Індіанець у великому місті - 6 (Ватикан)

Базиліка Св. Петра. Оманливий оптичний ефект.  Собор виглядає на фото якоюсь наче триповерховою будівлею. Насправді,  він висотою 136 метрів (як 45 поверховий будинок!) Якщо подивитись на рівень фундаменту на зображенні, то поряд з ним  можна розгледіти піщинки  – то люди.

ВАТИКАН

Сьогодні в наших планах  відвідати теократичну  міні-державу, яка знаходиться у західній частині Вічного Міста. Там ми проведемо весь день, і щоб підтримати наші сили, знадобляться харчі, тож  на шляху до метро заходимо в супермаркет купити бутербродів та фруктів.

Ватикан – це найменша країна на планеті, площею всього сорок чотири гектари. Для порівняння підходить трохи більший добре візуально окреслений мікрорайон Рудня в Радомишлі. Ця міні-держава, незважаючи на свій розмір, контролює понад мільярд людей по всьому світу, притому що її постійне населення не перевищує семи сотень жителів. У володіннях Папи Римського знаходиться найбільший у світі католицький собор, найменша система національних залізниць довжиною в триста метрів; є своя армія, радіостанція, пошта, супермаркет; одна з найбагатших колекцій світового мистецтва, величезна бібліотека з близько двома мільйонами друкованих та рукописних древніх книг.

Хвилин п’ять ходьби від станції метро «Оттавіано» і перед нами на розі вулиць постала височенна  стіна   держави-міста. Якщо піти прямо,  уздовж її південної ділянки, то можна потрапити до  собору Святого Петра, але спочатку ми маємо намір побувати у знаменитих  музеях Святішого Престолу, тому за вказівником  звертаємо вправо.

Далі наш шлях проходить зі східної сторони Ватиканського пагорба, схили якого під кутом укріплені міцними мурованими  підпірними стінами та на рівні його поверхні переходять у вертикальні. Їх висота  конкурує з  п’ятиповерховими будинками розташованими з протилежної сторони вулиці.

До входу в музеї, від рогу вулиць, ми пройшли майже півкілометра і весь час обходили чергу з туристів. Щоб не  нудьгувати в ній, витрачаючи даремно час, ми ще з вечора потурбувалися про квитки, придбавши їх через інтернет за трохи вищою ціною. Тепер у нас своя  черга із таких же, як ми, але вона  не така велика: декілька хвилин і охоронець пропускає нас  попередньо просканувавши QR-коди квитків на смартфоні.

Музеї Ватикану розміщуються  у довжелезних  галереях.  Їх сумарна довжина становить до двох кілометрів, а петляння залами  множить пройдений шлях. Кількість виставлених на огляд експонатів рахується десятками тисяч. За рік через музеї проходять чотири мільйони туристів. Можна уявити скільки заробляє ця маленька країна на туризмі.  Але проходячи довжелезною галереєю  з численною кількістю мармурових статуй, барельєфів, порфірових масивних саркофагів, я уявив собі і жахнувся, скільки праці та часу потрібно, щоб протерти хоча б  тільки від пилу весь цей багатодеталізований рельєф!

Цікаво було побувати в Єгипетському музеї. В його залах  представлені експонати стародавньої культури – деякі з них мають вік  у три  з половиною тисячі років. Усипані  ієрогліфами древні стели приваблюють мою увагу. За цими незвичними знаками  та символічними фігурами криються  тексти, а  в них незрозумілі та  незбагненні мені смисли. Ми заходимо в зал з приглушеним світлом. В ньому виставлені розписані дерев’яні саркофаги, канопи  (посудини, в яких при муміфікації тіла окремо зберігалися внутрішні органи), інструменти для муміфікації і навіть мумія тут є. Вона покоїться  у відкритому саркофазі запелена смугами тканини. Поверх тіла,  донизу долонями,  покладені висохлі кисті рук. Під почорнілим покровом того, що колись було шкірою, випинають звивисті утворення. Тисячі років тому вони були венами, й у них пульсувала гаряча кров. Чорно-коричнева голова  мумії  зі зламаним від часу носом, проваленими очницями та тріщинами від них на чоло вказує на те, що плоть вже перетворилась на крихку субстанцію та готова розламатись, як перепалений глиняний глечик на черепки.

Уявляю, як моторошно було б прогулятись одному вночі єгипетськими залами,  заповненими цими всіма культовими речами, між чорних базальтових фігур  фараонів та  богів; відчути хвилю  холоду у спині, неочікувано побачивши у тьмяному  світлі людське тіло увінчане головою шакала –  бога мертвих, охоронця могил та мумій Анубіса.

