У моєму блозі це вже , однак побачив один допис — і вирішив його підтримати й розвинути:

Для хорошої людини.

Ні, не п’є Віскаріон
Український самогон.
Наливай йому в бокали
Щось не гірше, ніж Macallan!



Хто на сайті чемпіон?
"Звісно, я — Віскаріон!
Їду на Олімпіаду
І ввійду в Верховну Раду!"



Знатимуть усі в ООН,
Хто такий Віскаріон!
Хай щастить йому в усьому,
Олімпійцю ось такому.

P. S. І Жорі теж.

Пані Галино, Ви вже вибачайте, що трохи фамільярно виразився, але це — для краси слова. Тим більше, що Ви самі так місцями підписуєтеся.

При згадуванні Вас, у тому числі в силу асоціацій із іменем, у мене виникають ось такі позитивні візуальні образи:





Певна практичність (за роботою Вас скоріше можна віднести до технарів, а домашню кішку Ви звете просто — Ідісюда) гармонійно поєднується з романтизмом і любов’ю до людей узагалі та до конкретних зокрема.







На відміну від деяких колег по сайту, Ви a priori сприймаєте людей як хороших, і тільки їхні конкретні вчинки можуть похитнути Ваше приязне ставлення. Вашій широкій душі не байдужі всі ті, хто заходить на Вашу сторінку і спілкується з Вами просто про погоду чи про щось сокровенне. Це, без сумніву, притягує до Вас (і мене зокрема).

Ви стараєтесь не сидіти на місці й при найменшій можливості подорожуєте. Якщо є час — до Києва:



Майже повний перелік Ваших фотомандрів можна побачити тут.

Причому, на відміну від більшості, Вас цікавить не лише парадний фасад для туристів, а й дрібні деталі та вигляд ізбушки з боку лісу. Ви знаєтеся на різних контрфорсах та маскаронах і отримуєте від них кайф.

Якщо часу мало — Ви знайдете багато цікавого і у своїй Ангуїльї та на дачі.



Природа — ще одне Ваше захоплення.



 

"Той самий" бобер.







Вам навіть вдалося полюбити чоловікових бджіл, хоч серед них трапляються й "неправильні".



Хочеться, щоб у Вас надалі було все гаразд, щоб Ви по можливості не кидали цей сайт і продовжували товаришувати з такими оболтусами, як я.

... з чоловіком поїхала на дачу в Ангуїльську область. Там біля лісу є ловка річечка, яку загачують не тільки люди, а й бобрі. Однак скільки не ходила disu вздовж і впоперек річки — але жодного разу так і не вдалося угледіти того звіра. Не те, що зафотати (а disu це любить і вміє), — навіть просто побачити. Різні вужики, лелеки, жабки легко ловляться в об’єктив, білки взагалі табунами бігають по горіху прямо біля вікна й годинами позують, а бобрі — ні, неначе заворожені. Так бобер став для disu як не ідеєю фікс, то якоюсь невидимою "сакральною істотою", яку хотілося б побачити вживу хоч раз.

"Мабуть, якось треба забути фотик і походити, аби бобер дав про себе знать", — жартома подумала disu, тримаючи обома руками фоторужжо. — "Навряд чи сьогодні пощастить відзняти щось путнє, ще й напарника взяла з собою, буде шуміти й відлякувать не лише місцевих ханиг, а й усяку дику живність". Ходіння понад річкою поміж чагарників, верболозу, якихось клеників, "місць для пікніку" й ямок зі сміттям подарувало кілька відносно цікавих фоточок із мальками в воді, мохом, болотними півниками, свійськими гусями, червоно-чорними клопами-москалями та іншою буденною флорою й фауною. Жодного захудалого вужика чи полоза, не кажучи вже про бобра, на очі не траплялося. Супутник почав натякати, що пора вже валити йти робити шашлики з медом, однак якась невідома (чи відома?) сила вела disu далі вздовж русла.

Біля самої води мандрівники узріли пару свіжопогризаних осик. У душі disu зажевріла надія й додалося сил. І от раптом за надцятим зворотом на протилежному боці disu узріла... ТАК! ЙОГО!

На маленькому клаптику піску розлігся жирний бобер і чухався об ґрунт. Мабуть, його допікали якісь комахи. Плаский хвіст стирчав, неначе робоча частина бензопилки або чудернацька ласта. "Афігєть!!! Камера!!!" — вчасно згадала disu й швидко почала робити знімки.

Коли disu наздогнав супутник, бобер помітив людей і швидко скочив на ноги лапи в позу сторожа. При цьому хвіст кумедно лежав на землі між задніми перетинчастими лапами.



Оцінивши загрозу як середню, за кілька секунд він не спіша стрибнув у воду. disu не втрачала час і строчила фотиком як кулеметом. Відпливши на середину річки, бобер нирнув, на прощання махнувши своїм гребним хвостом. Само собою, азарт разом із виділеними гормонами не покинув так просто фотомисливців, і вони пішли за бульками, які випускав під водою бобер. Так вони дійшли до широкої труби, що спускалася з берега й була занурена в річку. У трохи каламутній воді було помітно, як велика тушка запливла у трубу. "Усьо, попався! Мабуть, там у нього дітки. Наступного разу зайдемо з протилежного боку!"

День уже вдався. "Щось мені це нагадує. Десь я вже читала щось таке. Шолє купити лотерею?" — Усміхнулася disu й відклала цю дію на вечір, коли вони доїдуть додому в Ангуїлью.

По дорозі до дачі трапилися пару вужиків, один полоз проплив по річці. "Хіхі, що це вони всі повилазили? Коли йшли сюди, нікого не було." Пролетівший над городами лелека з чимось великим у дзьобі нагадав disu про одну важливу річ, яка майже не виходила з голови вже кілька місяців.

Шашлики були готові до вживання, коли з Ангуїльї раптом подзвонили й повідомили радісну новину, що своєю значимістю перекрила й вужиків, і стрьомних бджіл, і тюльпани, й навіть зубатого бобра. "Новий етап!"