Сателітна дружба

На початку квітня Мінськ провів показові випробування своєї енергосистеми, які повинні були продемонструвати ступінь її готовності до виходу Прибалтики з єдиної системи передачі електроенергії. Це призвело до моментального стрибка спотових цін (ціна, за якою продається реальний товар в даний час і в даному місці на умовах негайної поставки) на електроенергію в Литві, яка змушена була збільшити закупівлі в Польщі і скандинавських країнах. Такі понадлімітні закупівлі можуть носити тимчасовий, але не постійний характер. Тривале відключення від поставок з Росії та Білорусії може привести до блекауту у Прибалтиці.

Україна певною мірою залежить від поставок дизельного палива і автогазу з Білорусії та Росії. Припинення експорту нафтопродуктів окремо Мінськом або Москвою матимуть не значний ефект, тоді як синхронні дії в буквальному сенсі здатні знерухомити Україну: свою роботу припинять велика частина комунального транспорту і служб таксі, а ціни на дизель і автогаз в умовах дефіциту моментально злетять.

Цілком зрозуміло, що Кремль не може собі дозволити «випустити» Білорусь із зони впливу та жорсткого контролю. Але політична криза «сусіда» дала зрозуміти Кремлю наскільки непопулярний Лукашенко та його влада серед білорусів. Країна знаходиться «на межі» повного переходу у «західний» табір. Незважаючи на масові протести Олександр Лукашенко продовжує силою чіплятися за владу. Диктатура посилюється. В останні місяці режим активно застосовує силу, ведуться арешти, мають місце тортури. Якщо тиск вулиці знову збільшиться, то і режим теж може виявитися готовим до виходу на новий рівень насильства. Таким чином, Кремль стане головним союзником режиму, який просто розстрілює своїх громадян. Але з кремлівської точки зору це аж ніяк не ідеально.

Кремлю не потрібна соціальна напруга у своєму «сателіті» біля власних кордонів. Кремль прагне не допустити, щоб протести в сусідній країні увінчалися успіхом, як раз тому, що протести відбуваються і в самій Росії, зокрема в зв'язку з опозиціонером Олексієм Навальним та на Далекому Сході.

На даний момент російська сторона безумовно продовжує робити ставку на Лукашенка і надії на те, що Москва раптово від нього відмовиться, практично не існує. І це зрозуміло, адже раптова зміна характеру розстановки сил означало б зростання нестабільності. А в даний час тільки Лукашенко здатний гарантувати наявність в Мінську дружнього по відношенню до Росії режиму.

Але у довгостроковій перспективі Росія не хоче покладатися тільки на нього, в ідеалі їй хотілося б мати палітру різних політичних сил, на які можна було б намагатися впливати. Коли лідер опозиції Світлана Тіхановська ще була кандидатом в президенти Білорусі, Кремль придивлявся до неї як до представника альтернативної політичної сили, стежив, що вона говорить про Росію, про Союзну державу, про можливості двостороннього співробітництва.

Але після того, як Тіхановська опинилася в Вільнюсі, і стало зрозуміло, що вона сильно дрейфує в бік класичного опозиціонера, а Лукашенко зустрівся в Сочі з Путіним і отримав його підтримку, екс-кандидат в президенти перестала бути політиком, з яким Москва могла б говорити на офіційному рівні. Лідери протесту що опинилися за кордоном, в тому числі і Світлана Тіхановська, є його символами, грають важливу роль в налагодженні контакту з західними політиками, але не визначають порядок, динаміку і деталі протестного руху. Тому не цікаві Кремлю.

Детальніше:https://censor.net/ru/blogs/3267258/sateltna_drujba?fbclid=IwAR2GmCoA9QRRpkx0AZknJbgPjpSpneHxtFGx1N354uB9DBPI2KOEcdh3Pzo