Асвабадітєлі ("золотий вересень"1939го
- 17.09.19, 15:55
- Бандерівці
(....)У перші ж дні, як Червона Армія увійшла до Львова, були захоплені на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили,а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи і палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна і намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали.
Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, апоміж них походжали покупці-переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам.
Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи, як вони казали, "на Кракаділи"бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащ, притьма перевдягалися у брамах, і тоді аж виходили до міста.
"Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня.
Невже такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звєзда" 2002 №5)"Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь,- Польша представлялась мне страной на обочине Европи, а Западная Украина-захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским.
Мьі знали свои провинциальньіе города с пустьіми полками магазинов и очередями, идеологически поддутьім ентузиазмом и серьіми однообразньіми лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Лвов же, насмотря на военное положение вьіглядел весельім и преуспевающим. Изобилие товаров и ульібок, несмолкаемость "шума городского"- все ето поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицьі бьіли полньі с утра и до поздней ночи. У входа в гостинницьі и рестораньі на столах лезали горьі аппетитньіх бутербродов и пирожньіх. На прилегавших к центру улочках , в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактурьі, обуви, парфюмериии и косметики, нашу солдатьі и командирьі сметали все подряд, когда надоставало денег, расплачивались облигациями займов. полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова, етот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рьінке за Оперньім тетром продавалось все.(...)"
По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть заповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували, жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання - хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах.
Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімачґи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай","давай назад","давай впєрьод","давай прахаді". І всім вони "тикали", назважаючи на вік людини, зайшовши до галичан до хати, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв,бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців.
Білизна совєтських жінок-окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємниче "блюмерс". Усі однієї-яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те,що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму,яку жінка мусила тричі обкрутити довкола стану. Пояси для підв'зок на панчохи були скроєні з полотна, станика чи то пак бюстгальтера рідко хто мав.
"Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних-довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других - уже муслінові сукні яскраво-рожевої барви, і жодна з нух не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які маютж велике декольте. За відсутністю бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим із балкону, картина вимальовувалася назабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там - часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін"
Звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини вдягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами,й з гордістю носили їх. Мипройшли, опустивши голови, підійти й сказати їм- ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхіми дружинами. Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами і найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювала наша пропаганда й наш високий світ радянської країни"
А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж",одного разу попиходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю.
Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть з ньго воду пили і ще нарікали, що він надто низько.
"У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що сапарить ще окропу, і з чайником рушає по воду
Я запитала, де вона бере воду."Да там,в комнатке"- "У вас там є кран?"-"Да с раднічка" - "Якого сраднічка?"- отетріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там крім білої мушлі, нічого нема"
Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 року , після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садятся, а не стают ногами"
Юрій Винничук
