Різдвяний сніг

Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких чоботях, югі чи як, що онук подарував до Різдва, і вслухалася у «Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни» почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще Різдво – у селі!» - навезли на Новий рік іграшок на ялину, а оце вбралися як слід, і гайда з колядками.

Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота, і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.

Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору, багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…

Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, що і не спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.

- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, що був при німцях перекладачем.  –  Донесли, що Петро твій на фронті комуніст, вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.

Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони удвох, і з весілля. Тоді ще сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під столом, щоб світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері. Від морозного повітря перехопило подих на мить… –  і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася. Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями, ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь дядько візьме на воза жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.

Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний совєтський офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати, коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як по снігу впереміж із болотом босоніж тікала від цього п’яного, а навздогін летіли матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна одну, наче востаннє.

Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих, та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала, тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу одну з дівчат, то та вже наїдалася. То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що Петро зник без вісти, прийшов у сорок четвертому, більше чоловіків у сім’ї не було. Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.

«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі, летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.

Чомусь саме від цих рядків наприкінці  щось стискалося в грудях, підступало до горла, і на очі завжди наверталися сльози.

Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут, або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.

Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась напружена струна починала бриніти всередині так щемливо, і сама душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала ніколи зла. І не було вже на світі ні болю, ані страху, ані образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з душі, і з того завжди починали капати сльози…

– Бабуню!

Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов «вертеп».

«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися – ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся»…

–        Бабуню! Чого ти плачеш?

Леся підбігла до неї і охопила своїми рученятами.

–        Та то сніг різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть у хату вже до столу, бо померзли…

–        Ой! Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею рукавичках.  Та й справді, засніжило. – А чому різдвяний? Він не такий, як усі?

–        Ні, доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він виконує бажання.

–        Бажання!!!

–        Авжеж. Коли різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?

–        Хочу-у  бути-и  щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.

Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого бажання. І складнішого…

Горпина мимоволі глянула на зірку-«сонечко» у верхів’ї ялини.

–        Будеш. Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо вже всі посідали.

Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку, замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним сніжинкам. Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба...