Вчора переписувалася з другом і він розповів мені таку історію,яку я просто мушу  викласти  або  це не буду я!
Починає розказувати друг:

"Недавно я зайшов у лікарню. Зовні вона здавалася звичайною. Ті ж самі білі вікна, квіти у кожному з них і, як завжди, спокій.
Я хотів перевірити своє здоров"я і збирався пройти близько десяти
лікарів. Я не знав з кого почати. Першим по номеру був стоматолог, але
я їх боявся, як вогню. Вирішив піти до окуліста, бо ще з дитинства
подобалося затуляти очі і називати літери, які я бачив на плакаті.
Окуліст зустрів мене привітно, але я відчував його пронизливий погляд на протязі всієї розмови.
- Сідайте, - він показав на крісло біля стіни. – Очі не турбують?
Я відповів, що трішки.
Він продовжив мовчки мене вивчати і, здається, не чув моєї відповіді:
-Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину, - авторитетно заявив він.
-Що? – не зрозумів я.
-Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину і менше дивитися на інших жінок.
-Звідки ви це взяли? – вирвалося у мене.
-І тоді ваші очі знову стануть молодими, - моє запитання проігнорувалося. – Можете йти.
-Пробачте, а як же літери? – я зовсім розгубився.
-Які літери? – окуліст востаннє глянув на мене.
-Ніякі, - я, вражений почутим, вийшов за двері.
*
В масажному кабінеті лунала музика. Масаж для мене – завжди задоволення.
Добрий на вигляд азіат середніх років так сильно потис мені руку, що я
мало не закричав.
- Може обіймемося? – він погрозливо розкинув руки,
але помітивши мій переляк, розсміявся і проспівав баритоном, - Жартую.
Лягайте.
Коли я ліг, він вимкнув музику і запитав:
- Я практикую прогресивний тайський масаж. Будемо робити?
Тоді я ще не знав, що це таке, тим паче я вже лежав на дивані, і погодився.
- Почнемо з м”якого масажу. Заходьте, - лікар увімкнув вальс і покликав когось із кімнати поруч.
Огрядна
азіатка, кілограмів сто, примусила мене задрижати. Але вона так швидко
вилізла мені на спину, що я не встиг сказати ні слова.
- М”який масаж. – лікар театрально перетворився на диригента.
Дивно, але азіатка почала витанцьовувати, щось схоже на вальс. Мені було приємно і я не заперечував.
Швидкий масаж! – лікар увімкнув якусь латино-американську мелодію. Жінка затанцювала більш відчутно.
Досить! – прохрипів я.
Досить,
так досить, - лікар зітхнув і розвів руками. - Жаль, що не дочекалися
інтенсивного масажу. – Він увімкнув якийсь божевільно швидкий
рок-н-рол. – Його майже ніхто не витримував.
З кабінету масажу я вийшов прямий, як струна.
*
Якщо ці лікарі такі, то що ж творитиме стоматолог? Піти до нього зараз
значило б пережити саме страшне, але я вирішив, що так і буде...
На шиї у стоматолога я помітив коралове намисто якоїсь дивної форми.
Підійшовши ближче, зрозумів, що то зуби. Він перехопив мій погляд і
байдуже пояснив:
- Не звертайте уваги. Це зуби, які я виривав у
пацієнтів, - він подивився на мій рот. – Може і у вас, щось для мене
буде. Сідайте.
Сідаючи в крісло я вже втратив зв”язок з реальністю. З туману почувся винуватий голос лікаря:
-Ви знаєте, зранку в кабінеті немає напруги, - стоматолог похнюпився, а
потім радісно підняв вгору вказівний палець. – Але не хвилюйтесь! Який
