Обезьяна нашла в труднодоступном месте банан. Несколько попыток достать его не увенчались успехом – длина руки оказалась недостаточной. Тогда она взяла палку, которая была рядом, и использовала её – еда была добыта.
Если обезьяна никогда не видела, как пользоваться палкой и нашла решение задачи сама, то это действие ума – УМ.
Если она подсмотрела за такими действиями у своих сородичей или людей, то это уже универ, ОБРАЗОВАНИЕ.
Если обезьяна в последующих случаях будет действовать таким же образом, то выработается условный рефлекс – СТЕРЕОТИП.
Способность получать и использовать знание, это – ИТЕЛЛЕКТ.
Если обезьяна в придачу ещё умеет применять камень, чтобы раскалывать кокос, использовать водоём для отмывания фруктов от грязи, то она вообще уже ИНТЕЛЛЕКТУАЛ.
Если бы обезьяна могла говорить и показывала бы таким образом свою широту знаний, то это уже называлось бы – ЭРУДИЦИЯ.
Если бы обезьяна нашла банан, но, будучи голодной, не прошла мимо, а смогла бы осознать, что придёт утро, а вместе с ним и чувство голода, то она спрятала бы его на завтрак - это уже МУДРОСТЬ.
Если бы обезьяна нашла банан, но, будучи голодной, прошла мимо, то это пофигизм, а если бы начала этим бананом играть в футбол, то это уже РАСПИЗД@ЙСТВО.
Сюрстрёмминг - божественный деликатес шведской национальной кухни!
Сюрстрёмминг - востановление потери обоняния после коронавирусной инфекции!
Сюрстрёмминг - романтический ужин при свечах!
Устройте себе праздник и оторвитесь по полной!

!SURSTROMMING! 


Посмотрел фильм «Мартин Иден» 2019 года снятый по мотивам одноименного романа Джека Лондона. Сразу отмечу, что люди часто делают ошибку, сравнивая книгу и кино. Во-первых, сравнение некорректно, как минимум это разные виды творчества и каналы восприятия. Во-вторых, фильм не точная экранизация произведения, а по его мотивам.
Тема, описанная Лондоном актуальна в широком временном диапазоне. Поэтому меня не смущал Мартин Иден, оказавшийся в итальянской локации в воплощении 80-х годов прошлого века. Интересно было наблюдать, как любовь к образованной красивой девушке из высшего общества стимулирует молодого бедного малограмотного парня на «подвиги». Он получает неимоверное вдохновение и силу для преобразования от своей музы, что даже со временем стает более развитым за неё. Добившись славы, признания и став богатым, к чему Мартин и стремился, он разочаровывается в жизни. И как тут не разочаруешься, когда его новый статус как через увеличительное стекло показал ложь и лицемерие мира вокруг. Видя, что любимая женщина не такой уж и высокий божественный идеал, а человек с обычным стереотипным ограниченным мышлением и желаниями усиливает его разочарование. Мартин достигает своего потолка развития и мировосприятия, ему остается только найти водоем поглубже.
Собственно ничего нового и непонятного в истории. За первоначальным инстинктивным порывом, на пути любви может всплыть любая существенная неравность и разрушить её. В данном случае – разноклассовость. Разность социального жизненного опыта на глубинном уровне общения не дает возможности найти взаимопонимания.
Это всё видно и понятно из сюжета фильма. Интересно найти смыслы за его пределами. Всё же, почему Мартин Иден разочаровался в жизни настолько, чтобы свести с ней счёты. Герой сильно был сосредоточен на достижении целей, и, достигши их вышел за пределы «матрицы». Он увидел, что на самом деле ничего нет, и ничем он не обладает кроме своих иллюзий. Его убило ощущение пустоты и одиночества. Мартин Иден узнал тайну, о которой говорил ещё три тысячи лет назад древнееврейский царь Соломон: «От многой мудрости много скорби, и умножающий знание умножает печаль …и нет ничего нового под солнцем …всё – суета и томление духа!» Ему можно верить, потому что Соломон был царь и мудрец. Как царь он имел всё, что только желал, на что у него хватало фантазии и воображения(!), но он не нашёл в этом удовлетворения и счастья. Как мудрец он смог осмыслить этот жизненный опыт и поделится с нами. Обычному человеку это сложно осознать, у него нет времени и достаточных ресурсов. Одни люди много работают, чтобы просто прожить. Другим на жизнь достаточно, но они работают, чтобы удовлетворить свое тщеславие. Третьи, чтобы выйти на более высокий уровень игры «Жизнь», считая, что на нём они будут счастливее.
А что будет с вами, если вам подкинуть царский ресурс, который высвободит время, удовлетворит ваши желания, реализует мечты. Как заполните освободившееся от работы и забот время. Останутся ли у вас со временем желания, и не придется ли вам искать глубокий водоём как Мартину Идену или может, станете Буддой как Гаутама.
У будь-якому сні, дитинко, головне – вчасно прокинутися.
