особливості національної космонавтики... АБО фінішу не чекали?))

(продовження, початок зразу за цим))

- Ну, що підйом. - Вони повставали. Ні багаття, ні Петровича. Посеред галявини лишилась тільки чорна яма.

Раптом щось засвистіло у повітрі. Вони знов припали до землі. Те, що летіло, гупнуло за кілька метрів... Піднявшись знову відмітили, що то той самий шмат бляхи.

Мовчки, навіть боячись зазирнути один одному в вічі, підійшли до воронки.

- Ех славний був чолов`яга! - Мовив Іван Іванович.

- Да-а, майже всю Європу пройшов, а тут... - Степан не договоривши замовк.

- Помолитись тре чи що? - Кум Василь, змахнувши сльозу, підняв очі і глянув у небо.

Інші зажурено схолили голови.

- Ге, того... - Слова ніяк не вимовлялись, - Петрович там...

- Самі знаємо, що тепер там.

- Та ні, дивіться! - Василь показав на височенного дуба край галявини.

- Ха! Дійсно. - Радості не було меж. Вони чим дуж побігли до дерева.

- Петрович, ей, Петрови-и-и-ич! - Махали руками, кричали.

- Гляньте, ворушиться. Ногами дригає! Живий значить. Тихо Петрович, не ворушись!

Петрович нічого ще не второпав. Хвилею його підкинуло угору і занесло мало не на верхівку дуба. Повезло ще, що зачепився шитиком за сучок на дерев`яному велетні.

Страшенно гула голова, але потроху червоні кружальця зникли з перед очей і Петрович побачив землю.

- Мамо!.. - Земля була далеченько. Хотів схопитись за щось, але нічого такого не нащупав поблизу. Гіляка захиталась і погрозливо тріснула. Отож Петрович облишив ризиковані спроби позбутись самотужки якось цього полону.

- Хлопці, зніміть мене!

- Зараз, зараз! Почекай трохи щось придумаємо.

- Ну, а якже зняти? Височенько все таки. - Степан ще раз прикинув дистанцію поглядом.

- Залізти до нього - не залізеш, - Сказав Іван Іванович. - Гілляка трохи затонка, того й диви ще й сам гепнешся.

- Це, та може підстелити б щось? - Подав ідею кум Василь.

- То можна. - підтвердив Іван Іванович. - Тут недалеко біля річки копичка сіна є.

За пару годин під дубом вже намалювалась невеличка скирдочка.

- Все-е-е! Пригай!

Петрович кілька хвилин мовчав, видно готувався. Оскільки це вже затягувалось, Степан занепокоївся.

- Ну, що там?

- Ні-і-і, не можу! Знаєш статистику? - Крикнув зверху Петрович.

- Яку ще в чорта статистику? - Незрозумів Степан.

- Занадто високо! Вісім людей з десяти до землі живими не долітають, серце не витримує...

- Теж мені, математик-садистик знайшовся. - Пробурчав Степан.

- Ну, стрибай вже! - Не витерпів і Іван Іванович.

- Ні! - Замотав головою Петрович.

- Правду каже, я теж колись таке вичитав. - Підтвердив Василь.

- Правду-правду, то й повиси там за компанію.

Вони задумались. А що тут поробиш? Хто ж його знав, що таке трапиться? Зненацька тишу порушив Іван Іванович. Тихо спочатку, потім все голосніше та голосніше.

- Іванович? Ти чого? - Не розуміючи спитав Степан.

- Та йо..., ну, Петрович... - Іван Іванович ледь не давився сміхом. - ну... космонавтом тепер уже став!

На весь ліс вибухнув регіт. Сміялись, ні, таки справді реготали. Позгинались, потім на землю взагалі попадали. Сльози йшли з очей, подих перехоплювало, сили ледь вистачало та зупинитись не могли.

- От зарази. - Лаявся Петрович наверху. - Спробували б тут, найшли час сміятись... - Але не ворушився бо гілка потріскувала.

Сонце сідало. Запевнивши Петровича, що скоро його знімуть, а скоро - це на слідуючий день, дядьки поїхали в село. Петрович перший раз у житті ночував під зоряним небом у прямому смислі цього слова...

В селі, після довгих дискусій, ні до якого рішення так і не прийшли. В кінці погодились, що треба викликати вертоліт. На ранок цією звісткою Петровича трохи заспокоїли. Але вертоліт того дня так і не прилетів. Другу ніч Петрович однак провів не під зоряним небом - небо покрили хмари і почався дощ...

Зранку домдуба приїхали Степан з кумом Василем. Але, на превеликий подив, Петровича на дубі не побачили.

- Може не на ту галявину потрапили? 

- Та наче на ту... О-о, глянь роги! - Степан вказав на копицю.

- Та не роги, а ноги!

За кілька хвилин з копиці витягли Петровича. Знесилений, голодний, мокрий він, прийшовши до тями, мало не цілував землю. Коли привезли в село, радостям не було меж. Зустрічали не згірше від справжнього космонавта, порівняти можна хіба що виграш українського клубу в лізі чемпіонів і то для чоловічої половини.

- Аякже ти насмілився? =- Спитали.

- Та знаєте, дощ все таки, гілка намокла, сковзнуло, вітер якраз ще зірвався... - то був перший варіант відповіді, а потім вже Петрович відказував, - А що? Настроївся... Помирать так з музикою. Хіба не я всю Європу об`їздив, ще в армії? Хе, ви такої висоти й не візьмете!..

Десь у три години, коли збирались було відзначати повернення Петровича "на Землю" прилетів вертоліт з самого Луцька. Петрович на цю звістку хвацько насупив брови:

- От у нас завжди так! Як якусь роботу зробити, з города чорта когось дочекаєшся, а коли на п`янку-гулянку, то як ухи на мед злітаються! - Потім почухав лоба і мовив вже м`якіше:

- Добре! Гуляти так всім, в нас не забракне, до столу гостя!

Така от гостинна наша земля... Вже як Петрович того вечора перший раз сів за штурвал вертольота і в Польщу махнув за... годі й розказувати. Така от історія, трошки надумана, трошки і ні. В житті всяке трапляється)))

 ...