би я був лікар, щоб не зміг допомогти хворому.
Він нахилився до крісла і викотив з-під нього, щось схоже на велотренажер: з педалями від велосипеду, але без сідла і керма.
-Моя запатентована техніка, - його розпирало від гордості. – Я приєдную
до неї бор-машину, а вам потрібно просто крутити педалі.
Я зробив першу спробу вирватися, але ремені, якими він обачливо перетягнув мене
спочатку, трималися міцно. Лікар цього не помітив, або зробив вигляд,
що не помітив:
- Попереджаю: чим швидше працюватимете ногами, тим ефективнішим буде ваше лікування...
*
Не знаю, де я взяв сили для наступного кабінету, але кабінет
оторинолоринголога (в народі Вухо-Горло-Носа) був у моєму обхідному
листі і я зайшов. Цей вже нічим не здивує. В мене не хворіли ніс та
вуха, хіба що трішки хрипіло горло, але в таку пору року – це не дивно.
На стінах кабінету я помітив дуже багато різних малюнків.
- Який ніс!!! – лікар вражено дивився на мій ніс, забувши правила гарного тону. – Римський! Справжній!
Він дістав з-під столу чистий аркуш паперу і відразу ж почав замальовувати.
Чекайте, я ж прийшов на обстеження, - мені було дуже ніяково.
Яке обстеження, коли у вас такий ніс! – він був у ейфорії від цієї частини мого обличчя.
Ніс, як ніс! – я сердито затулив його рукою. – Обстежуйте!
Обстежую! – буркнув лікар. – Сідайте. Показуйте праве вухо.
Я повернувся.
Яке-е вухо! – здавалося він бачить літаючу тарілку. – Класика! Мрія! – і знову потягнувся під стіл.
Та що вам моє вухо? – я відкрив носа і затулив праве вухо.
Який ніс! – в екстазі простогнав лікар.
Вільною рукою я знову затулив ніс:
Горло моє подивіться.
Навіщо мені ваше горло, - недбало відмахнувся він, підійнявшись, і намагаючись зазирнути на ліве вухо.
*
Коли вже я вибіг з кабінету і пройшов чимало шляху, то зрозумів, що все ще
затуляю руками вуха і ніс. Такого медогляду я не проходив ні разу в
житті.
Наступним у списку був психіатр. От якраз він і зніматиме мій стрес після своїх товаришів по професії.
Кабінет був просторим і затишним, та сам лікар виглядав дуже сумним.
Сідайте, які проблеми? – він тяжко зітхнув.
Я завжди ніяковію у ситуаціях коли ділюся особистим, тому почав загальними фразами:
Проблем вистачає, як і в інших. Ось, недавно трапилася ...
А я недавно з дружиною посварився, - перебив мене лікар.
Е-е-е... Що? – не зрозумів я.
Посварилися із-за дрібниці, а вже неділю не розмовляємо. Що робити?
Ви мене питаєте? Ви ж самі – професіонал, - я не знав, що відповісти.
Ой, справді! Так які у вас проблеми?
Та ось недавно трапилася зі мною історія в автобусі...
Я ненавиджу автобуси.
Що??? – ця розмова збивала мене з пантелику.
В автобусах всі штовхаються. Мені так важко кожен день їздити на ньому на роботу.
Спробуйте інший транспорт.
Інший??? – лікар злякано здригнув плечима. – Там ще гірше!!!
А, може, велосипед? – я починав кар'єру психолога.
Ви знущаєтесь? Я лікував зуби в нашого стоматолога, коли не було напруги. А знаєте, які в мене слабкі ноги?
На очах у лікаря почали виступати сльози.
Я обережно взяв його за плече:
Не хвилюйтеся, все буде добре...
Наша розмова тривала ще півгодини. Не знаю, хто кому з нас допоміг, але психіатр посміхався, коли я від нього пішов.

