Опубликован приказ главаря т.н. «днр» Пушилина о праздновании «Дня памяти детей – жертв войны в Донбассе». Под это мероприятие террористы планируют выделить 45 миллионов российских рублей, которое руководство рф перечисляет на оккупированные территории Украины.
Об этом свидетельствует приказ министра обороны рф Шойгу, опубликованный несколько дней назад.
В приказе говорится о подготовительных мероприятиях в Запорожской и Херсонской областях по эвакуации командного состава группы войск «Юг» на заранее подготовленные «запасные позиции».
Надеемся, благодаря Вооруженным силам Украины очередной российский «жест доброй воли» станет явью и оккупированные территории Запорожской и Херсонской областей будут освобождены в ближайшее время.
Середня Азія завжди була, є і буде дуже важливим елементом розвитку Світового суспільства завдяки своїм природнім багатствам та географічному розташуванню.
До свого розвалу, срср, завдяки своїм середньоазіатським республікам, мав значний вплив у регіоні і у кремлі практично самотужки вирішували з ким і як дружити тим чи іншим народам цього регіону.
Після краху соціалістичної імперії її спадкоємиця, сучасна росія, практично привласнила собі Середню Азію, намагаючись за будь-яких умов зберегти свій вплив та можливість диктувати кремлівську волю.
Але, починаючи з початку ХХІ століття, «тісні плідні» взаємовідносини кремля, в першу чергу з очільниками новостворених «самостійних» країн Середньої Азії, почали іржавіти та перетворюватися з реалій на кремлівські вигадки та безпідставні мрії.
Зміна керівництва, яке десятки років активно демонструвало кремлю свою «самовіддану підтримку» та з яким «кремлівський цар» мав особисті стосунки, значно ускладнило та, навіть, унеможливило продовження тотального кремлівського контролю за напрямками розвитку та зовнішньополітичними трендами країн Середньої Азії.
В Узбекистані президента Іслама Карімова змінив Шавкат Мірзійоєв. У Киргизстані зміна влади почалася з 2005 року і до цього часу Садир Жапаров є вже четвертим президентом країни. У Казахстані династію Нурсултана Назарбаєва змінив Касим-Жомарт Токаєв, який у січні 2022 року почав відсувати на другий план родину свого попередника. Гурбангули Бердимухаммедов у Туркменістані передав владу своєму сину Сердару, який став президентом у березні 2022 року.
На нових лідерів цих країн, як би цього не прагнув кремль, він вже не має такого впливу, як на «попередників». Росія поступово втрачає свій вплив у Середній Азії. Посилило цю тенденцію і поширення відверто «націоналістичних» настроїв серед населення регіону. Молоді люди, які вже не пам’ятають державну «прихильність» до «довічних друзів»-росіян, все рідше розмовляють російською мовою та долучаються до російської «культури». Вони прагнуть самовизначення своїх націй як самостійних від стороннього впливу суб’єктів міжнародних взаємовідносин і активно протидіють спробам будь-якого примусового впливу з боку росії.
Тенденція до «дерусифікації» регіону не могла не сприяти поширенню впливу інших потужних світових «гравців», яким завжди була цікава Середня Азія з її корисними копалинами та вдалим географічним розташуванням. Присутність США, Китаю, Великобританії, Японії, ОАЕ, Туреччини та інших світових лідерів постійно зростає, в першу чергу, у економічній площині життєдіяльності регіону. Це посилює можливості економічної та геополітичної диверсифікації країн Середньої Азії, які намагаються підтримувати тісні плідні взаємовідносини з широким колом країн світу та не залежати від якоїсь однієї країни-лідера в збиток власним інтересам.
Така ситуація аж ніяк не може подобатися кремлю, якому Середня Азія, окрім його звичних інтересів, в умовах потужних міжнародних санкцій проти росії, які вона отримала від демократично суспільства після початку безпідставної злочинної агресії проти України, потрібна ще й у якості потенційних маршрутів «паралельного імпорту» та шляхів обходу санкційних заборон.