Мар’ям Петросян
Сновидіння один із загадкових вимірів життя людини. Вони майже не запам’ятовуються, але бувають і такі виразні, що їх неможливо відрізнити від реальності. Я бачив сни, у яких міг логічно думати, приймати рішення і розпізнавати невідповідності зі звичним відчуттям світу. Деякі з них я виклав у цій розповіді.
Це було моє перше літо після служби в армії. Десь у ту пору я був один вдома: моя мати поїхала у відпустку до санаторію. Був пізній нічний час, коли я повернувся з дискотеки. Вранці на роботу, тож старому механічному будильнику було доручено замість матері розбудити мене. Накрутивши пружину дзвінка до відмови та заскочивши під ковдру, я занурився... ні, не в сон, а в роздуми. Як-не-як тільки що з танцмайданчика: яскраві враження, адреналін та гормони хіба дадуть заснути молодому організму. Спати не хотілося: розум ще чіплявся за образи минулого вечора, що спливали і розпихував їх по тільки йому відомим поличкам. Цокання годинника створювало рівномірний гіпнотичний звуковий фон. Повний місяць заглядав у вікно, підсвічуючи кімнату. У тьмяному світлі предмети відкидали густі чорні тіні й губили в них свої обриси. Від цього місячне сяйво здавалося таким таємничим і містичним.
Не встиг я зігрітися під ковдрою як відчув, що якась невидима сила стягує мене з дивана. До цокання будильника приєднався ще якийсь монотонний низький гул. Спроби утриматись від падіння на підлогу не вдавалися – тіло не підкорялося моїй волі. Раптом ця безтілесна Сутність підняла мене! У місячному світлі зверхнього ракурсу було видно стіл та диван. Гучне цокання будильника і зловісний гул давили на мозок та підсилювали страх. Було відчуття, що невидима сила збирається жбурнути мене у стіну напроти. Від цього серце стиснулося, а по спині прокотилася хвиля холоду. Я зосередився та приготувався прийняти удар, але миттєво перелетівши через кімнату завис перед стіною так, неначе не існувало сили інерції.
Кімната залита місячним сяйвом, гучне цокання будильника, низькочастотний гул… Я було вже зібрався молити Бога, але згадав, що не вірю в нього. У той час фанатичний атеїзм був моїм богом і моєю релігією. Мене не покидало відчуття, що не можу приховати від цієї Сутності своїх думок, бо є для неї прозорим. Тоді я збагнув, що це кошмарний сон, і почав боротися з ним, бажаючи прокинутися…
Кімната залита місячним сяйвом, гучне цокання будильника... низькочастотний гул – зник. Ловлю себе на тому, що очі мої розплющені, і лежу я на дивані у тому ж положенні як і раніше. Ніякого відчуття, що провалився в сон, а потім прокинувся. Я – наляканий, серце шалено калатає, підіймаюся і йду на кухню, викурюю дві сигарети поспіль, потім лягаю спати, вкриваючись ковдрою з головою. Намагаюся заснути, не пускаю думки у свідомість, але вони лізуть і лізуть, повертають мене до цього дивного сновидіння...
Гучний і довгий дзвінок будильника розриває сон. Я виринаю з нього, неначе із товщі води, важко прокидатися... ледь розриваю злиплі важкі повіки... Кімната, залита сонячним світлом зустрічає мене. Слух пестить ранковий радісний пташиний спів, що доноситься знадвору. Нічний кошмар здається таким нереальним, фантастичним – лише два недопалки й гірка попелу у попільничці нагадують про його реальність.
Вісім років потому я знову опинився у дивному сновидінні, тільки цього разу вкривався вже ковдрою у власній квартирі. Морфей десь загуляв, то і мені не спалося. Очі втупилися на масивне розп'яття на стіні, яке відкидало тінь у тьмяному зеленуватому світлі від електронного настільного годинника. Нічого незвичного не відбувалося, думки неспішно текли рікою. Але у якийсь момент в цій картині мене щось насторожило і видалося не справжнім. Тож вирішив перевірити реальність та торкнувся стіни… і не відчув її холоду, але ж я наче не спав!
Невідоме лякає – відразу з’явилось бажання прокинутись. Однак спроби були безуспішними, мене кудись відносило, я ставав все слабкішим та не міг чинити опір. Раптом осінило! Біля мого узголів'я – стіл, на якому газета, і якщо закинувши руку вдарити по ній, то від шурхоту паперу прокинуся. Роблю те, що задумав і радію, що позбувся лячного сновидіння. Потім розумію, що це помилкове відчуття, тому що не почув шурхіт. Наступна спроба прокинутися: перекочуюся по дивані та падаю на підлогу… все добре, я – в реальності! Через мить – занепокоєння, адже при падінні не відчув удару – фальшиве прокидання. Неспроможність вийти зі сну лякає.
Я знову лежу в початковому положенні й бачу перед собою розп'яття, простягаю руку і торкаюся стіни – холодна. Закидаю її назад, ударяю об стіл – чую шурхіт газети. «Нарешті по-справжньому прокинувся», – думаю я, і щоб перебити це дивне сновидіння, перевертаюся на інший бік.