    Залишалося здати аналіз крові і я зазирнув у лабораторію. Те, що я там побачив,
настільки вразило мене, що я зірвався з місця і чимдуж побіг з цієї
божевільної лікарні, і біг так швидко, що оговтався тільки в себе вдома.

   В ту лікарню я більше ніколи не звертався, але з приємністю мушу
констатувати факти: спина моя з тих пір ні разу не боліла; зуби міцні,
як в молодості; а нерви завжди у повному порядку."

Сперто мною в Інтернеті!

Тільки-но знайшла в Інеті:

Пионер: Садитесь, пожалуйста, на мое место. Я молодой, я постою!

Дедушка: Спасибо, внучек, но мне скоро выходить.

Пионер: В тираж?

Дедушка: Как тебе нестыдно! Я тебе в дедушки гожусь!

Пионер: А, по-моему, я удачно пошутил. Старик, ты одной ногой в могиле, хоть улыбнись перед инфарктом!

Дедушка: Уймите его кто-нибудь! Сопляк! Я таких, как ты, на фронте ножом убивал!

Пионер: Внимание! Все свидетели: товарищ только что сознался, что на фронте был полицаем и резал еврейских детей.

Дедушка: Товарищи, я не это имел в виду... Я не знал, что этот хам еврейской национальности.

Первый пассажир: Hу, как это вы не знали?! Что, по нему не видно, что ли? Вон какой шнобель из-под пилотки торчит.
Пионер: Я еще и картавить умею!

Второй пассажир: Видите? Еврейский мальчик уступил вам свое место, а вы его ножом...

Дедушка: Да я... Я же говорю, что неправильно выразился, потому...

Пионер: Потому что учиться ему некогда было - ему надо было нас бить, Россию спасать арийским порядком.

Милиционер: Что здесь происходит, товарищи?

Первый пассажир: Да, вот, товарищ милиционер, фашист мальчонку хотел зарезать!

Дедушка: В чем дело - пустите руки... Посмотрите, у меня и ножа никакого нет...

Второй пассажир: Вот видите, товарищ милиционер, память его подвела:пошел мальчиков резать, а ножик забыл!

Третий пассажир: Да, старость не радость...

Пионер: Hе отвлекаемся, друзья! Что будем делать с фашистом?
Учитывая напряженную международную обстановку, я предлагаю его
высадить!

Четвертый пассажир: Какой миролюбивый пионер. Тот его ножом, а он, мол, просто высадить...

Пятый пассажир: Будем высаживать между остановками?

Пионер: Да, между. Высадить его прямо в поле, как картошку! Чтоб
одна башка только из земли, а на лбу надпись: У меня и фломастер есть!

Дедушка: Товарищи! Что вы делаете?! Прекратите! Фломастер плохо отмывается...

Шестой пассажир: Фломастер, фломастер - ишь, по-немецки залопотал! Шпрехензидейч, Иван Андреевич?

Дедушка: Я...я...

Шестой пассажир: Вот и хорошо, вытаскивай его, ребята!

(Фашиста вытаскивают и сажают в поле, как посоветовал пионер.
Милиционер утаптывает землю вокруг головы. Все возвращаются в
троллейбус и продолжают движение. Царит тягостная тишина. Все стараются
не смотреть в глаза друг другу. Пионер уступает место какой-то вновь
вошедшей старушке. Та кокетливо отказывается. В глазах пассажиров
появляется нездоровый блеск.)