Нав’язливі спроби кремля «надати допомогу» у вирішенні внутрішніх конфліктів у регіоні все частіше стикається з активною протидією влад цих країн і призводить не до жаданого кремлем «партнерства», а лише до створення «зон напруги» між кремлем та азіатськими країнами. Середня Азія опинилася на перехресті інтересів багатьох провідних країн, серед яких росія вже давно знаходиться не «на перших ролях», що, безперечно, неабияк дратує та гнівить звихнутого кремлівського коротуна.
Тому, розуміючи всю страшну сутність та підлість кремля, від путінської росії можна очікувати будь-яких провокативних дій за принципом «так не діставайся ти ж нікому».
«Россия, обстреливая территорию Украины, не жалеет ни высокоточных ракет, которые стоят миллионы долларов, ни старых ракет, которые были приняты на вооружение еще Советским Союзом пятьдесят лет назад и которыми забиты склады до сих пор. И чем дольше длится российская агрессия, тем больше ракет второго типа противник применяет», - уверяют политтехнологи..
Каковы последствия?
Под обстрел все чаще попадают объекты гражданской инфраструктуры: жилые дома в Киеве, Одессе, Николаеве, Харькове, Днепре, железнодорожный вокзал в Краматорске, театр и роддом в Мариуполе и, в конце концов недавний обстрел украинского Кременчуга, где под обстрел ракетами советского образца попал торговый центр.
В Кремле понимают, что Украину никто «не сливает», поставки оружия будут только наращиваться, полный отказ от советского оружия и переход на натовские образцы идет, а Украина готова защищать себя, поэтому применение тактики воздушного террора по отношению к гражданским лицам и объектам – единственный метод.
Третий удар в один и тот же микрорайон Киева, расстрел очереди людей, которые пытались запастись водой, из РСЗО в Лисичанске и Николаеве, должны, по мнению россиян, заставить украинцев покинуть свою страну, выбрать жизнь эмигранта, отказаться от права жить на родной земле.
Но этого не будет! Те, кто объявили войну украинцам должны знать, что, пережив четыре месяца адской войны, украинский народ не имеет ни возможности, ни желания подчиняться страху, который пытаются внушить ему оккупанты. Скорее, наоборот — это укрепляет украинскую нацию в желании избавиться от захватчиков и как можно скорее победить.
В армії СРСР застосовувалася дуже проста тактика – закидати супротивника трупами. Учасники Другої світової війни, як на боці Червоної армії, так і на боці гітлерівської Німеччини зазначали, що при настанні червоноармійців десятки тисяч солдатів могли загинути, оскільки йшли в атаки великою масою на добре укріплені позиції німців. Деякі наступи закінчувалися повним провалом Червоної армії, оскільки ставкою головнокомандувача були допущені стратегічні помилки, проте всю провину покладали на командирів середньої ланки і рядових солдатів.
Приблизно така ж ситуація зберігається у лавах російської армії в Україні. Як зазначають деякі солдати, які поспілкувалися з представниками незалежних ЗМІ на умовах анонімності, командири не цінують життя особового складу."Для них важливі власні звання та посада", - розповів один із представників окупаційних військ. Тобто, російські командири, отримуючи наказ про наступ, готові також як і за радянських часів покласти всіх своїх солдатів. Мабуть, тільки в цьому випадку вищестояще керівництво визнає їхню провину в недосягнутій меті неспроможною і не позбавить звання.
Вибудувавши вертикаль влади за подобою СРСР, Путін упевнений, що це допоможе йому досягти перемоги у війні, як це дозволило Сталіну вважати себе переможцем у Другій світовій. Однак варто враховувати той факт, що радянський диктатор міг поставити 10 млн. осіб під рушницю, чого не може зробити російський диктатор. Також, "бункерний" забуває, що в цій війні саме Росія є агресором і частина солдатів це розуміють, а відсутність чіткого уявлення з якоїсь причини їм необхідно воювати, позбавляє іншу частину особового складу взагалі будь-якої мотивації.
Нехтування командирів до особового складу та відсутність мотивації призвело до деморалізації принаймні третини всіх збройних сил противника в Україні і це число з кожним днем зростає.
