Служба безпеки України наразі проводить санкціоновані судом оперативно — слідчі дії у місті Запоріжжі, за адресою оголошення ТОВ «МС-4» загальних зборів акціонерів з метою документування можливих протиправних дій представників компаній «DCH» та «Skyrizon Aircraft Holdings Limited», пов’язаних з встановленням контролю над акціонерним товариством «Мотор Січ».

У межах розпочатого кримінального провадження Служба документує факти підготовки до знищення виробничих потужностей акціонерного товариства, яке має важливе оборонне та народногосподарське значення.
Слідчі дії тривають.

Уже давно кулуарами гуляет история о проверке Госспецсвязью одного из своих предприятий – Украинский институт с проектирования и развития информационного-коммуникационной инфраструктуры «Днепросвязь». Казалось бы, каким образом в институте проектирования можно организовать коррупционные схемы и заработать на несколько десятков квартир?

Рецепт очень прост: имея большие площади помещений в центре Киева и проявляя успешный предпринимательский талант, как несменный последних 6 лет директор «Днепросвязи» Ковальов Петро Иванович.

Ранее в 2019 году на директора «Днепросвязь» Ковальова и ряда его соучастников уже было открыто криминальное дело по коррупционной схеме и нанесении ущерба предприятию на 4 млн гривен, которые участники схемы вывели и разделили между собой. Схему разработал довольно простую, но надежную в заработке. «Днепросвязь» сдавало в аренду предприятиям свои помещения за 96 грв за кв/м на месяц, а те сдавали по 170-300 грв за кв/м в субаренду. Конечно же за коммунальные услуги с 3000 квадратных метров в центре Киева никто «Днепросвязи» не платил, а все ложилось на расходы предприятия. Тогда это дело было закрыто «по истечению срока давности».

Будучи уличен уже один раз Ковальов разработал другие механизмы «заработка» и продолжил свою предпринимательскую деятельность уже в более изощрённой форме. Источники говорят, что в ход пошли схемы и с начислением заработных плат, уплаты налогов и конечно же махинации с научно-исследовательской детальностью за бюджетные средства. На какую сумму схему сейчас удалось организовать вопрос пока открыт, но судя из новых масштабов цифры могут быть довольно внушительные.

Свою хозяйственную хватку Ковальов применил по полной мере и в инвестировании в недвижимость. По данным на жену Ковальову Ольгу Владимировну оформлено 18 квартир в различных областях Украины, в том числе и в Одессе, в Киеве и даже на оккупированной территории АР Крым.

В свое время коллектив «Днепросвязи» получили Грамоту Кабинета Министров Украины за «за вагомий внесок у забезпечення розвитку сфери телекомунікацій та сумлінну працю», но могут ли сотрудники сейчас в таких условиях продолжать работать эффективно и в принципе находиться в таких помещениях вопрос довольно риторический.

Источник: https://antikor.com.ua/articles/434904-shema_na_milliony_griven_v_dneprosvjazj_kak_uspeshnoe_predprijatie_prevratitj_v_hek

ДП «Антонов» багато років був ласим об’єктом для різного роду бізнесменів, нуворишів і інших ділків, які намагалися поживитися коштом потужного підприємства авіаційної галузі. Одні приходили та йшли, інші заробляли й крали, але потім також йшли, але святе місце порожнім не буває.

У більшості обивателів складається думка, що «Антонов» — це «дійна корова» для різного роду пройдисвітів, які не розбираються в авіації, які приходять на підприємство з єдиною метою — швидко і безкарно збагатитися, йдеться у розслідуванні ресурсу Багнет.  І йдеться не стільки про «залітних» керівників ДП «Антонов», скільки про вождів флагмана вітчизняного авіабудування. Прості робітники, інженери, молоді конструктори, та й всі інші співробітники підприємства, прекрасно знають прізвища людей похилого віку товстосумів, які продовжують безпардонно висмоктувати з підприємства ресурси, використовувати майно і робочу силу в особистих інтересах під гаслами відродження українського літакобудування. Але мовчать …

Як на зарплату співробітника підприємства побудувати особняк вартістю кілька сотень тисяч доларів, придбати елітний автомобіль, а то й не один, купити пару квартир (так, про всяк випадок)? Легко, маючи доступ до «фінансової годівниці» підприємствам, ресурсам, тендерам, закупівлям і т.д. Головне — бити себе в груди перед колективом і клястися у вірності і відданості ідеям Антонова і Балабуєва!

Наприклад, Сергій Андрійович Бичков, якому в цьому році виповнюється 76 років, хоча і вніс невелику лепту в розвиток радянського авіабудування, щиро вважає себе лідером і сучасною «іконою» авіабудування.

Природно, а може і не дуже, що така поважна людина страждає нарцисизмом і лихослів’ям, що в принципі пояснюється також «наполеонівською недугою».

Ветерани заводу розповідають, що заради слави і нагород Бичков готовий був йти по головах своїх товаришів. Існує думка, що він з метою зобразити себе «а-ля дорогий Леонід Ілліч» сфотографував себе в регаліях-медалях і причепив на етикетку пляшки горілки, на тлі кремлівських зірок і ордена СРСР, з неоднозначним написом: «Ми переможемо»! Можливо. Переможемо. Але спочатку потрібно перемогти свій егоїзм, манію величі і вибити дурь з голови, переключити свою енергію не на самопіар, а на роботу з будівництва літаків.

Більш того, Бичков дуже любить медальки, ордена, різні дрібнички, як-то сп’яну розповівши що до своєї вершини і нагород він «дерся», використовуючи свій талант негласного інформатора міліції і КДБ одночасно (в народі сексот).

Судячи з того, що Бичкову вдавалося дивним чином виходити «сухим з води», будучи замішаним в різних кримінальних колотнечах, це дійсно дуже схоже на правду і свідчить про те, що він продовжує «співпрацювати» з різними органами.

Наприклад, візьмемо кримінальну справу №42019100000000526 від 30.08.2019, яка розслідується поліцією за ч.3 ст. 191 КК України (привласнення чужого майна шляхом зловживання службовим становищем вчинене за попередньою змовою групою осіб), інформація по якому є у відкритому доступі.

Отже, під кінець 2018 року головний інженер Бичков і директор з кадрових питань ДП «Антонов» Маєвський вирішили «придбати» у Харківського державного авіаційного виробничого підприємства (ХДАВП) методичні рекомендації щодо літака АН-140 (тобто купити 188 плакатів за ціною 4,6 млн. грн.!!!), який серійно не випускається, і конструкторська документація на нього зберігається на ДП «Антонов».

На момент проплати коштів на ХДАВП ніякого договору укладено не було, тобто був факт банального виведення грошових коштів за платіжним дорученням, підписаним Бичковим. Лише тільки коли було порушено кримінальну справу і «запахло смаженим», в жовтні 2019 року було швидко зліплений договір з ХДАВП (звісно заднім числом) і 26.06.2019 за актом № 115 / УЦ-001 співробітником бюро О-100 Курліной були прийняті в тимчасове користування (!!!) лекційні матеріали. У тимчасове користування за 4,6 млн. грн.!

Як думаєте, гроші в сумі 4,612 млн. грн. теж перераховувалися на ХДАВП у тимчасове користування?

Ще одним з авантюрних, необдуманих і караних рішень є, наприклад, листопадовий «заліт» антонівських «туристів» в аеропорту м. Лейпцига, який широко висвітлюється вітчизняними і зарубіжними ЗМІ.

Нагадаємо, що в листопаді 2020 року кримінальною поліцією Німеччини в аеропорту Лейпцига були затримані з підробленими посвідченнями члени екіпажу повітряного судна посадові особи ДП «Антонов» Коцюба, Дехтяренко, Шевченко, Харченко і адвокат юридичної фірми «Ільяшев і партнери» Марченко, щодо яких в Німеччині порушено кримінальну справу № KIW098 / 20 відповідно до параграфа 271 Кримінального кодексу ФРН в зв’язку з неправдивим документальним підтвердженням. Підроблені посвідчення було вилучено поліцією, а «члени екіпажу» були відправлені на Батьківщину. В Україні національною поліцією за вказаним фактом відразу ж було порушено кримінальну справу за ст. 366 КК України, оскільки скандал «зам’яти» не вдалося. Виникає питання — хто прийняв рішення відправити цих громадян під виглядом членів екіпажу в Німеччину? Відповідь: виконуючий обов’язки генерального директора Бичков С.А.