Варто зазначити: я нормально ставлюсь до піонерів

Час йшов, я не могла зробити вибір, все глибшою ставала моя депресія.
«Повинно щось трапитись!» - якось зрозуміла, відчула я. Але що, я не
знала. Моє життя в принципі не змінилося, але в ньому з’явився відтінок
очікування чогось… Пам’ятаєте дитяче відчуття приходу свята? Ось і у
мене було так: давно забуте, дитяче відчуття, очікування великого свята.
Одного дня я, як завжди, сиділа вдома, просто сиділа і думала.
В двері хтось подзвонив і я пішла відчиняти. На порозі стояв Костин батько.
- Марго, потрібна твоя допомога… - благально і приречено сказав він –
Костя потрапив в аварію… Зараз він вдома, а нам з дружиною треба їхати
в лікарню за результатами… Ми боїмося залишати його одного…
- Гаразд… - шоковано погодилася я.
Мене провели до Костиної кімнати. Там панувала та атмосфера… атмосфера
хвороби… пахло ліками та давно не провітрюваною кімнатою. Костя лежав
на ліжку похмурий і злий, як ніколи.
- Він дуже поганий пацієнт… - сказала мати юнака, вибачилася і вони разом з чоловіком поїхали до лікарні.
Костя ворожо глянув на мене. Дивно, але відчуття свята не зникало.
- Тепер я тебе розумію! Можеш не сидіти зі мною! Мені твоя жалість не
потрібна! – вигукнув він, коли я зробила крок до ліжка. Я зупинилася.
Пішла на кухню. В ці миті я не відчувала нічого, крім того дивного і
присутнього зовсім не до місця відчуття свята…
Я взяла стілець і повернулася до кімнати. Костя дивився широко
відкритими від болю і розчарування очима. Я сіла на стілець поряд з ним.
- То що трапилося? – мій голос був серйозний, тихий, в ньому не звучало і крихти жалості – я її не відчувала.
- Я їхав на мотоциклі… Потрапив в аварію… і ось тепер не відчуваю ніг… - відповів він запинаючись.
- Ти їздиш на мотоциклі?
- Ні. Просто Вікторія попросила взяти участь у тих перегонах… Вікторія
– моя дівчина – пояснив він, побачивши не розуміння на моєму обличчі.
- А чому не вона зараз сидить з тобою? Врешті-решт вона твоя дівчина. –
Просто запитала я нічого не розуміючи і не намагаючись нікого образити,
але в Кости них очах відобразився ще більший біль.
- Вона мене покинула, щойно дізналася про травму…
- Зрозуміло.
- Ні, я її не звинувачую… Кому захочеться бути з калікою?
- Зрозуміло.
- Та що тобі зрозуміло! Ти не знаєш, як це бути враз покинутим всіма! –
вигукнув він. Але вираз його обличчя змінився і він зрозумів яку
нісенітницю сказав, бо якраз я і розуміла його краще за всіх. – Вибач…
Мені тяжко…
- Звісно. А ти думав це легко? Що це просто моя примха: не хочу ні з ким спілкуватися, хочу бути в депресії!
Він винувато здвинув плечима. В цю мить я зрозуміла, що допомогти Кості
– це і є моє свято. В мене більше не було сумніву, що він буде ходити і
з ним все буде добре. Але, як переконати його в цьому?
- Кость, давай так: ти вчишся ходити знову, а я намагаюся позбутися депресії. Будемо допомагати один одному.
Він дивився на мене розчуленими очима.
- До речі це не жалість, а взаємодопомога!
Я була права. Костя ходив. Під вечір приїхали радісні Костині батьки і
повідомили, що лікарі заявляють: пройшовши курс реабілітації – син буде
ходити.
Я щиро раділа. Це і було те свято, прихід якого я відчувала. Костя радів не менш. Трохи заспокоївшись він сказав:
- Марго, ось в таких ситуаціях і виявляються справжні друзі.
Я думала, що відчую біль, бо він мене вважає лише другом, але відчула щиру радість, бо він назвав мене ДРУГОМ!
«Він дійсно мій друг і я для нього друг» - подумала я тоді і відчула безмірне щастя.
Я поступово поверталася до життя разом з тим, як Костя починав знову
ходити. У нас з’явилося багато спільних друзів. Через деякий час Костя
почав зустрічатися з, ставнею моєю найкращою подругою, Рішою. Вона не
давала мені знову сумніватися у тому, що ЯКЩО МИ ЖИВЕМО, ТО ТАК
ПОТРІБНО!

