"За те, що ти є українець... Спогади з років 1944-1947"

З книжки поляки довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння. Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження вони пройшли?

Поняття демократичних змін, що настали на зламі 80-х і 90-х рр. ХХ ст. в Польщі, пов’язане з болісними процесами, зокрема у сфері економіки. Супроводжувалися вони інфляцією та реформами Лешека Бальцеровича, названими "шоковою терапією".

Якщо з економічних перетворень Польща вийшла гідно, то в суспільній та історичній свідомості зміни відбувалися не так швидко й ефективно. Поляки багато в чому залишаються заручниками певних стереотипів, що значною мірою відчуває на собі українська громада країни.

Книжка "Za to, e jeste Ukraicem… Wspomnienia z lat 1944–1947" (підготовка і редакція - Богдан Гук, Кошалін-Варшава-Перемишль, Stowarzyszenie Ukraicw Winiw Politycznych i Represjonowanych w Polsce, 2012) може бути свого роду "шоковою терапією" для лікування таких стереотипів. А може їх і загострити – адже не всім відповідні ліки та методики допомагають.

Спомини, зібрані Богданом Гуком під одною палітуркою, українському читачеві з Польщі є знаними. Вони виходили українською мовою в "Нашому слові", "Віснику Закерзоння", у томах спогадів учасників визвольного руху "Закерзоння" та окремими публікаціями на кшталт книжки Івана Кривуцького "Де срібнолентий Сян пливе" чи "Во ім’я твоє" Анни Карванської-Байляк.

Відділ АК у спаленому українському селі Сагринь на Холмщині, 9 березня 1944 р.

З посеред 24 текстів у Польщі після 1989 р. опубліковано вісімнадцять, три – в Україні і ще стільки ж походять з українськомовних видань на еміґрації. Вочевидь, українському читачеві ці спомини, зібрані разом, будуть цікаві й потрібні в такому поданні.

Але прочитавши вступ від редактора, окремий текст Б. Гука щодо засад редаґування й підбору текстів, присвячену джерельній базі історії визвольного руху на Закерзонні післямову розумієш, що головним адресатом цього видання є саме польськомовний читач. Читач, котрому треба все майже від підстав розтлумачувати – але не менш чітко, ясно, виразно й голосно.

Богдан Гук, поруч, здається, лише з Євгеном Місилом, належить до тих українців у Польщі, які мають почуття місії – місії зібрати, опрацювати й зафіксувати все, що пов’язане з українською історією земель на захід від лінії Керзона. Керуються при цьому простим принципом: "Якщо не ми, то хто?".

Українські етнографічні землі за т.зв. "лінією Керзона" з 1920-х рр. отримали назву Закерзоння

Беручи до рук опасистий том "Za to, e jeste…" розумієш, що обрана багато років тому Гуком тактика принесла добрий результат і себе виправдала. Бо розшукуючи по різних закутках колишніх упівців, в’язнів "Явожна", записуючи їхні нерідко передсмертні, а тепер безцінні спогади, Б. Гук зробив громаді українців у Польщі послугу, яку по­справжньому можна буде оцінити лише з роками.

Крім спогадів про Закерзоння та боротьбу за українське тривання на цих землях, що є вартістю самими в собі, важливими є послання, з якими автор цю публікацію відправив у руки польського читача. Їх – чимало, і тим полякам, що перебувають у полоні антибандерівських стереотипів, буде важкувато їх почути, перетравити і сприйняти.

Сам Гук про це пише так: "Польському читачеві скорше за все важко буде визнати, що українські образи, ідентичні до польських наративів про Волинь, мають право до рівнозначного чи рівнобіжного існування, і що вони є не стільки запереченням, скільки необхідним доповненням [тих польських наративів]".

Важливим видається мені слово "рівнобіжного", оскільки полякам нерідко – фактично від часів терору щодо українців Закерзоння і депортацій на схід у 1944–1946 рр. і на захід 1947 р. – бракує розуміння, що українці в Польщі були далекими від "Волині", стали заручниками не витвореної ними ситуації й розплатилися кривавою чашею за те, що всього лишень проживали на дідівських землях і не бажали з ними прощатися назавжди.

А разом з тим, трагедія українства на Закерзонні – важлива й неоминальна частка всієї польсько-української історії в період 1939–1947 рр.

Друга теза, яка проходить через усі пояснення Б. Гука та власне спомини: що УПА – це таки армія, чисельна, зі своєю структурою, чітко вираженими цілями. Навіть мапу VI Округу УПА-Захід на землях у Польщі автор подає на третій сторінці обкладинки.

Те, що для українців є цілком очевидним, для поляків таким не є. Тож і щирий приятель українського народу й України, євродепутат Павел Коваль, у своїй книжці "Між Майданом та Смоленськом" висловлює думку, що УПА та Армію крайову жодним чином не можна порівнювати, бо ж АК – то армія підкореної двома тоталітаризмами держави, УПА – додумуйтеся самі, словами нинішнього українського президента.