Санкції, які запровадило проти росії світове демократичне суспільство, вкрай необхідні для послаблення країни-агресора, яка зараз становить відкриту загрозу миру та порядку на всій планеті. Дієві міжнародні заходи, спрямовані на зменшення експортних доходів росії, суттєво впливають на можливості кремля у веденні війни в Україні та поглиблюють кризу російського суспільства, «підштовхуючи» його до розуміння згубності агресивної політики путіна.
Падіння економіки, різке зміцнення рубля та втрата Європи як головного ринку збуту вуглеводнів змушують російський уряд запускати секвестр бюджету. У найближчі три роки мінфін рф пропонує скоротити витрати федеральної скарбниці на 1,6 трлн рублів, «пустивши під ніж» 59 із 62 держпрограми та непрограмні напрямки діяльності.
Головною жертвою секвестру стане масштабний план інфраструктурного будівництва, за допомогою якого путін чотири роки тому обіцяв розігнати економічне зростання росії до темпів «вище за світові».
Будуть значно зменшені витрати «на Крим», «інноваційну економіку» (яку росіяни так і не побачили попри усі заяви можновладців), сільське господарство. На чверть скоротиться фінансування космічних програм. Лише «підтримка обороноздатності» (читай: здатності на військові злочини) росії не тільки не зменшиться, а й зросте. Та, розуміючи необхідність «пряника» для внутрішньої аудиторії, не постраждає програма «соціальної підтримки громадян», яка стане практично рекордною за останні 20 років.
Єдиною можливою умовою для «виживання» економіки росії є збільшення ціни на енергоресурси та пошук «нових ринків» для їх реалізації в обхід санкцій за рахунок величезних країн-споживачів, в першу чергу, Китаю та Індії.
Будь-яка дія має прямі та непрямі опосередковані наслідки. Ця теза, безумовно, стосується і запроваджених країнами «антипутінської» коаліції санкцій. І «холодна зима», яка можливо очікує німецьких бюргерів та падіння рівня життя європейської та американської спільноти, активно «розрекламоване» агітаторами кремля – це тільки поверхневий шар можливих наслідків, необхідних для перемоги над світовим агресором, санкцій.
Різке збільшення кількості різноманітних санкційних списків та пропозицій різних країн, яких і до початку збройної агресії росії проти України було більше 300, значно посилили навантаження на міжнародну фінансово-економічну систему, яка в умовах глобалізації економіки і так знаходилася в досить хиткому стані.
Відсутність стовідсоткової узгодженості в санкційних списках з Великобританії, ЄС та США роблять і без того непросту роботу системи ще більш складною.
Значно зросла загроза кібератак хакерських прокремлівських угрупувань на міжнародний банківський сектор, що також не додає стабільності та прогнозованості роботі світової фінансово-економічної системи. Кремль намагається у будь-який спосіб вивести із рівноваги налагоджені десятиріччями механізми торгівельно-економічних зв’язків між західними країнами і в такий спосіб посіяти розбрат у міжнародному демократичному суспільстві.
Злочинна війна, яку розв’язав путінський кремль проти України, та її загальносвітові наслідки вже негативно вплинули на життя не лише українців, а й на сотні мільйонів людей в усьому світі. Але у цього «жаху ХХІ століття» є й свої вигодонабувачі, для яких все те, що відбувається «на війні» та «навколо війни», абсолютно вкладається у власні наміри та довгострокові плани. І це далеко не росія, яка, врешті-решт, безславно завершить свій життєвий цикл після поразки в Україні.
Китай вже давно знаходиться у стані практично «холодної» війни із Заходом. Для влади Піднебесної Європа та США є лише величезним «Торгівельним майданчиком» для поступової економічної експансії. Так само, як росія розглядається владою Китаю лише як «сировинний придаток» та можливий донор нових територій для стрімко зростаючої кількості власного населення, який необхідно використовувати з точки зору величезних (і, при тому, практично дармових) ресурсних можливостей.
Ситуація, що складається у Західному суспільстві після початку війни росії проти України, виправдовує самі фантастичні сподівання влади Китаю.