Невдовзі після цього сну в книжковому магазині на очі потрапили видання російської езотеричної спільноти Нью-Йорка «Аум». До цього часу мені ще не доводилося бачити книг такого змісту. У радянські часи на таку тематику їх просто не було. Ці книги відчинили мені двері у світ теософії та езотерики. У них розповідається про існування інших реальностей і планів буття. Властивості моїх снів були схожі з описами астрального світу. Це мене заспокоїло, тож вирішив наступного разу не лякатися такого сновидіння, а спробувати діяти в ньому усвідомлено.
Годинник показував близько дванадцятої ночі. Я щойно заліз під ковдру та поглядом приклеївся до світлого прямокутника, що вирізнявся в темноті. Це було невелике бокове вікно, яке ніколи не зашторювалося. З часом за ним зазвучала музика, на яку я спочатку не звернув уваги. Що тут такого – чергова весільна гулянка в суміжному мікрорайоні, народ веселиться. Потім усвідомив про неможливість цієї події: занадто вже пізній час, та й не той день тижня. Тоді мій розум скорегував реальність, і тепер слухові рецептори сприймали звуки мелодії, яка вже лунала з квартири поверхом вище. Промайнула думка: «Все гаразд, це моя сусідка влаштувала тусняк, і чого це я тут розлігся, чому б не приєднатися до компанії». Але знову мною заволоділо відчуття чогось нереального та фальшивого. Стало зрозуміло, що відтворюються не ті записи, які зазвичай слухає вона.
Розмірено, неспішно та фантастично звучала мелодія «Never Let Me Down» гурту Depeche Mode. Це була музика з мого магнітофону, але ж він був вимкнений! Я усвідомив, що знову забрів у чергове дивне сновидіння.
Цього разу мені не було страшно, то й прокидатися не збирався. Поглянувши на табло електронного годинника, що знаходився на телевізорі, я не побачив чіткі цифри. Замість них були зелені розмазані світлові плями. «Ох, ця короткозорість, вона навіть в астральній проекції має коріння!» – мій погляд зіслизнув із зелених плям циферблата на зашторене велике вікно. Виникло бажання пройти крізь нього на вулицю. Ледь ця ідея спливла у свідомості, як я опинився в метрах десяти перед дверима свого під'їзду. На тлі темного будинку підсвічувалися тільки маленькі вікна сходових майданчиків. В одному з них помітив вхідні двері до оселі моєї сусідки… «Цікаво, чи зійдеться побачене в астральній проекції з картиною у фізичній реальності», – моя думка перетворилася в дію і я вже плив у вертикальному положенні над сходовим прольотом. Ще трохи і переді мною замкнені двері… Подумав, що вже за порогом, і миттєво опинився у квартирі... Встиг лише побачити освітлену прихожу і в ту ж мить вона обернулась у світлий прямокутник, що вирізнявся в темноті – це було бічне незашторене вікно моєї кімнати...
Відтоді минуло багато років, я більше не потрапляв у такі виміри. У сновидіннях відображається фізичний стан нашого організму, розуму, емоцій, підсвідомих бажань. Мабуть, іноді це міст і в інші світи. Одне зрозуміло точно, що людина – набагато більше, ніж вона уявляє про себе. Можливо, вмираючи тут, ми покидаємо цей світ як сновидіння і прокидаємося в іншій реальності.
Проповедник из Техаса Кеннет Коупленд в своей проповеди изгоняет вирус COVID-19. Приводит в восхищение мощная энергия 84-летнего (!) мужчины. Какая эмоциональная, решительная речь, а какая игра голоса переходящего в гортанные вибрации - это же настоящий естественный хеви метал вокалист. Это подметил гитарист Андре Антюнс создал музыкальное сопровождение, в которое органично вписалось соло пастора. Что там рэперский речитатив – детский лепет в сравнении с цунами-речитативом хеви метал!
ШЛЯХ ДОДОМУ
Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі стінами розмальованими графіті… вітрини супермаркету на першому поверсі житлового будинку… Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом – Рим згортався за нами…
У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож вирішили наостанок прогулятись у ландшафтному парку Вілла Борґезе.
Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.
Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти і в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії – пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжя – великий овал П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.
Наш намір попасти в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» – тієї самої, до якої ми вже їхали з нього по прильоту, але тоді не склалося, бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал. Цього разу на зворотному шляху лінія долі жорстко прописана стальними рейками підземки.
Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу – там голяк. Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні цупкі паперові прямокутнички.
Справа зроблена і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності та екстраполює кота Шредінгера на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на пустій платформі. Проходить п’ятнадцять… двадцять хвилин – автобуса немає. Наша попутниця нервує – у неї квиток до Парижа і час підходить до критичної межі. На платформі броунівський рух посилюється…
На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів і всі вони розфарбовані в синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються… за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».
Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести через валідатор квиток. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка… Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.
У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені – ближче до крила. Поряд зі мною біля ілюмінатора місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги: час від часу заплющував очі наче збирався кімарнути, то копався щось шукаючи у смартфоні, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока – простір був заповнений наполовину голубим небом і наполовину білою пустелею з хмар.