Навіщо і з якою метою?

Невже Бичков не розумів, хто ці особи і які можуть бути наслідки в разі провалу всієї операції по призначенню Коцюби на посаду другого директора німецької компанії Antonov Logistic Salis? Звичайно, розумів і свідомо знав, що підписує — адже нарадили «Радник» і юристи — довірені особи Сергія Андрійовича …

На нормальному державному підприємстві і при адекватному керівнику за таким фактом негайно проводиться службове розслідування, а особи, які допустили такі проступки, як мінімум знижуються на посаді, максимум — прощаються з роботою! Але не у випадку з ДП «Антонов»! Хто ж буде призначати перевірку, тим більше проти себе коханого? Так можна і посади позбутися або премії. Тихо проковтнули, зам’яли і побігли далі освоювати мільярди держзамовлень на переоснащення заводу. Але це вже інша історія, в якій повинні розбиратися компетентні служби і органи.

Судячи з усього, хамське і гордовите ставлення Бичкова до своїх підлеглих і колег призвело до того, що друзів на заводі у нього немає, а «розумні радники і помічники», якими себе оточив головний інженер, підставляють в скрутну мить не плече, а коліно! А сам Бичков, який вважає себе професором і доктором технічних наук, розумом не блищить. І єдине, на що він може розраховувати (і то, швидше за все тимчасово), що йому вдасться схилити (або як він любить висловлюватися «нагнути») на свою сторону лідерів профспілок, у чому йому допомагають «досягти успіху в житті і в роботі» досвідчені кадри – Семенцов і Маєвський, які віртуозно володіють мистецтвом «підлабузництва» і здатні працювати на «будь-якого господаря».

Та й сам Бичков є яскравим прикладом радянської школи партократичного лизоблюдства і підлабузництва: сьогодні клянеться у вірності першому заступнику міністра Іващенко, завтра керівництву Укроборонпрому в особі гендиректора і всіх заступників, післязавтра чиновнику з Офісу Президента (однофамілець актора, який зіграв Штірлиця) і так далі. Невже, проживши 75 років, життя не навчило героя нашого опису поводитися гідно? Як казав Бернард Шоу — «життя не навчить, якщо немає бажання порозумнішати».

Більш того, нинішній керівник встиг створити сімейний підряд, безпардонно впроваджуючи своїх родичів на керівні посади, не забуваючи про їх преміювання та заохочення: головний інженер, головний технолог, заступник головного конструктора, і т.д. Та й «побешкетувати» у себе в кабінеті добрий молодець Сергій не проти, розважаючись з 30-річними дівчатами, які йому годяться в онуки!

Ще ходять чутки, що нібито Сергій Андрійович розпорядився встановити на майбутні, призначені для Міноборони України літаки АН-178 неякісні запасні частини, які забракували за іракським контрактом під АН-32 і які припадають пилом на складах заводу. А чого добру пропадати ?! Адже треба ж величезний будинок містити, розташований під Києвом в селі Лука Києво-Святошинського району по вулиці Лесі Українки.

Ремонт елітний робити, реконструкцію, як наприклад на фото, на якому робітники в 17 градусний мороз споруджують навіс над в’їздом. Загальна ціна нової конструкції — 20 тисяч американських доларів.

Тільки цегляний паркан по периметру обійшовся більш 100 тисяч доларів США, а що вже говорити про чотири будівлі, ландшафтний дизайн і внутрішнє убрання в стилі пізнього Януковича.

Не будемо вдаватися в деталі біографії Сергія Андрійовича і витягувати скелети з шафи, адже це лише один пазлик, занепадаючому механізму управління підприємством, яке славилося в минулі часи своїми досягненнями і великими особистостями.

Наступний наш «герой» — директор авіатранспортного підприємства «Антонов» Михайло Харченко, якому теж давно перевалило за 70.