Європейська енергетична криза та подорожчання енергоносіїв, спровоковані росією, значно збільшать собівартість європейського виробництва, що призведе до безумовного подорожчання власної продукції.
Тим самим конкурентна здатність європейських товарів, яка й зараз стрімко падає за умови насичення ринків набагато дешевшими товарами китайських виробників, впаде ще нижче і відкриє доступ Китаю до «товарної окупації» європейських країн. Тим більше, що намагання росії переорієнтувати ринок споживачів енергоносіїв на Китай та Індію, змушує її робити цінові поступки у продажу сировини цим країнам. Що значно зменшує собівартість товарів, які Піднебесна експортує на світові ринки.
Вимушена санкційна переорієнтація експорту сировини несе для росії загрозу ще більшого посилення впливу з боку Китаю, який зрештою змусить кремль віддати такому «партнеру» не тільки свої «багатства надр», а й значну кількість території, на яку вже давно «поклав око» хитрий Китай.
Cui prodest – кому вигідно…
Росія розпочинає злочинну війну проти України – отримує санкції від міжнародної спільноти, які значно впливають не тільки на країну-агресора, а й на суспільно-економічний стан самої Європи та Америки – посилюються економічні (і не тільки) позиції Азії – росія попадає у пряму залежність від Китаю (та, можливо, Індії), як єдиного потужного економічного та геополітичного «партнера».
Фантазії?!!
Усе це – щоб їх відправили з війни в Україні на лікування у госпіталь.
Про це свідчить нова телефонна розмова російських загарбників, яку перехопила СБУ.
«Я решил! Сейчас в четыре сменюсь, и как-то по лестнице ногу сломаю. Не могу я, пап, меня трясет уже. Трясет страшно, пипец. Не могу я, нах*й, здесь находиться уже», – панічно розповідає окупант, який дислокується на Харківщині.
Батько зрадів перспективі повернення сина, але коли той згодом передзвонив і сказав, що не зміг собі нічого зламати, дав цінну пораду.
«У нас, в молодости, косили пацаны: обматываешь полотенцем или тряпкой какой-нибудь руку, мочишь её, подходишь к какому-нибудь углу и об угол прям рукой бьешь. И не так больно, и кость ломается», – ділиться мудрістю батько.
Дуже слушна порада – чим більше окупантів «зламаються», тим швидше наші захисники впораються в бою з рештою, щоб Україна перемогла!
На черговій зустрічі з депутатами держдури, путін, говорячи про війну в Україні, заявив, що, виявляється, вони «нічого серйозного ще й не починали»… Після втрати на українських полях більш ніж 37 тисяч російських бойовиків, така заява від президента країни виглядає верхом блюзнірства та цинізму. Що «не починали»? Безславно помирати тисячами у день?!!
Путін не рахується з втратами. Зрозуміло, що його зовсім не цікавить кількість загублених життів українців. Для нього – це щось, що не заслуговує його уваги. У навіжених терористів завжди так. Навіть, чим більше – тим краще! Але понад 37 тисяч то ж, так би мовити, свої, росіяни, заради безпеки яких, як стверджує кремлівська влада, і була затіяна так звана «спецоперація»?!
При цьому, політична удача відверто відвертається від керманича Кремля, більшість адекватних персон з його оточення усвідомлюють глибину прірви, у яку путін штовхає росію. Проте, вони здебільшого мовчать чи «голосують ногами». Інші ж просто роблять спроби повернутися до провідних ролей у політиці (Медведев, Кірієнко), використовуючи кризу у власних цілях. Однак, з кожним провальним місяцем війни невдоволення зростає… І зростає не тільки у владних коридорах, а й у середині того «глибинного народу», настрої якого раніше нібито так гарно відчував путін.
Україна та українці готові до бою. Навіть готові до втрат, розуміючи, що зупинити криваве нашестя силою однієї думки неможливо. Ворога потрібно знищити, не залишивши від нього каменю на каміні. І так буде. Обов’язково!
Та чи готові до необхідної в умовах поширення всесвітнього зла самопожертви інші? Адже, в першу чергу, слова путіна адресувалися саме їм – європейцям та американцям!