З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни. Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві – у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською – і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.
Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів – на землі вже володарювали сутінки.
Боїнг, з’їхавши зі злітної смуги, підрулив до термінала та завмер. У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені екран смартфона з погодним рядком «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» – сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.
Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту до міста були оплачені через інтернет.
На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла мене у свої холодні обійми, і побачивши, що я в одній футболці, тихо заплакала дрібним дощем. «Фі!» – сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…
Автобус підвіз нас до вокзалу селища Модлін. Там довелося трохи побігати, коли наштовхнулись на закритий вихід на перехідному мості та пошукати, як дібратися на потрібну нам платформу, а поїзд знизу вже здавалось от-от відправиться. З адреналіновим викидом квест швидко був пройдений, і ми щасливі відхекувались у вагоні, відкинувшись на високі спинки зручних крісел.
Електричка мчала до Варшави: монітори показували список станцій і час прибуття, система опалення працювала і підтримувала комфортну температуру, вай-фай надавав можливість користуватись інтернетом.
На Центральному вокзалі нас зустрів Роман – господар оселі, в якій ми маємо заночувати. Він запропонував нам на вибір або відразу їхати на квартиру, або прогулятись Варшавою. «Прогулянка – це чудово, – сказав я, – але не впевнений, що через півгодини не посинію». Роман запропонував мені свою куртку, мовляв у нього під нею купа теплого шмаття. Тож у нас намітилась мікроекскурсія Варшавою з особистим гідом.
Піднявшись з вокзалу на поверхню (залізниця в центрі міста проходить під землею), перед очима постав найвищий у Польщі будинок – Палац культури і науки. Цей хмарочос ефектно і навіть якось зловісно виглядав у фіолетовому підсвічуванні на фоні чорного неба. Його контури нагадували мені головний корпус Московського державного університету. Роман повідомив, що цей будинок був побудований за проектом радянського архітектора з радянської ініціативи, і зараз у народі його називають «Шприц Сталіна» або просто «Сталінкою».
Високо на епохальному хмарочосі стрілки годинника показували трохи за дев’яту. Обігнувши цю мітку червоної імперії, ми пішли вулицями Варшави. Помітив, що у місті не бракує простору: широкі вулиці і площі, будинки не тісняться у кварталах і багато зелених насаджень. Більше різноманітності ландшафту надають вкраплені висотки. Їх видно на значній відстані, що полегшує орієнтування та створює ще більше відчуття простору. Незабаром ми вже прогулювались вимощеними бруківкою вузькими вуличками Старого міста. Ринкова площа по периметру забудована кам’яницями, що нагадало мені однойменну площу та кам’яниці Львова. Роман розказав нам, що насправді це вже не первинне середньовічне місто. Воно було зруйноване в роки Другої світової війни, але поляки дуже поважно відносяться до своєї історії та за старими фотографіями, малюнками, планами відбудували ці квартали з дев’яностовідсотковою точністю. Тож, можна позаздрити полякам, що пам’ятають, хто вони є.
Після невеличкої екскурсії спілкування з Романом було продовжено до першої години ночі у його квартирі за смачними бутербродами та гарячим чаєм. А вже о напівп’ятій ранку ми йшли на автобусну зупинку. На вулиці було +6°С і я натягнув на себе три футболки – добре хоч вони не виглядали одна попід одною. Дібратися з північної околиці Варшави до південної, де розташований аеропорт Шопена, виявилося зовсім не складно, навіть у такий ранній час тут ходять багато автобусів і чітко за розкладом.
Ранкове хвилювання, суєта та холод залишилась поза бортом літака. Заревли потужні двигуни, сповіщаючи пасажирів, що потрібно пристебнути ремені безпеки. Стюардеса вийшла у салон для вже звичної процедури проведення інструктажу. Голос з динаміків привернув мою увагу – він вперше на четвертому перельоті зазвучав українською мовою. Це було приємно, я відчував, що повертаюся додому.
Цього разу ми летіли рейсом авіакомпанії «WizzAir». Місця нам з Настею випали поряд, а ще з лівого борту і біля ілюмінатора! Я відразу зрозумів, що такий розклад нам може принести від польоту додатковий бонус і перевірив своє припущення на карті. Воно підтвердилось: авіамаршрут Варшава – Київ проходив над нашим рідним Радомишлем. Інверсійні сліди від літаків цього напрямку можна бачити над містом кожного дня. Тож, я «потер долоні» у передчутті, що цього разу випадала мені можливість бути глядачем з протилежного боку.
