Коли новий рік не таке вже й свято, це я дорослішаю? Коли плюшевих ведмедів не хочеться обіймати, це я дорослішаю? Коли я хворію і мені вже не відкривають малину, це я дорослішаю? Коли мені можна шлятись по нічних клубах, а я не хочу, це я дорослішаю? Коли я зриваю поганий настрій на інших, це я дорослішаю? Друзі поступово зникають, це я дорослішаю? А я хочу просто втекти кудись, далеко-далеко, де ніхто мене не знає. Я хочу подорожувати у вагончику хіпі.

А давай поїдемо кудись, де наші імена будуть дивними, а обличчя новими. Поїдемо туди, де нас ніхто не знає. Нас боятимуться. Нас поважатимуть. Нас любитимуть. Нам приноситимуть в жертву кіз і цнотливих дівчат, я скромно мовчатиму, а ти будеш казати: "ще і ще". Наш одяг буде лахміттям і цілим багатством і коли ми помремо наші мізки зберігатимуть в розмальованих глечиках або спалять к бісовій матері, від гріха подальше. Нашу гробницю розграбують і навіть дві монетки, що накриватимуть повіки, заберуть. Та нам буде байдуже. Ми будемо плисти по Нілу. Як у вестернах все закінчиться на заході сонця. Виживе той,хто вистрелить першим. Дрижаки проходять мої тілом. Така собі ілюзія холодного ліжка. Я танцюю, легені танцюють. До сонця ще так довго.

Дивовижний новий світ відкривається тоді, коли ти береш навушники і їдеш туди, де ще не був. Дивовижний новий світ відкривається в цьому сонячному світлі, що ледве долає пастки дерев і все ж дістається до тебе на крихітні долі секунд. Бо що? Бо жодному сонячному зайчику тебе не зловити. Жоден випадковий порив вітру уже не зможе збити тебе з тої дороги, яку ти собі замислюєш. Особливо круто, коли жовтогаряче сонце розбавляється в якомусь водоємі, накрутіше коли в океані. Одного дня ми все ж скупаємо наші тіла в океані, сонце розмалює нашу шкіру і в той день буде на страшно померти. Але чхати на все, ми ж не помремо. Ми з тобою будемо жити вічно.

Менше звуків, більше тиші. Слова, слова, слова крутяться в моїй голові. Нікому виговоритись. Папір не витримує і рветься. Кожен дотик настовбурчує шкіру. Але знаєш, сніговій королеві не буває холодно. Кожна частинка мого маленького мікросвіту хоче розірватись від твоєї відсутності. І роби що хочеш, тільки не приходь до мене в сни, бо там, рідкими моментами я можу звільнитись від твого впливу, коли ти не приходиш... І саме смішне, що я не маю права тобі про це сказати. І на тебе не маю права. Що залежить від думки одної людини? Я зможу збудувати життя своїми думками? Я зможу збудувати? Я зможу зрідка спати? без тебе? Менше звуків, більше тиші. Щоб череп розкроїло від спогадів. Щоб чути власні думки.

Знаю, що це модно бути сильною бабою, яка і коня, і ізбу, і тд. Іноді, я теж стаю такою сильною бабою, яка і коня, і ізбу, і тд. Але, зовсім зрідка, зовсім трохи хочеться тепла. Такого, щоб без батарей, без свічок, без вогнищ до неба, без паяльних ламп і інших фізичних передавачів тепла. Хочеться тепла внутрішнього. Яке в тебе є тоді, коли додивишся хороший фільм, перечитаєш всі сторінки цікавої книги, тепла добрих слів і ніжних поглядів. З останнім, здається, у нас проблеми. Таке враження, що нам ампутували цю можливість передавати тепло. Як от мамин погляд, таткові обійми, бабусин хліб. Такі речі постійно передають тепло. А як же позасімейні теплопередавачі? Пам'ятаю, коли у мене, було перше кохання, то моїм теплопровідником була кожна буква, що він написав, кожне слово, яке він сказав, мелодія, яка грала, коли звонив ВІН, кожен дотик, погляд, кожна секунда проведеного разом часу. Може з віком ми втрачаємо властивість передавати і приймати тепло. Може ми стаємо такими твердошкірими, що воно вже не може проникнути в наші серця. Колись хотілось звернути гори, щоб провести разом трошки більше часу. Можна було прогуляти пари, бігти за поїздом, догнати і зупинити автобус, щоб поцілувати. А зараз ми все переносимо зустрічі, не маємо часу, втомлені, ліниві і щось не хочеться. Мать вашу, колись ми йшли гуляти в -30, в зливу, у вогоньводумідні труби. Зараз ми боїмось проговорити лишніх 30 секунд. Я думала, що коли стаєш дорослим, то це круто, менше границь. Я помилялась. До сраки таке дорослішання. Хочу тепла. Хочу піонів.