Культура давньоєгипетської цивілізації видається якоюсь фантастично-інопланетною та одночасно відчутною земною реальністю, якщо не споглядати її на картинках, а безпосередньо перебувати серед великої  кількості речей тієї епохи.  Напевно,  енерго-інформаційні поля минулого залишаються за межами часу, і з ними можлива взаємодія.

Проходячи скрізь Галерею гобеленів: «Нічого собі так  килимочки!». Відразу привертають увагу  їх розміри  площею у велику кімнату або навіть в однокімнатну квартиру. Вони зроблені за картонами знаменитого Рафаеля п’ятсот років тому. Сюжети на релігійні теми  виконані кольоровими нитками так майстерно, що видаються картинами написаними фарбами. Люди, які створювали ці шедевральні килими в ручну, були не просто ткачами, а високопрофесійними художниками, а ще дуже терплячими, бо за один місяць один майстер міг створити не більше квадратного метра полотна.

За багато століть римські папи назбирали  величезну  кількість витворів мистецтв, і для того, щоб хоч на мить звернути увагу на кожен окремий експонат цієї скарбниці, потрібні дні, щоб роздивитись детально  –  роки, а на осмислення не вистачить і життя. Таку кількість речей неможливо сприйняти одразу; це як дивитись на цегляну стіну: наче бачиш все, а насправді – нічого, жодної цеглини. Спочатку ходиш залами, щось розглядаєш, якісь речі притягують увагу – трохи затримуєшся  біля них, а через багато годин вже перенасичений втрачаєш сприйняття і просто проходиш крізь менш цікаві зали,   ліниво крутиш  головою навсібіч.

Після чотиригодинного блукання музеями, перекусу на лаві у парадному дворі та розігріву неймовірними фресками Рафаеля в палацовому комплексі ми добралися до Сікстинської капели –  папської каплиці, спорудженої у п’ятнадцятому столітті на замовлення Папи Сікста V. Вона для мене була особливо цікавою, тому що розписи стелі й фреска на вівтарній стіні були виконані Мікеланджело Буонарроті – людиною,  про життя і творчість,  якої я читав ще зовсім недавно у біографічному  романі Ірвінга Стоуна «Муки та радості».

Папа Юлій ІІ доручає на той час вже відомому художнику Мікеланджело прикрасити  фресками дванадцяти апостолів стелю Сікстинської капели. Буонарроті від цього не в захваті та пручається, тому що його любов – це скульптура, а не живопис. Але ж  замовник  сам Папа, і непокора його волі може створити багато проблем у житті. Художник починає роботу освоюючи водночас техніку фрески. Мікеланджело творець, а не ремісник, який повинен відтворювати убогі замисли  нічого нетямущого у мистецтві Юлія. Врешті-решт його терпіння надовго не вистачає, він кидає розпис і покидає Рим. Згодом емоційно охоловши, з одного боку Буонарроті розуміє, що його втеча не зійде просто так йому з рук, з іншого – він дуже гордий, щоб не прийняти виклик. Мікеланджело повертається до Рима і пропонує  свій грандіозний проект розпису стелі. Папа задоволений і надає йому повну  свободу в реалізації свого задуму.

Створення фресок тривало  чотири роки.  Важко уявити собі  таку титанічну  працю як написання картини з сюжетами площею в п’ять  з половиною соток  або понад тринадцять метрів у ширину і сорок один у довжину! До уваги треба взяти, що розписувати  потрібно було стелю ще й на двадцятиметровій висоті – це важко та незручно. До цього всього ще й були зими – це багато холоду та мало світла.

Стеля капели зроблена у вигляді склепіння по периметру оформленого трикутними нішами, вершини яких направлені до центральної її частини, а основи створюють арки на стінах. Геометрія складна  для сюжетного розпису, але художник знайшов  геніальне рішення і зумів її підкорити. Він розбив простір стелі між нішами на сектори, а їх межі розписав у вигляді об’ємних ребер та карнизів, оздобивши малюнками статуй. Фактично  було створено 3D зображення сітки вишуканих нервюр склепіння. В утворених таким чином секторах  через своє бачення і відчуття релігійних  ідей Мікеланджело зобразив у зорових живописних образах сюжети книги «Буття».

Роботу робили майстерні руки та вірне око, воля тримала ціль, розум творив, любов надихала. Бог створив світ, а  геній –  цикл фресок під назвою  «Створення світу».

Сікстинська капела має ще один стінопис майстра, виконаний через двадцять дев’ять років  після розпису стелі. Це епічна картина «Страшний суд» – візуалізація сюжету   біблейської теми. Цікаво, що дослідники стверджують: персонажі фрески впізнавані. Деякі з них: лице Христа – улюбленого учня Томмазо, в образі Діви Марії упізнається близька подруга і шанувальниця Вітторіо Колонна, в руках Святого Варфоломія  зідрана шкіра  з автопортретом  самого Мікеланджело.

Зал капели був заповнений сотнями людей. Вони  задирали голови та  захоплено розглядали «Створення світу». Приглушений гомін їх голосів відбивався від склепіння і  звучав підсиленим з висоти. Здавалося, що це голоси не глядачів, а персонажів створених майстром. Звільнились місця на лаві уздовж стіни, ми присіли й далі насолоджувались  атмосферою буття.

Все-таки, яка  доля  людини… Творити магію  над каменем – це те, чого найбільше бажала душа, чим загорявся розум Мікеланджело. Але так складалося життя, що роками не доводилося тримати у руках різця і молота – головних інструментів майстра. Часто зовнішня воля примушувала його займатись тією роботою, яку він спочатку не хотів, але з часом захоплювався нею та  трансформував  це для себе у виклик. Так було і з фресками Сікстинської капели.

Потік відвідувачів був невичерпним: до каплиці  безперервно заходили, а з протилежного  боку виходили люди.   Від цього зал не переповнювався та не був пустим, і так –  щодня ріка із тисяч людей,  за рік – мільйони, але цього майстер ніколи не побачить.

Сікстінська капела була останньою в огляді музеїв.  Вона знаходиться поряд із собором Святого Петра, але  перейти прямо до нього не було можливості – вказівники розвертали назад до входу. Тож довелося обходити за стінами Ватикану півтора кілометра.

По дорозі до собору Настя запитала мене,  чи я не маю якихось українських монет, вказавши, що попереду  нас іде молода пара й у хлопця на рюкзаку табличка з надписом, що він колекціонує монети різних країн світу і буде вдячний  за їх дарунок. У мене знайшлася двогривнева, і ми запропонували  її симпатичним молодим людям. Вони дуже зраділи подарунку, подякували та  зробили спільне селфі з нами. Тепер у туристів з Аргентини буде в колекції монета з далекої загадкової країни та фото з її аборигенами.

Перед собором Святого Петра зібралося чимало туристів. Довелося трохи постояти в черзі й пройти рамки металошукача.

Головний католицький собор – це грандіозна архітектурна споруда, що вражає масштабами, але цього на фото чи відео не помітити. Якщо вказати його розміри: 138 метрів у ширину,  211– у довжину і 136 – у висоту – то  цифри теж дають мало уявлення. Краще всього зробити порівняння з чимось знайомим.  Наприклад,  чотири п’ятиповерхові будинки, які розташовані хрестом по вулиці  Воїнів-Інтернаціоналістів, вільно розмістяться в середині собору. А по висоті, то що  ті  п’ять поверхів, коли він рівняється сорока п’яти. Три будинки цієї ж вулиці, поставлені один на одного, знадобляться, щоб закрити зовнішній розмір купола! Він викладений з цегли, має подвійну конструкцію. Між внутрішньою його напівсферою та зовнішньою влаштовані сходи, які ведуть на оглядовий майданчик над банею.  У соборі вільно розміщується п’ятнадцять тисяч парафіян. Кількісно  – все населення Радомишля.

Розкішні фасади й інтер'єри базиліки багато прикрашені мармуровим різьбленням, розписами та мозаїками. Тут зберігається безліч скульптурних шедеврів, зокрема знаменита скульптура Мікеланджело «Оплакування Христа».  Вона зображує скорботний образ діви Марії, що утримує на своїх колінах мертве тіло Ісуса, тільки що знятого з хреста. Фігури були висічені з мармуру у  натуральну величину двадцятичотирирічним майстром. Мене вражає, що людина у такому молодому віці може так глибоко відчувати життя. Напевно, я вже трохи підзабув цей вік. Вражає і те, як тонко Мікеланджело зміг відтворити з каменя фактуру тіла, його пластику та красу, передати смерть та життя. На жаль, у 1972 році якийсь божевільний накинувся на скульптуру з молотком і завдав їй серйозних пошкоджень. Після реставрації зблизька полюбуватись нею вже неможливо –  вона знаходиться за  броньованим склом у глибокій ніші.

Перебуваючи в базиліці Святого Петра, я схилив коліна: попросив миру Україні, прочитав молитву «Отче наш» та подякував Господу за все те, що він мені дарував.

Ми залишили собор і,  не поспішаючи, вирушили в напрямку  станції метро «Фламініо». На шляху до неї у світлі дня, що догорав, ми ще помилувалися замком Святого Ангела, скульптурами ангелів однойменного мосту та набережною Тибру.