“Обрусіти” чи “кацапізуватися”

Зовсім недавно одна моя Інтернет-знайома сповістила, що її батько білорус, а мати з наших місць, тобто, з Київщини, але довго живучи в Сибіру повністю “обрусіли”. Що ж вона мала на увазі і що сказала/хотіла мені сказати, і що сказала. Для цього я вирішив розкрити трохи тему “Русь і руськість”.

З давніх давен на східній частині Чорноморсько-Балтицького межимор'я жили племена східних слов'ян індоєвропейської людності дуже давнього походження. Як і всі племена людей вони творили союз близьких чи кровноспоріднених племен. На чолі союзу перше були деревляни (древляни) із центром в Іскоростені, чи поблизу нього. Північніше, в густіших лісах водилися дреговичі і полочани, західніше, межуючи із західним слов'янським світом волиняни-дуліби і білі хорвати. На підень півдикі і не зовсім осілі племена швидше номадів, ніж осілих хліборобів - уличі й тиверці, а на схід, в лісах понад Дніпром, в трикутнику між Россю, Ірпенем та Дніпром невелике плем'я полян із остаточним центром у Києві. Звідки вони взялися не зовсім зрозуміло. Деякі джерела вказують на те, що сам Кий був біло-хорватського походження і служив найманцем певний час у Візантії періоду її розвитку. Так чи інакше, це плем'я називало ліву притоку Дніпра Десною, що можливо тільки тоді, коли вони прийшли на цю землю з півдня чи південного заходу. З утворенням ранньодержавних структур вони заснували північну колонію Новгород, а на південній схід, змішавшись із уличами і сіверянами колонізували Переяславські землі. На північний схід від полян водилися племена сіверян численні, сильні і значні своїми великим просторами, зокрема вони мали колонії далеко на південь, аж до сучасної Кубані. Всі ці племена, загалом описувані як “скіфи”, були досить гордими, як це і водиться в дикунів та незалежними. Себе називали “слов'яни” - ті, хто розмовляє зрозумілою мовою, а решта для них були “німці” - ті, хто не знає слов'янської мови. Асимілюватися і сприймати чужі культури не квапилися греки відмічають, що навіть окремі з них, хто еллінізувався, могли бути знищені родичами “за зраду племінних традицій”, незалежно від знатності. Заслуговує на особливу увагу плем'я полян, які посідали дуже вигідне геополітине положення на шляху із Варяг у Греки, причому, вони захопили дуже велику частину цього шляху, завдяки заснування колонії у Новгороду, де слав'янізували значну частину місцевого угро-фінськокого населення і підтримували там постійний свій гарнізон та поселення торговців. Загалом князівська чи царська влада була в них слабенька князь був просто полководцем на службі громади. Всі ці племена попали у васальну залежність від Хозарського каганату і, особливо їхня “верхівка”, були у значній мірі юдизовані. Київ був “містом синагог”, а останні князі із династі Києвичів, за деякими джерелами, навіть прийняли християнство. Ситуацію в якійсь мірі поправила Новгородська колонія, де до влади прийшли вихідці чи то з норманів, які на той час пройнялися завойовницько-пасіонарським духом і їхні пірати бороздили всі моря навколо Європи, захоплювали цілі провінції і насаджували свої династії, чи, що мені здається ймовірнішим, бо дуже вже були гидливими до іноземців-німців слов'яни, ободрити, які були такими ж варягами і вікінгами, тільки словянського кореня із Старгорода (Ольденбурга) - Рюрик із своєю ватагою. Ймовірно, син Рюрика Оле(г) добрався до Києва, де його пірати повбивали князів-Києвичів і захопили владу. З того часу поляни почали себе називати Русь. Ці “князі” і не думали будувати державного хребта в підкореному і захопленому краї, а зібравши слов'яно-варязьку ватагу (банду), грабували всіх і вся, доходячи до Констянтинополя своїми “рекетирськими” набігами. Із підлеглих їм земель вони теж збирали не данину, а “полюддя” весело грабуючи свої ж таки села і міста. Син Оле(га)  Інгвар (Ігор) Ольсон (Олегович) так захопився грабунками, що налетів на плем'я деревлян, лідерів племінного союзу. Такого нахабства стерпіти ні за сучасними “понятіями”, ні за тодішніми було неможливо і князь древлян Мал покарав його тяжкою стратою, як татя (злочинця). За переказами, він був страчений не як воїн, загинувши в бою, чи від зброї, а вбитий “з особливою жорстокістю”, розірваний двома нагнутими сосонками. Отже, “нарвався”. Але його дружина, Ольга, яка на щастя, мала державницький інстинкт, побачила в цьому можливість вигоди і негайно нею скористалася. 