„Доведеться одружитися й спати тільки з дружиною”, – із посмішкою, але без іронії каже Антон, першокурсник Національного технічного університету КПІ, у відповідь на запитання про те, як він вирішує для себе проблему подорожчання презервативів. Через девальвацію гривні та інші кризові чинники цей інтимний товар першої необхідності у київських аптеках за півроку подорожчав мінімум вдвічі. Минулої осені стандартна упаковка з трьох презервативів коштувала шість-вісім гривень, а цього березня вже 22-30 грн. Упаковка ж із 12 штук сьогодні коштує 75-90 грн. Це помітна витрата для певної частини української молоді та підлітків, що вже почали статеве життя.

Як відомо, Україна посідає перше місце в Європі за темпами поширення ВІЛ-інфекції. За оцінками експертів, з ВІЛ живуть приблизно 1,63% дорослого населення держави – 440 тис. осіб віком від 15 до 49 років. Близько 80% усіх інфікованих – молодь. Наразі ВІЛ швидко поширюється серед молоді через незахищені статеві контакти та ін’єкційне вживання наркотиків. Тому Дитячий фонд ООН та інші міжнародні організації допомагають боротися із загрозою епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, зокрема, проводячи серед дітей та молоді інформаційно-просвітницькі кампанії щодо запобігання інфікуванню. Одна з таких акцій нещодавно відбулася в Національному технічному університеті Україні (КПІ): волонтери зі студентської соціальної служби університету роздали 100 тис. презервативів, отриманих у Дружній клініці для молоді за сприяння Міжнародного Альянсу із ВІЛ/СНІД в Україні. Подібні кампанії регулярно проходять у КПІ з 2007 року. За словам голови студентської соціальної служби Олени Шаповалової, ставлення університетської молоді до свого здоров’я є доволі відповідальним. Роздача презервативів викликала чималий ентузіазм на алеях університетського комплексу, хоча деякі хлопці й нарікали на „якість та замалий розмір” безкоштовних „гумок”. Неоднозначне ставлення молоді й до відносно недорогих марок, які можна знайти у продажу. Одні готові купувати дешевші презервативі, інші налаштовані категорично проти такого вибору. „На цьому економити не можна”, – відрізала другокурсниця Маша. У дівчини є чітке бачення того, як держава могла б допомогти молоді вирішити цю проблему: „Треба розгорнути масштабне виробництво вітчизняних презервативів, аби ми, студенти, не мали дорого платити за імпортні!”

Поки дівчата переважно сподіваються на те, що про безпеку сексу дбатимуть їхні кавалери, хлопці шукають виходів із ситуації. Переважна більшість на словах демонструє відповідальність, переважно розповідаючи про те, що тепер „треба шукати підробітків”. Хтось покладається на друзів, у яких можна в разі чого попросити презерватив, а першокурсник, який назвався Борисом, чесно зізнався: „Доводиться рідше займатися сексом”.

Ще одне щиросердне зізнання надійшло від другокурсника Віталія: „Доводиться більше довіряти партнеркам. Хоча... спершу довіряєш, а потім чекаєш „дзвінка”. Як розповідають київські студенти, серед відвертих гульвіс про безпеку сексу насамперед думають не ті, хто боїться ВІЛ, а ті, кому довелося на власному досвіді дізнатися, як складно лікувати венеричні хвороби.

„В Україні майже ХХХ % п’ятнадцятирічних та шістнадцяти річних підлітків вже отримали досвід статевого життя. І лише 22% підлітків мають правильні знання про шляхи інфікування ВІЛ, – каже керівник проектів ЮНІСЕФ із питань профілактики ВІЛ серед молоді Олена Сакович. – У шкільну освіту сьогодні впроваджуються питання ВІЛ-профілактики. Втім володіння інформацією не завжди приводить до зміни ризикованої поведінки. Потрібно не тільки інформувати, слід допомагати із набуттям життєвих навичок, аби молода людина вміла протистояти тиску з боку однолітків, критично оцінювати ситуацію й приймати рішення на користь власного здоров’я. Над впровадженням цієї концепції в освіту Дитячий фонд ООН наразі працює разом із відповідними українськими державними структурами та громадськими організаціями”.

