Історія про лікарню

Вчора переписувалася з другом і він розповів мені таку історію,яку я просто мушу  викласти  або  це не буду я!
Починає розказувати друг:

"Недавно я зайшов у лікарню. Зовні вона здавалася звичайною. Ті ж самі білі вікна, квіти у кожному з них і, як завжди, спокій.
Я хотів перевірити своє здоров"я і збирався пройти близько десяти
лікарів. Я не знав з кого почати. Першим по номеру був стоматолог, але
я їх боявся, як вогню. Вирішив піти до окуліста, бо ще з дитинства
подобалося затуляти очі і називати літери, які я бачив на плакаті.
Окуліст зустрів мене привітно, але я відчував його пронизливий погляд на протязі всієї розмови.
- Сідайте, - він показав на крісло біля стіни. – Очі не турбують?
Я відповів, що трішки.
Він продовжив мовчки мене вивчати і, здається, не чув моєї відповіді:
-Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину, - авторитетно заявив він.
-Що? – не зрозумів я.
-Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину і менше дивитися на інших жінок.
-Звідки ви це взяли? – вирвалося у мене.
-І тоді ваші очі знову стануть молодими, - моє запитання проігнорувалося. – Можете йти.
-Пробачте, а як же літери? – я зовсім розгубився.
-Які літери? – окуліст востаннє глянув на мене.
-Ніякі, - я, вражений почутим, вийшов за двері.
*
В масажному кабінеті лунала музика. Масаж для мене – завжди задоволення.
Добрий на вигляд азіат середніх років так сильно потис мені руку, що я
мало не закричав.
- Може обіймемося? – він погрозливо розкинув руки,
але помітивши мій переляк, розсміявся і проспівав баритоном, - Жартую.
Лягайте.
Коли я ліг, він вимкнув музику і запитав:
- Я практикую прогресивний тайський масаж. Будемо робити?
Тоді я ще не знав, що це таке, тим паче я вже лежав на дивані, і погодився.
- Почнемо з м”якого масажу. Заходьте, - лікар увімкнув вальс і покликав когось із кімнати поруч.
Огрядна
азіатка, кілограмів сто, примусила мене задрижати. Але вона так швидко
вилізла мені на спину, що я не встиг сказати ні слова.
- М”який масаж. – лікар театрально перетворився на диригента.
Дивно, але азіатка почала витанцьовувати, щось схоже на вальс. Мені було приємно і я не заперечував.
Швидкий масаж! – лікар увімкнув якусь латино-американську мелодію. Жінка затанцювала більш відчутно.
Досить! – прохрипів я.
Досить,
так досить, - лікар зітхнув і розвів руками. - Жаль, що не дочекалися
інтенсивного масажу. – Він увімкнув якийсь божевільно швидкий
рок-н-рол. – Його майже ніхто не витримував.
З кабінету масажу я вийшов прямий, як струна.
*
Якщо ці лікарі такі, то що ж творитиме стоматолог? Піти до нього зараз
значило б пережити саме страшне, але я вирішив, що так і буде...
На шиї у стоматолога я помітив коралове намисто якоїсь дивної форми.
Підійшовши ближче, зрозумів, що то зуби. Він перехопив мій погляд і
байдуже пояснив:
- Не звертайте уваги. Це зуби, які я виривав у
пацієнтів, - він подивився на мій рот. – Може і у вас, щось для мене
буде. Сідайте.
Сідаючи в крісло я вже втратив зв”язок з реальністю. З туману почувся винуватий голос лікаря:
-Ви знаєте, зранку в кабінеті немає напруги, - стоматолог похнюпився, а
потім радісно підняв вгору вказівний палець. – Але не хвилюйтесь! Який
би я був лікар, щоб не зміг допомогти хворому.
Він нахилився до крісла і викотив з-під нього, щось схоже на велотренажер: з педалями від велосипеду, але без сідла і керма.