Не дивлячись на вік, Харченко продовжує будувати особняк поблизу Гостомеля (район Кімерка), купувати будиночки і квартири, володіючи вже при цьому особняком в м.Буча по вул. Ватутіна (за офіційними даними площа його «фазенди» — 599 кв. метрів, а неофіційно — близько 1000), на території якого є і басейн, і тенісний корт.

Решта — нерухоме майно, на яке скромно «заробив» Михайло Григорович, «природно» розподілено між двома дочками.

Окремо слід відзначити наявність у Харченко російської нерухомості. За інформацією з Єдиного державного реєстру нерухомості РФ, в смт. Коктебель по вул. Набережна, д. 7-А, розташований п’ятиповерховий готельний комплекс загальною площею 510.8 кв. метрів. У 2015 та 2017 роках цій будівлі були привласнені російські кадастрові номери 90: 24: 030101: 611 і 90: 24: 030101: 4733 відповідно. Кадастрова (не ринкова) вартість цього будинку 21 641 412,32 російських рублів. Власником цієї п’ятиповерхової вілли під назвою «Вілла Роза» значиться Харченко М.Г.

Крайній правий будинок

Звичайно, на цей «будиночок» Михайло Григорович «заробив», маючи скромну зарплату чесного керівника АТП на державному підприємстві в кілька тисяч гривень, ще за часів, коли Крим не був анексований.

Знаково не тільки те, що будинок в Криму коштує за нинішніми мірками близько півмільйона доларів США, а й те, що останні п’ять років російської окупації Криму цей будиночок працював і активно брав гостей, наповнюючи тим самим російський бюджет.

Парадоксально, що, будучи службовцем державного підприємства, чиї «Руслан» і «Мрія» виконують натовські військові замовлення з перевезення вантажів, Харченко розумів і усвідомлював, що він потенційно стає об’єктом зацікавленості спецслужб країни-агресора. Усвідомлював, що, поповнюючи російський бюджет, сплачуючи податки та туристичні збори в казну РФ, він тим самим стає посібником агресора. Адже армія Росії живе за рахунок бюджету, який наповнюють, в тому числі такі ось хитрі бізнесмени – громадяни України. Або вже Росії?

Оголошення продовжують висіти в інтернеті, закликаючи невдалих туристів на південний берег Криму, в Коктебель, на «Віллу Роза». Адже туристичний сезон в Криму через 3 місяці
Детальніше за посиланням: https://aspi.com.ua/news/suspilstvo/vkradena-mriya-abo-yak-kerivnictvo-derzhavnogo-pidpriemstva-antonov-stalo?fbclid=IwAR32ZlX8PtK9935148qxJwLHEpKWRXoBkNSh5ZNVDICQBdkDCNb0xqBUl0s#gsc.tab=0

Новий рік, який наступив, показав, що, навіть таке жахіття як 2020 не може бути вічним і колись закінчується. Те ж саме стосується і перебування Володимира Путіна на посаді президента Російської Федерації. Навіть, попри зміни до Конституції Росії, які дозволяють йому продовжувати бути на посту стільки, скільки він забажає. Але питання в тому, чого він бажає насправді?

Сам Путін, у своїх інтерв’ю натякав, що ламання російського народу через коліно, для успішного проведення референдуму щодо змін до Конституції РФ, було зроблено, щоб продемонструвати і оточенню і опонентам, що “Батя в силі…” (Так, колись висловлювалися соратники Януковича незадовго до його втечі в Ростов).

Путінський особистий досвід передачі влади Дмитру Медведєву у 2008-му році говорить про те, що за 1–3 роки до виборів наступника, люди з оточення президента починають “рискати” у пошуках вигідної стратегії, щоб у наступному розкладі сил опинитися ближче до тіла лідера. Це спричиняє хаос і дестабілізацію. Саме тому, за словами Путіна, “нехай працюють”, знаючи, що є усі підстави очікувати ще довге перебування Путіна на посаді президента.

Однак, дискусія про наступника Путіна все ж ведеться і стає все більш жорстокою і динамічною. Напередодні нового року російські медіа масово рознесли цитату Володимира Жириновського, на ахінею якого, зазвичай, не звертають великої уваги. В ході свого чергового ефіру на телеканалі “Россія 1” Жириновський запропонував свій список претендентів на російський “трон”. Серед інших було назване і прізвище директора Служби зовнішньої розвідки Росії Сергія Євгеновича Наришкіна.

