Під конвоєм.

Під конвоєм.

Із суду вели під конвоєм.

Біля паркану стояла дівчина моя.

Мене проститися з нею не пустили.

І по її щоці бігла сльоза.

       Конвою, лютий, дай мені хвилину.

       Я маю їй дещо сказати.

       З нею нас навіки розлучили.

       Адже мене повинні розстріляти.

Не плач люба, кохана моя.

Така вже доля – скоро я загину.

Ти тільки себе, прошу бережи.

Від мене, чекаєш ти дитину.

       І будуть весною, каштани ще цвісти.

       І будуть літом, пускати пух тополі.

       Ніколи більше не побачу цього я.

       Ніколи більше не побачу волі.

Прощай кохана, навіки прощай.

Прощай люба, моя рідна, мила.

Ніколи більше не побачу тебе.

Ніколи не побачу свого сина.

       Коли він з’явиться на світ.

       Про все розкажеш йому, моя мила.

       Про те, як я провину на себе взяв.

       Про те, як мєнта ти замочила.

Дмитро Дідківський.

9 грудня 1997 рік.

Російська версія цього вірша звучить так http://blog.i.ua/user/730468/113593/