автор Лавлєнцева Наталія, м. Черкаси

НАДІЄ

Надіє…

Тільки ти мене гониш

Пустелею людства

               шукати дерев.

Хай – до сонця,

               що вже опалило і губи, і серце.

Тільки ти мене гониш.

              Давно проклинаю тебе,

І тебе подаю, наче милість,

              душі сто роздертій.

Тільки ти,

Тільки ти,

              невблаганна і щира, як біль.

Давня згадка про силу,

              що змусила час обертатись.

На безлюднім шляху

               хоч би ти, як свіча, не зотлій –

Бо вже часу катма

               тим же шляхом назад повертатись.

Бо наблизиться сміх

               зголоднілих пустельних гієн,

Що хотіли страху,

                а знайдуть лише спокій без суму.

І вже чутно буде

                 тихий голос зеленого шуму –

Та свою данину

                 знов поглине одвічний мартен…

І тому

Не зотлій

В роздоріжжях зневіри і глуму.