"Ворон летить над світом..."

Ворон летить над світом з мокрим горіхом у дзьобі,
А під крилом чорніють мертві осінні лани.
Хто я на тій жалобі?
Вітер в людській подобі?
Ворон украв моє серце – спробуй тепер, дожени!
Спробуй знайти й відбити добре, забуте, миле –
Все, що загріб, спаплюжив наглий крадій, руйнівник.
Ворон забрав удачу, звів дороге в могили,
Він заклював безсилих, вирвав серця і зник.
Спробуй! Ліси з порфіру, наче вали океанні,
Плинуть за край – за ними щезло стрімке крило.
Ворон украв довіру, святість хвилин кохання,
Міру добра і слави, слово про щирість і зло.
Спробуй! Та марно з собою кликати люд до бою –
Військо синів безнадії міцно тримає шляхи...

Ворон – то тільки образ нашої долі земної,
Мокрий горіх – то мрії, прагнення, примхи, страхи.
Всі ми, ще юні і світлі, схопимо щось принадне,
Впертість жене летіти з рідної нам  сторони.
Десь занапащено дружбу, кинуто честь позаду:
Маревний скарб у дзьобі – спробуй нас наздожени!
Швидко чорніють крила, голос втрачає силу.
Доля немов змінила ягоди на полини.
Хто ми тепер? Вигнанці? Крихти брудного пилу?
Вітер несеться до прірви – спробуй його дожени!
Тільки над самим краєм кинемо ношу під ноги:
„Нащо життя закреслив? Що так вперто беріг?”
Лусне надія, впавши до кам’яної дороги,
Щоб зрозумілося врешті – був порожнім горіх!