Україну вже залякувати пізно. За вісім років ми практично звикли до постійних погроз та відвертих злочинних проявів «сусіда». Навіть кривава війна не стала для нас такою вже несподіванкою. Ми її не хотіли, але були до неї готові. Не тільки Збройні Сили, а, в першу чергу, вся українська Нація довела цю готовність, зупинивши ворога на самому початку агресії та не дозволивши злочинцям з росії запанувати на її теренах.
Світ завмер у хиткому балансі між двома силами – українською та світового Зла. Україна змогла вибудувати мур, що зупинив гниль та багно кремлівських намірів. Сили практично рівні. Ми не можемо поки що вигнати ворога, тотально зачистивши від його смороду українську землю, але й він не має сил зламати наш мур волі до перемоги та справедливості.
Обидві сторони накопичують сили для «останнього та рішучого». Інші країни, спокій яких, поки що, оберігає Україна, повинні розуміти, що від того, на яку сторону врешті-решт впаде цей мур, залежить майбутнє світової демократії та мирного розвитку мешканців нашої планети. Погрози «почати по-справжньому» від кремлівського злочинця – це не пусті слова. Це реальна загроза, яка потребує спільних зусиль для її повної ліквідації.
Якщо «українська гребля», не дай Боже, не вистоїть, кремлівську заразу вже не зупинить ні Європа ні Атлантичний океан! Путінська гниль обійде всю земну кулю і заповнить її на довгі століття, наповнені тотальним жахом та смертями сотень мільйонів ні у чому не винних людей, які не змогли чи не захотіли проявити рішучість у необхідний момент.
Служба безпеки України попередила про популярні серед українців тг-канали, які фінансуються Росією для поширення "зради" й розхитування суспільства.
Про це пише РБК-Україна з посиланням на пресслужбу СБУ.
В СБУ закликають уникати ці тг-канали й не довіряти інформації, яку вони поширюють, оскільки це частина інформаційної війни проти України.
"Також відзначаємо, що низка цих каналів для власної розкрутки замовляє рекламу в українських пабліках. Звертаємо увагу власників і редакторів всіх українських видань, що підтримка таких ресурсів є пособництвом ворогу та буде переслідуватися відповідно до законодавства", - пише пресслужба СБУ.
Журналістка Укрінформу побувала у великому тренувальному таборі Бучанської самооборони біля селя Луб’янка, де місцеві добровольці відпрацьовують тактики бою
ПАТРУЛЬ, РОСІЙСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ТА ПСИХІАТР, ЯКИЙ ЛАМАЄ РЕБРА
- О, це вони пакують вашого “колегу” російського полковника? - перепитую під час розмови одного із тренерів бучанських тероборонців полковника Андрія Дзюбу, коли добровольці відпрацьовували захоплення взводного опорного пункту.
- Так, йому це, по ходу, подобається, - жартує Андрій, який пройшов АТО, уважно стежить за тим, як “нейтралізовують” полковника.
- А де охорона? Щось він легко дістався і якось безпечно сидить?
- Охорону зняли. Ну що значить безпечно сидить? Ну чим займається офіцер насправді? Сидить у бліндажі, малює карту.
А я паралельно роздивляюся Бучанський ліс, один з розкішних лісів Київщини під Луб’янкою, де під час окупації був великий укріпрайон ворога і де зараз обладнаний полігон та тренувальний табір добровольців Бучанської територіальної громади.
Коли ти дивишся на оці ями (капоніри) для заїзду БТРів, коли оглядаєш якісно зроблену цілу систему траншей, добротних підземних укриттів (зараз військові журналісти їх називають старим словом “шанці”), розкинутих по всьому лісі (тут гніздилося 16 тисяч орків), ще раз усвідомлюєш, як добротно вони окопувалися і як довго вони планували тут бути. Точніше, не зовсім тут, тут вони готувалися йти в саму столицю: на твою вулицю, на Хрещатик, урядовий квартал, набережну. Перед очима наче зіткнулися дві реальності: було і стало.