На думку активістів студентських організацій, подорожчання презервативів стало швидше економічним викликом, ніж проблемою безпеки здоров’я для тієї частини молоді, яка звикла відповідально ставитися до себе та своїх статевих партнерів. (Більшість студентів працює хоча б із частковою зайнятістю, батьки матеріально підтримують молодь, тому жити на одну стипендію практично нікому не доводиться.) Ті ж, хто ніколи не дбав про безпеку сексу, не переймаються ціною презервативів, як не переймалися нею й раніше. Втім подорожчання цього необхідного аптечного краму безумовно стане на заваді залученню ширшого кола сексуально активних підлітків та молоді до лав відповідальних, поширенню відповідального ставлення до статевих контактів. Так, за словами активістів благодійних організацій, що опікуються такою групою ризику, як учні й випускники інтернатних закладів, дівчата – випускниці інтернатів часто рано вагітніють і у 18 років мають вже по двоє дітей. Вони й раніше вельми рідко користувалися презервативами, що вже казати про ситуацію з нинішньою дорожнечею.

*** Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) в Україні стурбований збільшенням рівня вживання алкоголю та доступності наркотиків серед молоді України в умовах економічної кризи, яка призводить до зростання безробіття й злочинності в країні. За інформацією Міністерства внутрішніх справ України, за перші три місяці цього року вулична злочинність в середньому по державі зросла на 12%. ЮНІСЕФ занепокоєний можливим збільшенням кількості вуличних дітей й поширенням серед молоді ризикованої поведінки, що підвищує ймовірність інфікування ВІЛ.

Плин  сутінок,   холодний  дотик  неба, і  ліхтарі,  розмиті  крізь  туман, ллють  електричність   в  жовті  скроні  клена і  розривають  грань  тонких  оман. А  ти  казав,   що  осінь  не  настане, Казав  мені,  що  збережеш  тепло. А  зараз,  глянь: спадає  із  листами усмішка  з  серця  твого  і  мого. А  ти  казав, що  кулею  не  спиниш політ  високий  в  небі  журавля. А  зараз,  глянь: в  землі  складає  крила пташина  горда  твоя  і  моя. І  заглядати  знову в  мокрі  очі, казав,  не  доведеться  більше  нам. А  зараз,  глянь: із  поцілунком  ночі дивлюсь  я  в  очі  прийдешнім  вітрам. Впада  до  ніг заснулих  гіль  тенета у  сірих  дрізках  водяних  дзеркал. Плин  сутінок, холодний  дотик  неба, і  ліхтарі,  розмиті  крізь  туман...