Один з керівників УПА Закерзоння Василь Галаса з дружиною Марією Савчин та первістком

Чесно кажучи, пояснень Коваля я не зрозумів: можливо, йому стане в пригоді видана Б. Гуком збірка. "Ми не могли допустити до того, аби УПА мала опінію банди, а не повстанської армії", – говорить в інтерв’ю з Гуком, записаному 2002 р., Василь Галаса "Орлан" (1920–2002), котрий був у 1945–1947 рр. заступником провідника Закерзонського краю.

Одним з арґументів, що мав би схилити поляків належним чином сприйняти рацію українського визвольного руху, мав стати антикомунізм УПА, її боротьба з московськими та німецькими загарбниками.

Той самий Галаса стверджує: "Ми боролися проти антипольського режиму у Варшаві, як також проти антиукраїнського у Києві, бо розуміли, що маємо спільного ворога – більшовицьку російську імперію".

Не знаю, наскільки це може переконати польського читача, адже для нього вочевидь неприйнятним буде сам факт боротьби українського підпілля на теперішній польській території. Тим більше, що в реальності сама позиція ОУН та УПА з кожним роком перебування на Закерзонні змінювалася.

Переговори між представниками польського та українського антикомуністичного підпілля. Руда Ружанецька, 21 травня 1945 р.

До остаточного визначення кордонів між СРСР і Польщею в аґітації ОУН ішлося про те, що саме тут для місцевих українців є Україна, і нема жодного сенсу їхати в якусь іншу Україну-мачуху. Натомість після визначення кордонів, а також із посиленням депортаційної операції риторика змінилася на захист української людності та лояльність до польської держави.

Зрештою, польський читач зможе прийняти рацію УПА в межах Польщі лише тоді, коли визнає український характер Закерзоння, визнає його околицею Західної України, як це фактично є у свідомості Б. Гука, а боротьбу УПА на цих землях – "українським повстанням".

Зрозуміло, що таких поляків знайти буде важко. Цікавить їх та конкретика, яка розходиться з інтересами польськості.

От приміром, дуже характеристичними під цим оглядом є запитання журналіста Павела Решки до депутата Мирона Сича в часописі "Tygodnik Powszechny", які стосувалися батька п. Мирона, вояка УПА: "Що робив тато в УПА? Чи він стріляв у Військо польське? Палив будинки? Був українським патріотом, котрий вважав, що там, де лежить його село, має бути Україна?".

Сотні УПА, які діяли на території Закерзоння

Можна лише тим себе тішити, що через кров, депортацію, елімінацію українського населення Закерзоння ми можемо говорити про ці справи в історичному, гуманітарному, інтелектуальному, але насправді віртуальному сенсі. І читати далі одкровення від Б. Гука. А вони для польського вуха звучать нерідко як досить неприємна та гірка правда.

Приміром, досить жорсткі оцінки дає Б. Гук міжвоєнній польській державі та Римо-католицькій церкві (так само різко у спогадах висловлюється більшість записаних автором книжки оповідачів).

Ось як виглядає національна політика ІІ Речі Посполитої в одній з приміток Гука: "[вона] опиралася на помилковій під політичним та культурним оглядом інтерпретації Першої Речі Посполитої як польської держави. Тому зрозуміло, що подібна інтерпретація означала практику марґіналізації українців, євреїв та інших, кого визнано чужими та такими, що стримують розвиток польського народу та Другої Речі Посполитої як „польської" держави".

Коментуючи слова члена ОУН Івана Молодія з приводу того, що попри вікову експансію поляків на схід, етнографічна межа між нашими народами втрималася на Сяні і "ніхто не хотів і не міг змінити цієї ситуації", Б. Гук зазначає: "У польській колоніальній історіографії поняття державної, національної та релігійної експансії в Україні подається як польська, а одночасно західноєвропейська цивілізаційна місія, оплот християнства, оборона Заходу від східного варварства тощо. Поняття України найчастіше в ній замінено національно ексклюзивним польським терміном „Креси".

Характеристику діяльності Римо-католицької церкви маємо зі споминів І. Молодія з Пискоровичів: "Осередком великодержавної ідеї християнської країни з месіанськими нахилами була місцева державна школа та Римо-католицька церква. Методи реалізації визначених польськими ксьондзами цілей на українських землях можна окреслити поняттям церковного фронту…".

Надіюсь, що польські читачі публікації наберуться терпеливості і на тексті Молодія, котрий завершує збірник, її не закриють…

Маю надію, тому що в книжці поляки дійсно довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Про те, чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння.

Хто підкопував підвалини співжиття і які були тому причини? Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження треба було пройти на вигнанні, у "Явожно", у відстоюванні прав на власні релігійні почуття, права на гідне поховання?

Дізнаються про те, чому слово "Закерзоння" не є міфічним витвором націоналістів, а породженою обставинами об’єктивністю. Зрештою, дізнаються чимало про своїх співгромадян, лишень іншої національності.

Попри те, що укладач збірника, зважаючи на пропам’ятний меморіальний характер спогадів, називає книжку "Za to, e jeste Ukraicem" "неуникненно односторонньою", пише про ці спогади як про "частину польської спадщини". Оскільки йдеться про землі теперішньої польської держави, однозначно так і є. Хто має очі, той прочитає.

П.С. Книга проілюстрована світлинами із фотоархіву Центру досліджень визвольного руху

Джерело Історична правда