Було: брудна орда в лісі (після відходу росіян місця проживань у лісі були дуже засмічені, військова культура росіян не поширюється на гігієну, де вони цілком перепльовують образи з анекдотів). І стало: охайний ліс, де щодня місцеве бойове братство вчиться захищати свою країну, своє містечко, село, дім (а Бучанська громада - це чотирнадцять населених пунктів на 260 квадратних кілометрах), куратори в яких - досвідчені інструктори, першу вправу патрулювання робили під керівництвом рейнджера однієї з балканських країн, який не знімав балаклаву, не представлявся. А на запитання, чому він так любить Україну, коротко відповідав, що він завжди там, де справедливість.
- Проблема будь-якого Добровольчого формування територіальних громад — навчання. І ми це забезпечуємо, наші люди постійно зайняті. Ми вночі їх виводимо на тренування. У п’ятницю буде навчати інструктор з мінної безпеки. Зараз ми їх вже компонуємо на випадок другого наступу, щоб було просто: завезли групу, висадили і вони пішли, - продовжує Андрій Дзюба, - і головне: ми беремо всіх, хто хоче. Прості люди перетворюються за місяць на бійців. Подивіться на нашого добровольця (біля сусіднього дерева стояв підтягнутий, але немолодий чоловік), він — лікар, його позивний Док. І хоча у нього інший функціонал, але він настільки непоганий у рукопашному бою, що на тренуванні зламав мені ребро.
- Я майже тридцять років завідував психіатричним відділенням у великій лікарні Київщині, - розповів Док, якого ми запросили приєднатися до розмови, - а сюди прийшов три місяці тому. Під час окупації був у Бородянці. Коли вони розбили Бородянку і почали зачищати приватні будинки, я вирішив не чекати, поїхав через Пісковку та Тетерів. Коли росіяни почали відходити, то я почав їздити з гуманітаркою. Клавдієве, Бородянка, Іванків — скрізь розвозив. До початку квітня. Потім я приєднався до тероборони. Тут я працюю як лікар. Постійно перебуваю на заняттях тактичної медицини, вона дотична до загальної медицини. Тактмеддопомога на полі бою - і собі, і бійцю поряд.
Але й інші тренування проходжу. І знаєте, що я вам скажу, як психіатр? Вік — психічна категорія. Людина — настільки боєздатна, наскільки вона вважає себе боєздатною. Тут колишні військові, комісовані за станом здоров’я, і поранення були важкі, і контузії. У людей багато хронічних хвороб, загострення, дообстеження — я з усіма працюю, бо нам потрібні здорові бійці.
І ще я зрозумів таке. Люди, які були далекі від військової справи, бояться невідомості. А тут, маючи одне, але сильне бажання — захистити домівку, вони дуже розкриваються. Коли вони бачать, що таке служба, що таке зброя, то відчуття невідомості відходить на другий план. І вони значно упевненіші. Страхи переступають, бар’єри ломають. Я тут бачу, як вони перетворюються на нових людей.
А у мене, коли я слухала Дока, виникла ще одна вже історична, але точна аналогія. Маннергейм (історичний улюбленчик українських медіа) формував Шюцкор (фінський національний спротив) протягом двадцяти років. І історія національного спротиву Фінляндії стала хітом. Бо це історія, коли кожен фінський селянин перетворився на запеклого і дуже вправного бійця, який протистояв Союзу і якого росіяни страшенно боялися.
Знаменитий фінський воєначальник формував Шюцкорт десятиліття, у нас місяць за рік... Фактично останні кілька тижнів тренувань стали дуже серйозним інтенсивом для тих, хто став частиною національного спротиву. Добровольчі формування - це не Альфа, але все ж це нова складова армії. Це зародження тої самої нової традиції, коли зброя і навички є у кожного члена української родини.
У Фінляндії, за наполяганням Сталіна (після війни Маннергейм йшов на компроміси), Шюцкор розпустили, але сили національного спротиву стали основою Збройних сил держави, яку за п’ять хвилин беруть в НАТО. Не знаю, праобразом армії якої країни стануть наші добровольчі формування...
Але вже сьогодні проглядаються спільні риси учасників нашого добровольчого опору: готовність ураз змінити життя, бездоганна репутація та патріотизм.