Ху із містер Наришкін?

Сергій Євгенович Наришкін народився у Ленінграді у 1954 році. На два роки пізніше Путіна. Вони навіть народилися в один місяць — у жовтні. Батьки Сергія — Євген Михайлович та Зоя Миколаївна — жили на Фонтанці. Маленький Сергійко ходив спочатку у школу на вулиці Моховій, а потім у 190-у школу з художньо-естетичним спрямуванням, яка знаходилась зовсім поруч з будинком, де жила сім’я. Сергійко захоплено займався спортом. Трохи грав на гітарі. Отримав золоту медаль…

В 1973 році вступив до Ленінградського механічного інституту, щоб стати інженером-радіомеханіком, де його і помітили серйозні чоловіки в цивільному одязі з Ленінградського управління КДБ СРСР. Окрім усього іншого, Наришкін очолював комсомольську організацію інституту, а отже, імовірно, трохи “постукував” на інших студентів своїм кураторам.

В інституті він познайомився з Тетяною Якубчик, дівчиною з Білорусі, яка вчилася з ним в одній групі. По закінченню інституту вони одружилися, а пізніше народили двох дітей Андрія і Вероніку, та мають двох онук.

Ленінградський механічний інститут, відомий більше як “Воєнмєх”, або, нині, Балтійський державний технічний університет “Воєнмєх”, займався, серед іншого, ракетно-космічною технікою. Саме тому, не дивно, що до його студентів у КДБ була стійка і прискіплива увага.

Наришкін характеризувався позитивно, тому після випуску з інституту у 1978 році був запрошений на навчання до дворічного факультету 101-ї школи Першого головного управління КДБ, або “Краснознамьонного інституту імені Андропова” (славнозвісне “КАІ”, а нині — Академія зовнішньої розвідки РФ). Щоб потрапити туди після “вишу” потрібно було мати, або сильну “волохату руку”, або бути трошки геніальним. Ми не виключаємо обидва варіанти у випадку Наришкіна.

Про людей, які викладали у цьому закладі, ходили легенди як про напівбогів. З усього СРСР (в т.ч. з України) були зібрані максимально можливі вершки суспільства зі знання мов, людської психології, оперативного мистецтва і так далі. Поза будь-яким сумнівом — це був один з найкращих навчальних закладів Радянського Союзу, що готував еліту еліт. Свідчення російських медіа про те, що Путін і Наришкін навчалися разом є неправдивими. Оскільки Путін був відправлений на навчання до КАІ аж у 1984 році, попрацювавши перед тим у територіальному підрозділі в Ленінграді.

Під час навчання, кожний слухач отримував свій псевдоним. Слухачі “КАІ” не розкривали своїх реальних особистостей ні перед однокашниками, ні перед викладачами з метою уникнення витоків інформації. Наришкін мав псевдо “Наумов”, а Путін, що навчався на кілька років пізніше — “Платов”. Вікіпедія каже, що окрім “КАІ” Наришкін ще встиг повчитися у “французькій” групі 8-го факультету Вищої школи КДБ у Ленінграді.

Скоріше за все, саме в період навчання та практики (яка могла проходити в Ленінградському управлінні КДБ) Наришкін міг познайомитися з Володимиром Путіним, який, на той час, вже працював опером контррозвідки цього управління. Однак, можливо, що їх знайомство відбулося тільки під час роботи у мерії Санкт-Петербургу.

Після підготовки в КАІ, Наришкіна направили спочатку на один-два роки освоїтися в новому статусі шпигуна під прикриттям помічника проректора по іноземним зв’язкам Ленінградського політеху. А потім вже надали дипломатичне прикриття у апараті економічного радника посольства СРСР в Бельгії. На службі в ПГУ КДБ за кордоном він і провів, практично, весь період горбачовської “Перебудови”, доки Радянський Союз не розвалився.

Після повернення до Ленінграду, який вже називався Санкт-Петербургом, Наришкін потрапив до мерії Анатолія Собчака, де працював і Путін. Не виключено, що органи КДБ, які проходили перетрубацію, таким чином, прилаштовували своїх співробітників “під дах” цивільних органів влади.

