Елегія осіннього вечора

Про що замовкають прозорі тополі,

Розкидавши листя мов зоряний цвіт,

Мов втрачене золото – вигнанець долі,

Мов немічний старець – сумний заповіт?

Вітаючи осінь нечутним зітханням,

У снах відлетять до країни надій,

Щоб жити віднині лише сподіванням,

Лише сподіванням та голосом мрій.

І будуть покірно мовчазно стояти,

Розгублено танучи в сивій імлі.

І будуть покірно мовчазно чекати,

Коли небокрай розітнуть журавлі.

І стерплять самотність і холоду морок –

Щоб раптом ковтнути повітря весни…

А що в нас сьогодні? Листопад, вівторок.

Ще довго чекати. Ще бачити сни –

Замріяну осінь,

Беззахисне небо,

Що жалісно плаче холодним дощем,

Й тополі оті, що, забувши про себе,

Його підпирають прозорим плечем.