ДВА ПОЛЯКИ ТА БРОНЕТРАНСПОРТЕР “РИБКА”
Тим часом вишкіл продовжувався. Добровольці відпрацьовували захоплення БТРа, який мав назву “рибка” і мав виїжджати з капоніра.
- Журналісти, БТР не дуже маневрений, ви всі в зоні ризику, відійдіть на два кроки назад, - оголошували співробітники пресслужби тероборони (біля позиції юрмилося з пів сотні журналістів, включно із іноземцями).
- Нічо, як щось сі стане, то дадуть ордена посмертно, а потім редакція нових пришле, - філософськи зауважив журналіст з воєнного видання Армія-Інформ.
Взагалі, війна породжує не лише багато пісень, поезій, мемів, а й таких от жартів.
Спостерігаю, як бучанські партизани вправно залазять на цю велику машину та відганяють її. На рідній Оболоні на другий день війни така махіна прорвалася на проспект, але у нас там теж була тероборона, яка так само вправно віджала машину. Віджим БТРа - останній етап сьогоднішніх тренувань і, судячи з усього, новий національний спорт українських партизан.
І після завершення вишколу керівник Бучанського штабу Андрій Верлатий підбиває для репортерів підсумки:
- Те, що ви побачили сьогодні, - це навчання нашого Добровольчого формування в умовах, наближених до бойових. Це не лобове стримування агресора, це унеможливлення агресора йти вглиб наших територій. Його знищення на всіх можливих напрямках, перерізання логістики та винищення тих сил ворога, які підходять на підкріплення до передових позицій. Ми вже знаємо, як ворог заходить, розуміємо його тактику, можливості. І виходячи з цього, навчаємо. Ще місяць тому люди, яких ви бачили, були простими громадянами, але вони чітко знали, що хочуть знищувати загарбника та захищати свої землі, домівку, сім’ї. Вони зроблять все, аби унеможливити другу Бучу.
Неможливість повторення Бучі, Ірпеня, Бородянки - насправді тема повторного наступу на Київ з боку Білорусі, була у повітрі. Власне, в той чи інший спосіб про це журналісти кілька разів питали і Андрія Верлатого, і командира Тараса Шаправського.
- Повторення 24 лютого неможливе. Ми підготовлені. Готові і добровольчі формування, і підрозділи ЗСУ, які стоять на нашому периметрі. У росіян не вистачить клепки. Не знаю, чи вони захочуть повторити Чорнобаївку з результатом: 25.0, - переконував Андрій Велес.
- Керівництво держави, Генеральний штаб дуже серйозно підійшли до укріплення рубежів Київської області саме з білоруського напрямку. Ми не можемо розголошувати деталі, але і наше ДФТГ долучається до цієї роботи, долучаються громади, - погоджується командир Тарас Шаправський. - Такого, як було 24 лютого, не буде, вони отримають дуже серйозну відсіч. У нас велика команда резервістів... Багато чоловіків, хто пройшов підготовку, вже пішли працювати, бо ж добровольці не отримують зарплату. Але ці люди знають, куди потрібно йти, щоб отримати зброю. І якщо відбудеться посилення воєнних дій, резервісти мають алгоритм дій, щоб стати на захист нашої громади. Нашої країни.
Поруч зі мною стояли чоловік та підліток у камуфляжі, дуже схожі один на одного.
- Ви місцеві? - питаю.
- Ні, ми із сином приїхали з Польщі.
Як? - дивуюся я.
- Ваші жінки, переміщені, з дітьми перебувають у моєму домі, а я з сином Самюелем приїхав до ваших чоловіків, - каже поляк Ян (як виявилося, лідер козацького руху у Польщі).
- Самюелю, тобі не страшно? - питаю хлопця.
- Страх - то тільки емоція, - відповідає підліток, - ми не маємо впливу на те, чи буде другий наступ. Але можемо обирати, ким бути. (На подив зрілі слова як для дитини, але зрозумілі, враховуючи виховання тата, який захоплюється історією).
- Ми сусіди з вами, я з Подкарпатського воєводства. Як не приїхати? Хочу, щоб син Дніпро побачив, - ділиться Ян.