-Моя запатентована техніка, - його розпирало від гордості. – Я приєдную
до неї бор-машину, а вам потрібно просто крутити педалі.
Я зробив першу спробу вирватися, але ремені, якими він обачливо перетягнув мене
спочатку, трималися міцно. Лікар цього не помітив, або зробив вигляд,
що не помітив:
- Попереджаю: чим швидше працюватимете ногами, тим ефективнішим буде ваше лікування...
*
Не знаю, де я взяв сили для наступного кабінету, але кабінет
оторинолоринголога (в народі Вухо-Горло-Носа) був у моєму обхідному
листі і я зайшов. Цей вже нічим не здивує. В мене не хворіли ніс та
вуха, хіба що трішки хрипіло горло, але в таку пору року – це не дивно.
На стінах кабінету я помітив дуже багато різних малюнків.
- Який ніс!!! – лікар вражено дивився на мій ніс, забувши правила гарного тону. – Римський! Справжній!
Він дістав з-під столу чистий аркуш паперу і відразу ж почав замальовувати.
Чекайте, я ж прийшов на обстеження, - мені було дуже ніяково.
Яке обстеження, коли у вас такий ніс! – він був у ейфорії від цієї частини мого обличчя.
Ніс, як ніс! – я сердито затулив його рукою. – Обстежуйте!
Обстежую! – буркнув лікар. – Сідайте. Показуйте праве вухо.
Я повернувся.
Яке-е вухо! – здавалося він бачить літаючу тарілку. – Класика! Мрія! – і знову потягнувся під стіл.
Та що вам моє вухо? – я відкрив носа і затулив праве вухо.
Який ніс! – в екстазі простогнав лікар.
Вільною рукою я знову затулив ніс:
Горло моє подивіться.
Навіщо мені ваше горло, - недбало відмахнувся він, підійнявшись, і намагаючись зазирнути на ліве вухо.
*
Коли вже я вибіг з кабінету і пройшов чимало шляху, то зрозумів, що все ще
затуляю руками вуха і ніс. Такого медогляду я не проходив ні разу в
житті.
Наступним у списку був психіатр. От якраз він і зніматиме мій стрес після своїх товаришів по професії.
Кабінет був просторим і затишним, та сам лікар виглядав дуже сумним.
Сідайте, які проблеми? – він тяжко зітхнув.
Я завжди ніяковію у ситуаціях коли ділюся особистим, тому почав загальними фразами:
Проблем вистачає, як і в інших. Ось, недавно трапилася ...
А я недавно з дружиною посварився, - перебив мене лікар.
Е-е-е... Що? – не зрозумів я.
Посварилися із-за дрібниці, а вже неділю не розмовляємо. Що робити?
Ви мене питаєте? Ви ж самі – професіонал, - я не знав, що відповісти.
Ой, справді! Так які у вас проблеми?
Та ось недавно трапилася зі мною історія в автобусі...
Я ненавиджу автобуси.
Що??? – ця розмова збивала мене з пантелику.
В автобусах всі штовхаються. Мені так важко кожен день їздити на ньому на роботу.
Спробуйте інший транспорт.
Інший??? – лікар злякано здригнув плечима. – Там ще гірше!!!
А, може, велосипед? – я починав кар'єру психолога.
Ви знущаєтесь? Я лікував зуби в нашого стоматолога, коли не було напруги. А знаєте, які в мене слабкі ноги?
На очах у лікаря почали виступати сльози.
Я обережно взяв його за плече:
Не хвилюйтеся, все буде добре...
Наша розмова тривала ще півгодини. Не знаю, хто кому з нас допоміг, але психіатр посміхався, коли я від нього пішов.

    Залишалося здати аналіз крові і я зазирнув у лабораторію. Те, що я там побачив,
настільки вразило мене, що я зірвався з місця і чимдуж побіг з цієї
божевільної лікарні, і біг так швидко, що оговтався тільки в себе вдома.

   В ту лікарню я більше ніколи не звертався, але з приємністю мушу
констатувати факти: спина моя з тих пір ні разу не боліла; зуби міцні,
як в молодості; а нерви завжди у повному порядку."