Депресняк

Час йшов, я не могла зробити вибір, все глибшою ставала моя депресія.
«Повинно щось трапитись!» - якось зрозуміла, відчула я. Але що, я не
знала. Моє життя в принципі не змінилося, але в ньому з’явився відтінок
очікування чогось… Пам’ятаєте дитяче відчуття приходу свята? Ось і у
мене було так: давно забуте, дитяче відчуття, очікування великого свята.
Одного дня я, як завжди, сиділа вдома, просто сиділа і думала.
В двері хтось подзвонив і я пішла відчиняти. На порозі стояв Костин батько.
- Марго, потрібна твоя допомога… - благально і приречено сказав він –
Костя потрапив в аварію… Зараз він вдома, а нам з дружиною треба їхати
в лікарню за результатами… Ми боїмося залишати його одного…
- Гаразд… - шоковано погодилася я.
Мене провели до Костиної кімнати. Там панувала та атмосфера… атмосфера
хвороби… пахло ліками та давно не провітрюваною кімнатою. Костя лежав
на ліжку похмурий і злий, як ніколи.
- Він дуже поганий пацієнт… - сказала мати юнака, вибачилася і вони разом з чоловіком поїхали до лікарні.
Костя ворожо глянув на мене. Дивно, але відчуття свята не зникало.
- Тепер я тебе розумію! Можеш не сидіти зі мною! Мені твоя жалість не
потрібна! – вигукнув він, коли я зробила крок до ліжка. Я зупинилася.
Пішла на кухню. В ці миті я не відчувала нічого, крім того дивного і
присутнього зовсім не до місця відчуття свята…
Я взяла стілець і повернулася до кімнати. Костя дивився широко
відкритими від болю і розчарування очима. Я сіла на стілець поряд з ним.
- То що трапилося? – мій голос був серйозний, тихий, в ньому не звучало і крихти жалості – я її не відчувала.
- Я їхав на мотоциклі… Потрапив в аварію… і ось тепер не відчуваю ніг… - відповів він запинаючись.
- Ти їздиш на мотоциклі?
- Ні. Просто Вікторія попросила взяти участь у тих перегонах… Вікторія
– моя дівчина – пояснив він, побачивши не розуміння на моєму обличчі.
- А чому не вона зараз сидить з тобою? Врешті-решт вона твоя дівчина. –
Просто запитала я нічого не розуміючи і не намагаючись нікого образити,
але в Кости них очах відобразився ще більший біль.
- Вона мене покинула, щойно дізналася про травму…
- Зрозуміло.
- Ні, я її не звинувачую… Кому захочеться бути з калікою?
- Зрозуміло.
- Та що тобі зрозуміло! Ти не знаєш, як це бути враз покинутим всіма! –
вигукнув він. Але вираз його обличчя змінився і він зрозумів яку
нісенітницю сказав, бо якраз я і розуміла його краще за всіх. – Вибач…
Мені тяжко…
- Звісно. А ти думав це легко? Що це просто моя примха: не хочу ні з ким спілкуватися, хочу бути в депресії!
Він винувато здвинув плечима. В цю мить я зрозуміла, що допомогти Кості
– це і є моє свято. В мене більше не було сумніву, що він буде ходити і
з ним все буде добре. Але, як переконати його в цьому?
- Кость, давай так: ти вчишся ходити знову, а я намагаюся позбутися депресії. Будемо допомагати один одному.
Він дивився на мене розчуленими очима.
- До речі це не жалість, а взаємодопомога!
Я була права. Костя ходив. Під вечір приїхали радісні Костині батьки і
повідомили, що лікарі заявляють: пройшовши курс реабілітації – син буде
ходити.
Я щиро раділа. Це і було те свято, прихід якого я відчувала. Костя радів не менш. Трохи заспокоївшись він сказав:
- Марго, ось в таких ситуаціях і виявляються справжні друзі.
Я думала, що відчую біль, бо він мене вважає лише другом, але відчула щиру радість, бо він назвав мене ДРУГОМ!
«Він дійсно мій друг і я для нього друг» - подумала я тоді і відчула безмірне щастя.
Я поступово поверталася до життя разом з тим, як Костя починав знову
ходити. У нас з’явилося багато спільних друзів. Через деякий час Костя
почав зустрічатися з, ставнею моєю найкращою подругою, Рішою. Вона не
давала мені знову сумніватися у тому, що ЯКЩО МИ ЖИВЕМО, ТО ТАК
ПОТРІБНО!