Польща, як завжди, більш ніж просто друг.
До поляків підійшли польські журналісти.
Командир добровольців Тарас Шпарковський продовжував розповідати журналістам про структуру ДФТГ. Вона жорстко не прив’язана до Збройних сил, втім затверджується, погоджується силами ТРО. Тут теж є розвідка, сапери, вогньова підтримка, до десятка різноманітних родів військ.
Формування добровольчого батальйону - це теж творчість. І у тому, як формуєш програму вишколів, і як задаєш рамку існування батальйону. А під творчість і натхнення ресурс знаходиться. (Нормальна міська влада це завжди підтримає, і волонтери смаколики привезуть). Втім, украй важливо це все не розгубити після війни. Навіть розвинути. Щоб були тири для підлітків, клуби для людей старших, безкоштовні вишколи, щоб відвідування лісу із розповідями були нормою для всіх трьох поколінь. Чи вдасться?
Далі я пішла погуляти по російських бліндажах разом із добровольцем Вадимом, якого мені начштаба дав у супровід.
- Нас троє братів, я — середущий, і ми всі були в окупації, - розповідає Вадим. - Росіяни нас не чіпали, переконували, що ми з ними браття. Ми їх теж не чіпали, знали, що за одного вбитого потім покладуть десять цивільних.
Вадим каже, що зараз всі оці укриття вже підчищені, прибрані, і починає мені зі свого смартфону показувати фото оцих бліндажів, які він застав у перші дні після відходу. Детальний опис залишеного росіянами “товару” я, можливо, відкладу до наступної публікації (хоча ці фото швидше годяться для інстаграму журналу «для дорослих»), ніж для суспільно-політичного видання.
- Слухайте, ви молоді симпатичні хлопці. Як вдалося уникнути репресій? - ми вже спустилися у російський бліндаж і я підібрала на пам’ять пакет від російського сухпаю.
- Ми поводилися спокійно, навіть ввічливо. Але коли вони знайшли у нашої бабці церковний орден, вона віруюча, то хотіли вивезти в ліс. Не знаю, як передумали. А чого боятися? Мій дід казав, що від долі не втечеш. Отакі пайки, як ви пакет взяли, нам приносили типу в подарунок. Там якісь галети, консерви. Я не їв, жоден з братів не їв, противно було. Що ми собі картоплі не посмажимо? А коли вони виїхали, то ми зразу пішли в тероборону, правда, молодший сказав, що він хоче більшого двіжу: через знайомого, щоб не бути у черзі у військоматі, мобілізувався, спочатку повчився зо два місяці у якомусь навчальному центрі, а зараз на Донбасі. Подобається йому воювати. Раніше був трохи непутьовий, а зараз герой.
До речі, із Бучанської ДФТГ на фронт забрали вже п’ятдесят шість осіб. Вадим мимоволі дав мені картинку мотивації і ментальності трьох братів. Росіяни начебто не зробили їм особисто нічого поганого, але всі три хлопці на другий день після окупації взяли зброю і почали готуватися до наступної зустрічі.
- Я не маю до них прям такої ненависті, як ото в книжках пишуть, просто їх треба вбивати, щоб вони вже пішли, - спокійно міркує парубок, - треба це все закінчити.
До речі, захід вже теж добігав кінця. Він був багатий на відеоряд, враження і... надію. Відчуття, що все під контролем.
Післямова
Ми, журналісти з тих, кому вже за сорок, бачили злам кількох епох. Падіння Союзу, здобуття незалежності та три революції (з тою, що на граніті)... Ми вже вісім років живемо, точно знаючи, що нас хочуть знищити. І п’ятий місяць, як нас знищують. Ми, здається, вже забули, що таке стабільність. Але водночас маємо неймовірний привілей бути свідками великих історичних процесів. Наприклад, творення національного спротиву з числа тих, хто, можливо, ніколи не воював або по всіх стандартах не може воювати. Хоча, що таке стандарт медкомісії? Для простої людини немає нічого неможливого, якщо вона готова захищати те, що для неї є дорогим. Я сама це побачила.
Лана Самохвалова, Київ'