Іноді, дуже зрідка у житті бувають випадки, коли тобі трапляється кохання. Воно буває різним: хтось роками йде до того, щоб зрозуміти, що він кохає людину, котра поруч. Я не з тих людей. Я другий тип - коли тобі вистачає одного погляду очей в очі, щоб весь твій світ перевернувся з ніг на голову. Тоді, такі погляди перед очима, коли ти хочеш заснути, такі погляди тобі сняться. Штука в тому, що ти цього не контролюєш. І якщо тобі таки трапляється закохатись, то по закону підлості людина для цього буде абсолютно не та. І яким би чудовим не здавалось кохання - це жахлива річ. Як на мене, краще ніколи цього не відчувати. Любов, повільно, як рак, знищує людину зсередини. І поки ти доростеш/доживеш до 30, ти лишишся пустою оболонкою. Кажуть, що кохати це велике щастя, великий дарунок. Я б радо жила з діркою у грудях замість серця. Я б радо ніколи нікого не кохала. Санта, якщо ти є, то подаруй мені якусь протиотруту від цієї мари.

Я включила фільм, поставила його на паузу і пішла на кухню робити бутерброд. І поки я робила ці кроки, мені чомусь подумалось, що все наше життя - то бігова доріжка, без кнопочки "пауза". Можна змінити швидкість, темп і навіть стиль ходьби, але якщо ти захочеш зупинитись, щоб подумати чи відпочити ти просо впадеш. Єдиний вихід перестати рухатись - то є кнопочка "офф", хтось сам її натискає, в когось ця функція запрограмована автоматично на певний час, комусь "хакнули" його систему, а у когось просто вибило пробку і збились налаштування автоматики...і ось ти у вічному "офф", маєш багато часу, щоб "подумати". Є окремі унікали, котрим вдається натиснути "паузу", але це буває дуже рідко, у нас це називають "кома". Часто це затягнута секунда між "он" і "офф". Про що я? Ах, так, ще то дивна бігова доріжка. Ти можеш робити будь-які кроки: вперед, вліво, вправо, навіть назад; можеш зробити крок під кутом 90 градусів чи по діагоналі. Річ в тому, що коли ти уже підняв ногу, ти зробиш крок. І кожен новий крок тебе змінить. 360 градусів...Куди хочеш. Але ти мусиш зробити крок. Я ж бо хочу стояти на місці. Хоч на кілька секунд взяти свою "паузу". Політ творчої думки в голові відбувся за спонсорства моєї не любові до готування їжі, бутерброду, автоматизації майстерності готування бутерброду і думок. Так вже сталось, я була на кухні, вони прийшли...Вікна були закриті і тікати було нікуди.

Дорослі хлопці, коли в них щось йде не так просто звертають з обраного шляху. Вони намагаються покинути проблеми, замість того, щоб вирішити їх. Дорослі хлопці збираються з друзями й п'ють, вони викурюють недавно покинуті цигарки. Дорослі хлопці не плачуть, не показують, що їм боляче і навіть не дають натяку на це. Дорослим хлопцям цікаві лише цифри - кількість купюр у кишені, рахунок улюбленої команди, кількість перемог серед дівчат (взятих номерів, закоханих у них дівчат чи ба кількість партнерок). Дорослі хлопці забувають лише те, що ночами цифри не зігрівають і серце від них пришвидшено не б'ється. Дорослі хлопці залишаються самотніми.

Між нами години та інші люди, світлові роки і кілометри, часові пояси та ріки, озера й океани. Між нами сонячні промені, музика, роки та історія. Між нами війни і бойові дії, шахматні фігури і тисячі перероджень. Між нами моя пустка і твій фаталізм. Між нами наше минуле й майбутнє, пророки і шамани, тіні й сонячні зайчики. Між нами друзі, вороги й акробати з приїздних цирків, час та обставини. Між нами стільки всього, що могло б вистачити ще на кілька тисяч людей, але я не здамся без бою!

Ти стукаєш по посуді, хтось по барабанах, я по клавіатурі. 24 то ще зовсім не страшно. То ще не страшно, якщо вірити, що роки прожиті не марно і є щось, що буде про мене нагадувати. Але насправді ні. Нічого. Поки що я не створила нічого хорошого, нічого нейтрального. Погане, так, мабуть, так. А от з позначкою плюс мені щось не пішло. Не хочу драматизувати, але можливо не всі повинні бути хорошими. Можливо хтось має бути поганим, можливо хтось має уособлювати в собі зло, щоб добро не було таким приторним. Може я маю бути цим необхідним злом?!