GPS-навігатор показав, що літак перетнув кордон і вже знаходиться над територією України. Якихось півгодини й ми вже пролітали в районі міста Новоград-Волинського. Потім на нашій скудній карті майже не залишилось орієнтирів, лише позначені автомагістралі Київ – Ковель і Київ – Львів, а об’їзний коростишівський вигін останньої приблизно вказував, де міг би знаходитись Радомишль. Ми з Настею не втрачали надію, хоча можливість побачити місто була малоймовірною, адже хмари закривали землю. І ось чудо – у потрібний момент невеличкий розрив у них! У нижній частині ілюмінатора Настя помітила великий окремо розташований цех «СТС Конструкція» та річку Черчу зі ставком. Я підтвердив знайомі обриси місцевості і через лічені секунди перед нашими очима розкинувся Радомишль. З десятикілометрової висоти місто здавалося таким маленьким, що його можна було б затулити на ілюмінаторі дитячою долонею. Але попри ці розміри все було впізнаване і рідне. Я знайшов і свій будинок. Це були захоплюючі відчуття. Не маю сумніву, що не мало радомишлян літали цим маршрутом, але навряд чи хто з них міг побачити місто. Тож ми з Настею стали свого роду єдиними місцевими першовідкривачами-космонавтами.
Не встигли ми відійти від отриманих вражень, як нові почали наповнювати нас – літак летів вже над Києвом. Будинки міста потопали серед великої кількості зелені; широкий Дніпро зі звивистими рукавами, затоками, островами, його довгими мостами; розв’язки автодоріг – все це перепліталося з хмарами, утворюючи дивовижні ракурси та незвичний для ока краєвид.
Літак зробив розворот десь над Бортничами і почав заходити на посадку…
Вже зовсім скоро я йшов вулицями Києва, і, щоб дібратися додому, мені потрібна буде ще поїздка автобусом та метро, а потім ще понад годину – маршруткою. Після повернення в Україну зі мною сталася метаморфоза: до подорожі я відчував себе вдома будь-де в межах околиць Радомишля, а тепер моє сприйняття дому розширилося і мій індіанець в цьому великому місті почувався вільно і комфортно.
ПІСЛЯМОВА
Ось і закінчилась моя невеличка подорож, але я встиг побувати у чотирьох країнах, покупатись у Тірренському морі, зробити чотири перельоти між шістьма аеропортами, находити тільки у одному Римі близько сімдесяти кілометрів. Я подорожував не тільки фізично, а й у історичному, культурному, національному вимірах. Написати цю розповідь – це була теж своєрідна подорож, і нарешті я її завершив і можу поставити крапку.

РИМ. МАРШРУТОМ №1
Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше ніж у три рази за довжину київських. Це можна пояснити специфікою забудови міста. Римляни продовжують традицію своїх древніх попередників і будують у більшості невеликі чотири-п’ятиповерхові будинки, які щільно розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів як у Києві, а будинки в десять поверхів – рідкість. Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У древні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали вільно без тісняви заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами – чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.
Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів, тому метро відсутнє, а старт нашої пішої прогулянки намічено зі станції метро «Колізео» на лінії Б і з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.
Колізей постав перед нами вже вдруге, тільки цього разу у ранковому світлі. Трохи полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили по Віа дей Форі Імперіалі, яка з північного сходу проходить уздовж двотисячолітніх руїн Римського форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день – на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж, ми вже провели день серед руїн античної Остії і не хотіли жертвувати оглядом історичної центральної частини Рима.
Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. В п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий, будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити – це багато десятиліть праці археологів, архітекторів та реставраторів.
Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку зі сторони Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут обзору, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас… залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають на їх фоні зробити декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був». За декілька сотень метрів від нас, праворуч від форуму, вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які дотепер вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епосі могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного – навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.
Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капіталійського пагорба, щоб знову піднятись на нього з північної сторони – сторони Меморіального комплексу Вітторіано. Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність – їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами, статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки – сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано – це ніби італійський аналог меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив Вітторіано символічною кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в історії Італії. У ній представлені перший король після об’єднання країни Віктор Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і цей грандіозний комплекс іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».
Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену вулицю і попрямували в сторону церкви Іль Джезу.
Повна назва з італійської – Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.
Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна і пройти, не звернувши уваги. Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись не задираючи голови надзвичайну фреску. Я та Настя – люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.
Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота художником виконана декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість фрески, об’ємність, загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.
Розім’явши трохи шиї та відпочивши на лавах у прохолоді храму, по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.
Ось і знайома площа Торре Арджентіна – рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм – аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою – я покивав головою тупо посміхаючись, та й пішли з богом.
На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити через отвір зроблений у верхній її частині – зручно пити. Цей нехитрий корисний девайс тут називають назон. Маю підозру, що це іронічна назва з’явилась через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем. У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони зустрічались нам і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не звихнув собі мізки, гадаючи, чому колонки без кранів – це ж не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».
За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір та поновили її у своїй дорожній півлітровій пляшці. Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж не проходили: ну, звичайно, чергу за біг-маками не займали, а от у вбиральню іноді доводилося.
У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх і не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та у чоботах у вбиральню не попрешся – треба хоча б якоїсь кави купити. Тож древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!
Трохи попетлявши містом, ми пропхалися через вузьку, чотириметрової ширини, вулицю на П'яцца Навона… неочікуваний спалах – яскраве сонце ледь не випалило нам очі. Значить, це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків – п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був стадіон Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками. Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац, чим дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.
Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого Пантеону – храму, збудованому на початку другого століття, присвяченому всім давньоримським богам.
Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно до тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись лише на одну з шістнадцяти колон портика храму. Уявити, як в ручну вирізати такий багатотонний гранітний блок; потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром півтора, а ще потрібно її доставити на будівництво та встановити. Сам Пантеон – це сорокадвометрова у висоту споруда, зроблена з суцільного бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною особливістю його є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону, купол не має арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.
Споглядаєш давні потужні споруди, їх високий рівень виконання без сучасних засобів і техніки і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації. І вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів – слов’янських племен.
За маршрутом ми вийшли до Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою у місті, щоправда тоді я цього не знав. Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі важливі тусовки; немає центру у звичному для нас розумінні. Якщо, наприклад, навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то у ньому опиниться багато площ, вулиць та об’єктів рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.
Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, потім звернули на Віа Кондоотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа нічим особливо не вражає: трикутник вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків, три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще правда фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, – це вид на Іспанські сходи, які ведуть з площі до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули в середину Триніта деї Монті.
Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро і через годину вже були в готелі. Настя підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я, лежачи на ліжку, у наукових цілях клацав телевізор. Про потужність країни можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда більшість з них це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав, телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям – вони мають свою державу.
Ще через годину ми вже йшли вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод втамуємо популярним у Римі національним блюдом – пастою Карбонара, а спрагу – гарним вином.

Базиліка Св. Петра. Оманливий оптичний ефект. Собор виглядає на фото якоюсь наче триповерховою будівлею. Насправді, він висотою 136 метрів (як 45 поверховий будинок!) Якщо подивитись на рівень фундаменту на зображенні, то поряд з ним можна розгледіти піщинки – то люди.
ВАТИКАН
Сьогодні в наших планах відвідати теократичну міні-державу, яка знаходиться у західній частині Вічного Міста. Там ми проведемо весь день, і щоб підтримати наші сили, знадобляться харчі, тож на шляху до метро заходимо в супермаркет купити бутербродів та фруктів.
Ватикан – це найменша країна на планеті, площею всього сорок чотири гектари. Для порівняння підходить трохи більший добре візуально окреслений мікрорайон Рудня в Радомишлі. Ця міні-держава, незважаючи на свій розмір, контролює понад мільярд людей по всьому світу, притому що її постійне населення не перевищує семи сотень жителів. У володіннях Папи Римського знаходиться найбільший у світі католицький собор, найменша система національних залізниць довжиною в триста метрів; є своя армія, радіостанція, пошта, супермаркет; одна з найбагатших колекцій світового мистецтва, величезна бібліотека з близько двома мільйонами друкованих та рукописних древніх книг.
Хвилин п’ять ходьби від станції метро «Оттавіано» і перед нами на розі вулиць постала височенна стіна держави-міста. Якщо піти прямо, уздовж її південної ділянки, то можна потрапити до собору Святого Петра, але спочатку ми маємо намір побувати у знаменитих музеях Святішого Престолу, тому за вказівником звертаємо вправо.
Далі наш шлях проходить зі східної сторони Ватиканського пагорба, схили якого під кутом укріплені міцними мурованими підпірними стінами та на рівні його поверхні переходять у вертикальні. Їх висота конкурує з п’ятиповерховими будинками розташованими з протилежної сторони вулиці.
До входу в музеї, від рогу вулиць, ми пройшли майже півкілометра і весь час обходили чергу з туристів. Щоб не нудьгувати в ній, витрачаючи даремно час, ми ще з вечора потурбувалися про квитки, придбавши їх через інтернет за трохи вищою ціною. Тепер у нас своя черга із таких же, як ми, але вона не така велика: декілька хвилин і охоронець пропускає нас попередньо просканувавши QR-коди квитків на смартфоні.
Музеї Ватикану розміщуються у довжелезних галереях. Їх сумарна довжина становить до двох кілометрів, а петляння залами множить пройдений шлях. Кількість виставлених на огляд експонатів рахується десятками тисяч. За рік через музеї проходять чотири мільйони туристів. Можна уявити скільки заробляє ця маленька країна на туризмі. Але проходячи довжелезною галереєю з численною кількістю мармурових статуй, барельєфів, порфірових масивних саркофагів, я уявив собі і жахнувся, скільки праці та часу потрібно, щоб протерти хоча б тільки від пилу весь цей багатодеталізований рельєф!
