Обитель преподобних Печерських: світло-під землі

Києво-Печерська Лавра прекрасна собою. Коли б не дивився на неї, коли б не ходив по ній, коли б не стояв на її службах, завжди можеш сказати про неї Соломоновими словами: Уся ти прекрасна, моя ти подруженько, і плями нема на тобі! (Песн. 4, 7).

Але блаженний той, хто знає про коріння цієї краси, блаженний той, чия сльоза падала на ці корені.

Якщо Лавра - дерево, то краса її в гілках і листях, а сила - в коренях, тобто в печерах лаврських. Звідти починався монастир. Туди, в темряву печерну на зорі руського християнства йшли мужні й цілісні люди в пошуках Світла Господнього Того, Хто просвічує всіх (Див.: Ін. 1, 9).

Чи не дивно те, що за Світлом ці люди тікали в печери? Звичайно, дивно, але не для всякого розуму. Дивно для розуму, який придатний лише на те, щоб лакейськи обслуговувати земне життя. А якщо ж людина може повторити за апостолом: ми маємо розум Христів (1 Кор. 2, 16),-то для нього це - продовження всього дивного, про що сповістило Євангеліє. Якщо Бог Єдиний в Суті і троічен в Особах, якщо в Ісусі Христі з'єднався Бог і людина, якщо в Марії поєднувалося дівоцтво і материнство, то чому б не пошукати особливої благодаті, пішовши не тільки від людей, але і від сонячного світла?

Першим був Антоній. Він приніс на нашу недавно хрещену землі чернечий спосіб життя, і звали його так само, як звали першого монаха на землі - Антонія Великого. Любов до Ісуса Христа у цього земного Ангела була настільки сильна, а спілкування з Ним настільки постійне, що на людях авва з'являвся рідко. Але кожна поява серед чернечої братії і богомольців було подібно виходу сонечка з-за хмари і несло з собою завжди безцінні поради, духовні лікування, неземну силу. Ми і зараз не можемо прикластися до мощей родоначальника Лаври. За велінням преподобного Антонія мощі його поховані в недоступному для ченців і прочан місці.

Зате безліч його учнів і послідовників лежать в Ближніх і Дальніх печерах перед нашими очима. Печери Лаври, улюблені, - це справжнє кладовище, дихаюче силою і святістю тих, хто на ньому лежить. Ви відвідували коли-небудь кладовище, щоб вдихнути силу, виповнитися бадьорості, придбати мудрість? Ні? Так чому ж ви не йдете в печери до преподобних?

Їх безмовність буде корисніше моїх слів. Хоча дуже корисно перед тим, як піти на молитву до отців, почитати про них, познайомитися з «Києво-Печерського патерика». І тоді йди, спускайся, висвітлюючи шлях тремтячим вогником свічки, проси зцілення, захисту, допомоги.

У важких хресних стражданнях Христос здобув перемогу над нашою гріховністю. Своєю хресною смертю Син Божий потоптав, зруйнував, переміг нашу смерть.

Преподобні отці були наслідувачами Спасителю. Будучи Христовими, вони розіп'яли плоть з пристрастями і похотями (Гал. 5, 24). Христова перемога над смертю з часом проявилася серед Печерської братії різноманітне і дивно.

Так, учень Антонія, Агапіт, монастирський лікар і цілитель, перед смертю бився за душу вправного лікаря-іновірця. Той передрік святому смерть через три дні і в іншому випадку обіцяв прийняти Православ'я, знаючи, що його прогнози безпомилкові.  Агапіт вимолив собі продовження життя, переживаючи не про свою відстрочку, а про душу ближнього.

Монах Афанасій, «безсмертний» по імені, помер і був приготований до поховання. Але перед самими похоронами ожив. Не відповідаючи ні на які розпитування, він попросив дозволу зачинитися в келії, де проплакав багато років, ні з ким не розмовляючи. Лише перед своїм другим успінням він просив монахів не покидати обитель, у всьому слухатися наставників і молитися щогодини Христу та Богородиці. Після цього мирно спочив до дня загального воскресіння.

Один з отців займався похованнями і доглядав за могилами. Звали його Марк-гробокопач. Не він боявся смерті, але вона боялася його. Не тільки боялася, але і слухалася. Кілька разів преподобний Марк, спонукуваний обставинами, просив вмираючих ще пожити чи мертвого на час воскреснути. Всякий раз смерть вела себе як раба, відступаючи від хворих або повертаючи вже спочилих.

Таких історій - нехибних, святих, дивовижних - тут багато. Саме повітря печер - це повітря перемоги над смертю, Христової перемоги, яку засвоїли люди, що пожертвували собою заради Христа.

Якщо смерть, цей останній ворог (1 Кор. 15, 26), вела себе тут без звичної нахабності і безкарності, то, значить, і інші вороги були тут переможені. Повітря печер - це повітря перемоги над духом блуду, духом грошолюбства, духом ліні. Коротко кажучи, немає такого нечистого духа, який не був би переможений і осоромлений жившими тут отцями. А тому і ми, коли мучимося від нечистих пристрастей, - так біжимо за допомогою до Мойсея Угрина та до Івана Багатостраждальному. Не можемо стримати свій язик, «і марнославні, і лукавий», - так просимо допомоги у Мовчазного Онуфрія та у численних затворників, ні з ким, крім Бога, не говорячими роками. Страждаємо від ліні - є для нас лікарі, до чиїх імен, як нагорода, додано слово «працьовитий».

Думаю, немає такої потреби, в якій ми не знайшли б помічника з числа святих Печерських угодників Божих. Дізнатися про ці віруючих і звернутися до них по допомогу - необхідна праця всякого хворого, який знає про свою хворобу.

Київ красивий з висоти крутого правого берега, на якому розташувалася Лавра. Звідси місто не здається шумним. Потяг метро, що біжить по однойменному мосту, схожий на моторну гусеницю. Машини - ті й зовсім рухомі точки. А Дніпро все так само тече, як і за часів Антонія і Феодосія, і все так само заглядають в нього, як у дзеркало, пропливали хмари.

Якщо ми звідси, з лаврської висоти, не дивилися на Київ, значить, ми ніколи не були в Києві. А якщо камінь лаврських доріжок пам'ятає тяжкість нашої ходи, але печери Лаври не пам'ятають нашого молитовного шепоту, значить, ми ніколи не були в Лаврі.