Справа в тому, що древляни давно не вели війн і були досить мирними селянами на той час, та ще й сильно залежними у всіх відношеннях від Хозарії, а Поляни-Русь скинули цю залежність і останнім часом “підняли бойовий дух” кількома вдалими нальотами на Візантію та інші потужні держави мали сильну, як на той час, армію: вивчену і звичну до бою, складену як із вікінгів-”німців”, так і слов'ян, дуже знахабнілих від успіхів останнього часу. Тож, маючи таку армію, вона страшенно понищила древлян, що знайшло своє відображення в багатьох оповідках-міфах і головне! - відібрала у них лідерство в племінному союзі, перенісши його до Києва і Русі. Її син, Святослав Інгварсон, знаменитий полководець, пірат і розбійник того часу, розвоювався неймовірно; остаточно скинув юдейсько-хозарське ярмо із слов'янських племен, розбив і знищив саму Хозарію, активно захоплював землі і племена, ведучи політику тотального “обрусіння” за допомогою меча. Але, як і його батько, захопився і напав на сильну державу Болгарію, яка на той час входила до потужної імперії Візантійської і настільки необачно повів свою політику, що вправні в дипломатії греки-візантійці зуміли науськати на нього конкуруючу банду печенігів, які і вбили хороброго завойовника. Зате його син від ключниці-рабині матері Малки (дуже ймовірно, юдейки за вірою чи за поглядами), Володимир Святославсон уже був не стільки піратом і розбійником-конкістадором, як державцем. Він правильно і послідовно будував державний хребет, зміцнював свої і захоплені землі гарнізонами у фортах, налагоджував систему податей, а не “полюддя”, словом був цивілізатором і цим уже відрізнявся від своїх диких предків. А крім того, він, можливо під впливом матері-юдейки і баби-християнки, не шанував правдивої віри слов'ян, а прагнув пристосувати її до монархічної влади, створити псевдо-монотеїзм із верховенством одного бога. Він і ввійшов у історію, як відступник від батьківської віри,  хреститель Русі. Але саме він і створив по суті те, що на всі часи назвалося Руссю державу східних слов'ян із центром у Києві. До цієї Русі ввійшли, при всьому прагненні до автономії, племена сіверян, полочани і дреговичі, хорвати з дулібами. Тобто, Червона, Біла та Чорна Русь. Вони прагнули автономії, а потім і добилися її, але вони Русь.

Володимир залишив по собі досить таки унітарну державу Русь, а вже його син, Ярослав Володимирович (Володимирсон), видатний правник, настільки розширив володіння і укріпив режаву, що, напевно, встановив тісний зв'язок із Чуйською долиною. Інакше я не можу собі пояснити встановленого ним закону успадкування, в тому числі і княжого престолу. Замість чіткої династичної лінії будувалися певні “пули” князівського роду, що зумовило з одного боку псячу гризню Рюриковичів за столи в князівствах, а з іншого близькородинні шлюби, які вели до виродження і появи безлічі князів-ізгоїв, котрі й становили основу нестабільності в династичних суперечках. Один з таких, Юрій Долгорукий, був вигнаний в Залішанський край і заснував Москву. 

Багато пізніше, коли Московія розвинулась, успадкувавши в якійсь мірі, традиції дещо русифікованих Суздалі і Твері і стала центром не тільки Московського улусу, а й Царством Московським, появилися тенденції до її слов'янизації, принаймі ідеологеми на цю тему. А от Русі Московської не було. Була Росія, створена Петром Олексійовичем Романовим (Скаженим). Саме слово грецького походження, але мало значити Русь. Тож Московити московщили людність, зокрема татар Поволжя та інші племена на схід та північний схід, але звали це “обрусінням”. Це слово пережило царську Московську державу. Назву “Росія” Петро наважився вжити тільки тоді, коли повністю захопив Руський центр Київ (1710 р.) і відмовився палатити данину кримським Гіреям, як старшим в роду Чингізідів (1700 р.). Але от перенести центр слов'янського союзу в Москву не зміг, бо московити не були слов'янами і захопив Київ він не силами свого, хай і фінського, але дещо обрусілого племені, а найманцями-німцями. Проте його ідеологічні спадкоємці (генетичних він не мав бо був гомосексуалістом, а Меньшиков виявився неплідним) зараз розповідають про Московську Русь і обрусінням називають саме московщення, з матюками, тарганами і лаптяною філософією. Руссю залишився колишній племінний союз східнослов'янських племен із центром в Києві. 

Я так собі вважаю, якщо предки Русь, то й діти також, отже, Білорус, Українець, байдуже, чернігівець чи галичанин Русь, русини. Обрусіти, стати більш руськими вони просто не можуть, бо вони і є те, максимальне руське, що тільки може бути, за означенням. А тим більше, під впливом не зовсім обрусілих угро-фінських племен московитів вони не можуть стати більше руськими. Бо вплив угро-фінів є угро-фінським, а не руським. Їхнє, поверхове обрусіння може спричинити вплив (русифікуючий) на зовсім неруські, німецькі народності. Можуть обрусіти під їхнім впливом хіба француз, ханти, мансі, якут, але не Українець чи Білорус.

Тож моя Інтернет-знайома хотіла сказати, що свою білоруську і українську мову і культуру її батьки облишили, ради московської. Але це не обрусіння, а московщення або, простіше кажучи, кацапізація.

Тому я пропоную вживати ці терміни (московщення і кацапізація), як правильніші семантично й історично, замість “обрусіння”, яким користуються, зовсім неправильно!, і наші автори. Саме українізація в змосковщених землях України і є шляхом до правдивого “обрусіння” кацапізованого населення.

Володимир Паламарчук