Тобто, залишаючись на оперативних посадах в ПГУ КДБ, Путін та Наришкін отримали можливість працювати “під прикриттям” спеціалістів з питань зовнішніх зв’язків та економічного розвитку мерії Санкт-Петербургу. Наришкін формально підпорядковувався Олексію Кудріну, якому зараз часто пророкують посаду прем’єр-міністра, через те, що він, нібито, “зможе домовитися з Заходом”.

З того часу Наришкін та Путін — нерозлучні. Коли у 1995 році почалася масова кампанія по дискредитації Собчака, Наришкін встиг попрацювати керівником відділу зовнішніх інвестицій у “Промислово-будівельному банку Санкт-Петербургу” (“Промстройбанк”). “Промстройбанк” інтенсивно використовувався Тамбовською ОПГ, якою керував партнер Путіна — Володимир Кумарін (Барсуков), для своїх комерційних оборудок та відмивання доходів від злочинної діяльності.

У другій половині 90-х Наришкін продовжує працювати в мерії Санкт-Петербургу на різних посадах, пов’язаних з економікою, зовнішніми зв’язками та інвестиціями. Паралельно він є членом ради директорів компанії “Філіп Моріс Іжора”. Цю посаду йому, ймовірно, подарували, в обмін на прикриття бізнесу від наїздів з боку влади та налагодження взаємодії з мерією.

У лютому 2004 року Наришкіна призначають заступником начальника економічного управління Адміністрації Президента РФ. Вже через місяць роботи він переходить на позицію заступника керівника апарату Уряду Російської Федерації. А його безпосереднім керівником і очільником апарату в тому ж березні 2004-го призначили колишнього офіцера ГРУ МО РФ Дмитра Миколайовича Козака, який зараз є заступником АП РФ та контрагентом Андрія Єрмака у перемовинах з Кремлем щодо Донбасу. За словами окремих експертів та російських телеграм-каналів, між Козаком і Наришкіним і досі є дуже тісний зв’язок, зокрема в питаннях, що стосуються Білорусі, України та Молдови.

У вересні 2004-го Наришкіна підвищують до керівника апарату уряду (замість Козака) і роблять міністром. У 2007 році він вже стає віце-прем’єром зі збереженням посади керівника апарату. Це означає, що, фактично, уся документація про рішення російського уряду протягом декількох років проходить через нього. Для колишнього розвідника та вірного посіпаки Путіна — дуже зручно, чи не так?

На той період, коли Путін та Медведєв взаємно “махнулися” місцями, і Медведєв став президентом, а Путін — прем’єр-міністром, Сергія Наришкіна було призначено “смотрящім” за президентом. З 2008-го по 2011 він є незмінним керівником АП РФ при Медведєві.

За декілька місяців до закінчення президентської каденції Медведєва, у 2011-му Наришкін покидає пост у АП РФ та обирається депутатом Державної Думи і тут же стає спікером. У 2016-му році він знову успішно балотується до Державної Думи по одному з одномандатних округів Ленінградської області. Але одразу після обрання Путін призначає його головою Служби зовнішньої розвідки РФ. Цю посаду він обіймає і досі.

Окрім політичної кар’єри, Наришкін, за студентською комсомольською звичкою, має ще “суспільне навантаження”. Він є головою “Російської історичної спільноти”, головою ради фонду “Історія Отєчества”, очолює опікунську раду кіностудії “Ленфільм”. Іноді Наришкін ще й співав на корпоративах та весіллях. Зокрема, на весіллі депутатів Державної Думи Дениса Вороненкова та Марії Максакової, з якими підтримував тісні і дружні стосунки. Пізніше подружжя втекло у Київ, де Дениса Вороненкова було вбито 23 березня 2017 року.

Детальніше: https://myc.news/rassledovaniya_/prezident_ros_sergj_narishkn_abo_ditya_vjni_rosjskih_specsluzhb?fbclid=IwAR2k8vGB4aNzaVaGwF1QApWnmViBt7KyLdvjq46yrBjxL2RUDS_QxJCVrMk