробітництво перед війною між СССР та Німеччиною, тим більше, що про це ще буде багато написано. Адже в Росії існує засекречена так звана «Особая папка», яка по сьогодні зберігає у собі документи, які навіть зараз бояться оприлюднити. У цій папці знайшли «Секретні протоколи» пакту Молотова-Ріббентропа та наказ Політбюро (зі всіма підписами) про розстріл поляків у Катині. А в папці -100 000 одиниць зберігання. «Особую папку» дозволять розсекретити і опублікувати лише тоді, коли помруть усі, хто народився 1956 року. Такі, на жаль, правила оприлюднення подібних документів. То чи не чесніше було б для сучасних комуністів засудити ті дії своїх попередників, які сприяли становленню вермахту та фашистської Німеччини й у кінцевому результаті призвели до багатомільйонних жертв серед народів світу, зокрема, й колишнього СССР? І не шукати «пилинку» в чужому оці, маючи таку «дубину» у власному...

Григорій Пустовіт, голова Луцької міської організації Спілки офіцерів

P.S.То що ж вони святкують?

Так звана "георгіївська" стрічка протягом останнього десятка років цілком успішно використовується як ерзац-символ Дня перемоги. Але - хіба не підміняють маніпулятори свідомістю поняття при цьому? Хіба не застосовують символ для просування в маси конкретних ідей? Що таке "георгіївська" стрічка? В Російській імперії це - двоколірна стрічка до ордену та медалі Святого Георгія, а також до Георгіївського хреста. Також слугувала окремою відзнакою нагородженого Георгіївським прапором гвардійського морського екіпажу. Прийняті в фалеристиці кольори Святого Георгія - жовтогарячий і чорний. У Радянському Союзі використовувалася схожа (простіше кажучи - стирена) стрічка - з чорними і жовтими смугами. Застосовувалася вона, як знак відмінності гвардійських частин, чому, власне, її й називали гвардійською. Також варіація георгіївських кольорів використана при оформленні ордена Слави і медалі "За перемогу над Німеччиною". Жодна з цих нагород не була аналогом і не мала зв’язку з нагородами Святого Георгія, що існували за часів імперії. Погодьтесь, такої аналогії не могло бути в принципі. Таким чином, те, що має назву "георгіївська" стрічка, жодного стосунку до Другої Світової війни не має. Однак, стараннями путінського Кремля "георгіївська" стрічка позиціонується, як символ перемоги у Великій Вітчизняній війні, хоча ні радянська "гвардійська" стрічка, ні стрічки ордена Слави та медалі "За перемогу над Німеччиною" не є символами Св. Георгія. Отже - хіба не буде більш правдиво і чесно назвати дану символіку "сталінською" (враховуючи зображення світлого лику І.В.С. на медалі "За перемогу над Німеччиною")? Тоді все стає на свої місця. Кремлівські ідеологи вже досить давно і наполегливо відроджують культ Св. Сталіна, і в їхніх побудовах т.зв. "георгіївська" стрічка є одним з інструментів маніпуляції громадською свідомістю. "Кремляді" таким чином пов'язують воєдино Сталіна, міф про "велич і могутність" СРСР і продовження традицій Російської імперії. І саму неоімперську ідею в умах росіян - те, до чого в Кремлі усіма силами прагнуть. А чіплятись залишається лише за "Велику Вітчизняну" війну - адже у ХХ столітті Росія не мала жодної військової перемоги, окрім цієї. Російсько-японська, Перша Світова, радянсько-польська, радянсько-фінська (Зимова), афганська, І-ша чеченська - всі війни Росії завершились поразками...

Хлопці й дівчата (особливо молоді стосується)! Те, що ви чіпляєте собі на джинси, сумки, собачі нашийники й автомобільні антени - не "георгіївська", а сталінська стрічка, і таким чином ви допомагаєте зміцнювати культ видатного злочинця ХХ століття - товариша Сталіна. Жодна порядна людина не стане посібником Сталіна й сталіністів. Не одягайте сталінську стрічку! Залиште її ветеранам...

За матеріалами: lj mr-vld