Один мужик решил подшутить над своей тещей, которая его запилила почти
насмерть. Воспользовавшись тем, что дорогая мама учапала на рынок,
зятек выпилил дырку в обеденном столе, потом залез под него, просунул
голову в отверстие и замер в таком положении. Скатерть свисала до полу,
и тела шутника не было видно. Еще он предварительно обильно полил
кетчупом все вокруг своей дурьей башки.
А теперь представьте, что увидела вздорная баба, вернувшись домой?
На скатерти лужа крови, а в центре стола возлежит отрезанная голова зятя с высунутым языком и скошенными глазами. 
Тещенька
завизжала с такой силой, что с потолка свалилась криво висящая люстра и
долбанула любителя розыгрышей прямо по кумполу. Зять, правда, не
окочурился, но оглушительно заорал.
Теща, услыхав, как отрубленная
голова отчаянно матерится, окончательно потеряла рассудок и метнула в
парня только что купленный трехлитровый баллон с томат-пастой.
Естественно, банка попала шутнику прямо в лоб.
Очевидно, кости у
мужика были толщиной с бетонную плиту, потому что емкость разбилась,
добавив в пейзаж краски. Бедный зять потерял сознание да так и остался
сидеть под столом, теперь уже точно похожий на труп.
Баба, воя, словно заевшая кофемолка, опрометью бросилась в отделение милиции, расположенное в этом же доме, на первом этаже.
Пришедшим
ментам при виде апокалиптического зрелища стало дурно, и они даже,
потеряв самообладание, попятились к двери. И тут голова, страшная, вся
покрытая красными сгустками, подняла веки, бешено завращала глазами,
разинула рот и выдала тираду:
- Мама! Вашу мать! Мать вашу! Мама!
Теща свалилась в обморок, один из ментов рухнул рядом с ней, второй оказался покрепче.
- Ты того.. , этого... - забубнил он, - паспорт покажь!
- Ща вылезу, - просипела башка, - и достану, погодь маненько.
Очевидно,
перспектива узреть летающую по воздуху за документом голову настолько
впечатлила служивого, что он с воплем: "Спасите! Вампиры!" - ринулся за
подмогой.
Когда отделение почти в полном составе, с табельным
оружием на изготовку вломилось в квартиру, зять, по-прежнему покрытый
кетчупом, вызывал "Скорую помощь". 
Итог шутки: у тещи
гипертонический криз, один мент стал заикаться, второй теперь всегда
глупо хихикает при виде бутылки с кетчупом, зятек получил несколько
суток за хулиганство и полное моральное удовлетворение. А теща раз и
навсегда перестала приставать к идиоту.

Весела компанія - троє парубків і троє дівчат - їхали на золоті пляжі Флоріди. Їх чекали ласкаве сонце, теплий пісок, блакитна вода і море задоволень. Вони кохали і були коханими. Усім оточуючим вони дарували радісні посмішки. Їм хотілося, щоб всі довкола були щасливі.
Поряд з ними сидів досить молодий чоловік. Кожен сплеск радості, кожен вибух сміху болем відгукувався на його похмурому обличчі. Він весь зжимався і ще більше замикався в собі.
Одна з дівчат не витримала і підсіла до нього. Вона взнала, що похмуру людину звуть Вінго. Виявилось, що він чотири роки просидів в нью-йоркській в'язниці і тепер їде додому. Це ще більше здивувало попутницю. Чому ж він такий смутний?
- Ви одружені? - запитала вона.
На це просте питання послідувала дивна відповідь:
- Не знаю.
Дівчина розгублено запитала:
- Ви цього не знаєте?
Вінго розповів:
- Коли я потрапив у в'язницю, я написав своїй дружині, що неме довго не буде. Якщо їй стане важко мене чекати, якщо діти почнуть запитувати про мене і це заподіє їй біль... Загалом, якщо вона не витримає, хай з чистою совістю забуде мене. Я зможу це зрозуміти "Знайди собі іншого чоловіка, - писав я їй. - Навіть можеш мені про це не повідомляти".
- Ви їдете додому, не знаючи, що Вас чекає?
- Так, - насилу приховуючи хвилювання, відповів Вінго.
Погляд дівчини був повний співчуття. Вінго не міг не поділитися головним:                                                                       - Неділю тому, коли мені повідомили, що завдяки хорошій поведінці мене відпустять достроково, я написав їй знову. На в'їзді до мого рідного міста ви побачите на краю дороги великий дуб. Я написав, що якщо я їй потрібний, то хай вона повісить на ньому жовту хусточку. Тоді я зійду з автобуса і повернуся додому. Але якщо вона не хоче мене бачити, то хай нічого не робить. Я проїду мимо.
До міста було зовсім близьке. Молоді люди зайняли передні місця і почали рахувати кілометри. Напруга в автобусі наростала. Вінго в знемозі закрив очі. Залишилося десять, потім п'ять кілометрів... І раптом пасажири схопилися зі своїх місць, почали кричати і танцювати від радості.
Поглянувши у вікно, Вінго був наче скам'янілий: всі гілки дуба були усіяні жовтими хусточками. Трепечучи від вітру, вони вітали людину, що повернулася в рідний дім.