Цікаво було побувати в Єгипетському музеї. В його залах представлені експонати стародавньої культури – деякі з них мають вік у три з половиною тисячі років. Усипані ієрогліфами древні стели приваблюють мою увагу. За цими незвичними знаками та символічними фігурами криються тексти, а в них незрозумілі та незбагненні мені смисли. Ми заходимо в зал з приглушеним світлом. В ньому виставлені розписані дерев’яні саркофаги, канопи (посудини, в яких при муміфікації тіла окремо зберігалися внутрішні органи), інструменти для муміфікації і навіть мумія тут є. Вона покоїться у відкритому саркофазі запелена смугами тканини. Поверх тіла, донизу долонями, покладені висохлі кисті рук. Під почорнілим покровом того, що колись було шкірою, випинають звивисті утворення. Тисячі років тому вони були венами, й у них пульсувала гаряча кров. Чорно-коричнева голова мумії зі зламаним від часу носом, проваленими очницями та тріщинами від них на чоло вказує на те, що плоть вже перетворилась на крихку субстанцію та готова розламатись, як перепалений глиняний глечик на черепки.
Уявляю, як моторошно було б прогулятись одному вночі єгипетськими залами, заповненими цими всіма культовими речами, між чорних базальтових фігур фараонів та богів; відчути хвилю холоду у спині, неочікувано побачивши у тьмяному світлі людське тіло увінчане головою шакала – бога мертвих, охоронця могил та мумій Анубіса.
Культура давньоєгипетської цивілізації видається якоюсь фантастично-інопланетною та одночасно відчутною земною реальністю, якщо не споглядати її на картинках, а безпосередньо перебувати серед великої кількості речей тієї епохи. Напевно, енерго-інформаційні поля минулого залишаються за межами часу, і з ними можлива взаємодія.
Проходячи скрізь Галерею гобеленів: «Нічого собі так килимочки!». Відразу привертають увагу їх розміри площею у велику кімнату або навіть в однокімнатну квартиру. Вони зроблені за картонами знаменитого Рафаеля п’ятсот років тому. Сюжети на релігійні теми виконані кольоровими нитками так майстерно, що видаються картинами написаними фарбами. Люди, які створювали ці шедевральні килими в ручну, були не просто ткачами, а високопрофесійними художниками, а ще дуже терплячими, бо за один місяць один майстер міг створити не більше квадратного метра полотна.
За багато століть римські папи назбирали величезну кількість витворів мистецтв, і для того, щоб хоч на мить звернути увагу на кожен окремий експонат цієї скарбниці, потрібні дні, щоб роздивитись детально – роки, а на осмислення не вистачить і життя. Таку кількість речей неможливо сприйняти одразу; це як дивитись на цегляну стіну: наче бачиш все, а насправді – нічого, жодної цеглини. Спочатку ходиш залами, щось розглядаєш, якісь речі притягують увагу – трохи затримуєшся біля них, а через багато годин вже перенасичений втрачаєш сприйняття і просто проходиш крізь менш цікаві зали, ліниво крутиш головою навсібіч.
Після чотиригодинного блукання музеями, перекусу на лаві у парадному дворі та розігріву неймовірними фресками Рафаеля в палацовому комплексі ми добралися до Сікстинської капели – папської каплиці, спорудженої у п’ятнадцятому столітті на замовлення Папи Сікста V. Вона для мене була особливо цікавою, тому що розписи стелі й фреска на вівтарній стіні були виконані Мікеланджело Буонарроті – людиною, про життя і творчість, якої я читав ще зовсім недавно у біографічному романі Ірвінга Стоуна «Муки та радості».
Папа Юлій ІІ доручає на той час вже відомому художнику Мікеланджело прикрасити фресками дванадцяти апостолів стелю Сікстинської капели. Буонарроті від цього не в захваті та пручається, тому що його любов – це скульптура, а не живопис. Але ж замовник сам Папа, і непокора його волі може створити багато проблем у житті. Художник починає роботу освоюючи водночас техніку фрески. Мікеланджело творець, а не ремісник, який повинен відтворювати убогі замисли нічого нетямущого у мистецтві Юлія. Врешті-решт його терпіння надовго не вистачає, він кидає розпис і покидає Рим. Згодом емоційно охоловши, з одного боку Буонарроті розуміє, що його втеча не зійде просто так йому з рук, з іншого – він дуже гордий, щоб не прийняти виклик. Мікеланджело повертається до Рима і пропонує свій грандіозний проект розпису стелі. Папа задоволений і надає йому повну свободу в реалізації свого задуму.
Створення фресок тривало чотири роки. Важко уявити собі таку титанічну працю як написання картини з сюжетами площею в п’ять з половиною соток або понад тринадцять метрів у ширину і сорок один у довжину! До уваги треба взяти, що розписувати потрібно було стелю ще й на двадцятиметровій висоті – це важко та незручно. До цього всього ще й були зими – це багато холоду та мало світла.
Стеля капели зроблена у вигляді склепіння по периметру оформленого трикутними нішами, вершини яких направлені до центральної її частини, а основи створюють арки на стінах. Геометрія складна для сюжетного розпису, але художник знайшов геніальне рішення і зумів її підкорити. Він розбив простір стелі між нішами на сектори, а їх межі розписав у вигляді об’ємних ребер та карнизів, оздобивши малюнками статуй. Фактично було створено 3D зображення сітки вишуканих нервюр склепіння. В утворених таким чином секторах через своє бачення і відчуття релігійних ідей Мікеланджело зобразив у зорових живописних образах сюжети книги «Буття».
