Немила нам відлига запізніла...

Немила нам відлига запізніла.
Весну невміло звільнено від снів.
Он сніг лежить, хоч вітер теплокрилий
Хрустить кістками голих ясенів.
Він дасть тепло, яке уже не згасне,
Та не віджити квітці лісовій,
Яка чекала визволення вчасне
І надто рано кинулася в бій.
Завій її скалічив, поморозив,
Він насміхався: ”Де ж твоя весна?”

Настане квітень, вдарять перші грози,
Всі відживуть – не відживе вона.
Така вже доля тих, хто з ґрунту – перший,
З щілин, з окопів – під вогонь, під шквал.
Над ними смерть проноситься, як вершник,
І зле єхидство виє, як шакал.

Як добре всім гнучким, слизьким, ледачим,
Хто не вилазить з першими на путь:
Тут був холодним, завтра став гарячим –
Ці радісно і довго проживуть,
Зберуть скарби, залишені від ранніх,
Займуть місця, де вимерз первоцвіт.
Такий закон про рани і вмирання.
До праху літ не зміниться цей світ,
Бо спізнюються весни регулярно,
І вітер-кум, слуга сімох панів,
Жене над світом руйнування хмарне,
Гне кістяки покірних ясенів.