Роботу робили майстерні руки та вірне око, воля тримала ціль, розум творив, любов надихала. Бог створив світ, а геній – цикл фресок під назвою «Створення світу».
Сікстинська капела має ще один стінопис майстра, виконаний через двадцять дев’ять років після розпису стелі. Це епічна картина «Страшний суд» – візуалізація сюжету біблейської теми. Цікаво, що дослідники стверджують: персонажі фрески впізнавані. Деякі з них: лице Христа – улюбленого учня Томмазо, в образі Діви Марії упізнається близька подруга і шанувальниця Вітторіо Колонна, в руках Святого Варфоломія зідрана шкіра з автопортретом самого Мікеланджело.
Зал капели був заповнений сотнями людей. Вони задирали голови та захоплено розглядали «Створення світу». Приглушений гомін їх голосів відбивався від склепіння і звучав підсиленим з висоти. Здавалося, що це голоси не глядачів, а персонажів створених майстром. Звільнились місця на лаві уздовж стіни, ми присіли й далі насолоджувались атмосферою буття.
Все-таки, яка доля людини… Творити магію над каменем – це те, чого найбільше бажала душа, чим загорявся розум Мікеланджело. Але так складалося життя, що роками не доводилося тримати у руках різця і молота – головних інструментів майстра. Часто зовнішня воля примушувала його займатись тією роботою, яку він спочатку не хотів, але з часом захоплювався нею та трансформував це для себе у виклик. Так було і з фресками Сікстинської капели.
Потік відвідувачів був невичерпним: до каплиці безперервно заходили, а з протилежного боку виходили люди. Від цього зал не переповнювався та не був пустим, і так – щодня ріка із тисяч людей, за рік – мільйони, але цього майстер ніколи не побачить.
Сікстінська капела була останньою в огляді музеїв. Вона знаходиться поряд із собором Святого Петра, але перейти прямо до нього не було можливості – вказівники розвертали назад до входу. Тож довелося обходити за стінами Ватикану півтора кілометра.
По дорозі до собору Настя запитала мене, чи я не маю якихось українських монет, вказавши, що попереду нас іде молода пара й у хлопця на рюкзаку табличка з надписом, що він колекціонує монети різних країн світу і буде вдячний за їх дарунок. У мене знайшлася двогривнева, і ми запропонували її симпатичним молодим людям. Вони дуже зраділи подарунку, подякували та зробили спільне селфі з нами. Тепер у туристів з Аргентини буде в колекції монета з далекої загадкової країни та фото з її аборигенами.
Перед собором Святого Петра зібралося чимало туристів. Довелося трохи постояти в черзі й пройти рамки металошукача.
Головний католицький собор – це грандіозна архітектурна споруда, що вражає масштабами, але цього на фото чи відео не помітити. Якщо вказати його розміри: 138 метрів у ширину, 211– у довжину і 136 – у висоту – то цифри теж дають мало уявлення. Краще всього зробити порівняння з чимось знайомим. Наприклад, чотири п’ятиповерхові будинки, які розташовані хрестом по вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів, вільно розмістяться в середині собору. А по висоті, то що ті п’ять поверхів, коли він рівняється сорока п’яти. Три будинки цієї ж вулиці, поставлені один на одного, знадобляться, щоб закрити зовнішній розмір купола! Він викладений з цегли, має подвійну конструкцію. Між внутрішньою його напівсферою та зовнішньою влаштовані сходи, які ведуть на оглядовий майданчик над банею. У соборі вільно розміщується п’ятнадцять тисяч парафіян. Кількісно – все населення Радомишля.
Розкішні фасади й інтер'єри базиліки багато прикрашені мармуровим різьбленням, розписами та мозаїками. Тут зберігається безліч скульптурних шедеврів, зокрема знаменита скульптура Мікеланджело «Оплакування Христа». Вона зображує скорботний образ діви Марії, що утримує на своїх колінах мертве тіло Ісуса, тільки що знятого з хреста. Фігури були висічені з мармуру у натуральну величину двадцятичотирирічним майстром. Мене вражає, що людина у такому молодому віці може так глибоко відчувати життя. Напевно, я вже трохи підзабув цей вік. Вражає і те, як тонко Мікеланджело зміг відтворити з каменя фактуру тіла, його пластику та красу, передати смерть та життя. На жаль, у 1972 році якийсь божевільний накинувся на скульптуру з молотком і завдав їй серйозних пошкоджень. Після реставрації зблизька полюбуватись нею вже неможливо – вона знаходиться за броньованим склом у глибокій ніші.
Перебуваючи в базиліці Святого Петра, я схилив коліна: попросив миру Україні, прочитав молитву «Отче наш» та подякував Господу за все те, що він мені дарував.
Ми залишили собор і, не поспішаючи, вирушили в напрямку станції метро «Фламініо». На шляху до неї у світлі дня, що догорав, ми ще помилувалися замком Святого Ангела, скульптурами ангелів однойменного мосту та набережною Тибру.