услышать где-то глубоко внутри
как отбивает сердца рваный ритм
мэйдэйное спасите наши души

в преддверии евангельской зари
и про себя молитвой повторить
сто тысяч раз горшочек не war`и
закрыв покрепче рот глаза и уши

и погружаться в неба глубину
в щебечущую юную весну
в бессчётное количество минут
текущих по пульсирующим венам

и больше не бояться не просить
не плакать и по-детски что есть сил
поверить и безоблачно простить
и вырваться из сумрачного плена

воздуха хватит примерно на полчаса
раны глаза и умы разъедает соль
если уж выпала чёрная полоса
точно не поперечная только вдоль
рвутся артерии жилы и провода
Неба сужается тонкий свечной проём
мы закрываем крыльями города
но и они от напалма горят огнём
в этих местах новоявленный бог суров
вместо причастия ближних наотмашь бьют
и разрывные посланники их миров
жалят как поцелуи святых иуд
если ты воин света держи лицо
если же хочешь выжить всегда мухлюй
мир превращается в тыкву в конце концов

Хьюстон, у нас проблема.
как слышно?
Хью...

у лукоморья дуб зелёный
по-скандинавски иггдрасиль
там днём и ночью кот учёный
мышкует не жалея сил
там тишина стоит густая
не слышно трели соловья
и воронья кружится стая
в релизе сочного жнивья
там царь аид кащеем стынет
и носит орден number one
там по разбомбленной пустыне
идёт буддистский караван
там псы войны безбожно лают
на тонкое иглы ушко
там скорбно всадники седлают

досчитай до пяти и сразу иди искать
даже если серебряный луч не укажет путь
даже если настойчиво шепчет тебе "забудь"
еле слышимый шорох льющегося песка

досчитай до пяти и не открывая глаз
разорви паутинные сети своих тревог
в их сплетеньи найди перекрёсток семи дорог
и на откуп отдай золотой полуночный час

досчитай до пяти и мысленно падай вверх
и бездумно ныряй как бы ни было глубоко
и в немыслимом шторме событий найди покой
и услышь тихий голос в безумной волне помех
досчитай до пяти

в окруженьи кривых зеркал
не смотри отражениям в чёрную пропасть глаз
досчитай до пяти за себя за меня за нас
если силы тебя покидают в конце пути
если отблеск последней надежды уже пропал
досчитай до пяти

   Після тієї ночі Девід палко переконував дружину поїхати, але вона вважала його розповідь нічним жахом і щиро не розуміла, чому чоловік хоче кинути їхню домівку через якесь безглуздя. На всі його вмовляння Емілі відповіла, що не залишить свій будинок, роботу та друзів через занадто багату девідову уяву. Девід поїхав один.
   Він оселився в невеликому затишному містечку. Новий будинок здавався безпечним, та відчуття тривоги не полишало. Вночі Девід прокидався від найменшого шурхоту, але все було тихо й спокійно. Життя поступово налагоджувалось.
   Якось вранці, збираючись на роботу, Девід побачив на підлозі дивні сліди, що йшли від вхідних дверей і щезали посеред сходів на другий поверх. Це були сліди босих дитячих ніг.
   Спочатку він не зрозумів, що саме здалось йому дивним в цих слідах - звісно, окрім того, що ніяких дітей в будинку не було. Девід вирішив, що сусідські діти вночі відвідали його оселю в пошуках пригод, і посміхнувся, пригадуючи власні.
   Він вийшов на ганок та гукнув сусіда, що якраз забирав пошту. Той уважно вислухав Девіда, і на його прохання зайшов до будинку подивитись на сліди. Побачивши, як він раптово зблід, Девід запитав, що трапилось, але сусід мовчки вийшов з будинку та, не обертаючись, швидко пішов до себе.
   Девід знизав плечима та пішов до комори по ганчірку. Лише повернувшись та нахилившись над сходами, він зрозумів, що з цими слідами було не так. Це не були сліди посеред пороху, це був порох у формі слідів.

   Пройшло кілька днів з тієї ночі, коли Девід почув шепіт. Він старанно запевнював себе, що то був лише сон, але кожного разу, лягаючи в ліжко, він відчував, як всередині зростає напруга. Будинок наче знов був звичайним, але тиша вже не здавалась безпечною.
   Він спробував заспокоїтись, запевнюючи себе, що це лише протяг, але повітря в кімнаті не рухалось. Коли двері остаточно відчинились, з коридору почувся той самий шепіт, що й кілька ночей тому.
   Цього разу він був гучніший. Слів все ще не можна було розібрати, але тон був погрожуючим. Девід відчув, як холодний піт стікає по його спині. Він хотів втекти, але його наче паралізувало.
   Шепіт посилювався. Здавалось, що він проникає в мозок, повертаючи до життя всі миті страху та самотності, що колись з ним траплялись. Це було наче відлуння його власних страхів, відображене в звуці, який ставав все відчутнішим.
   Раптово шепіт змовк. Девід опинився в повній тиші, але швидко зрозумів, що вона гірша за шепіт. Тиша розчавлювала його, примушуючи відчувати себе слабким та вразливим. Він чекав, коли шепіт повернеться, але тиша ставала все густішою. Тим часом Девід побачив, що стіни повільно наближаються. Йому забракло повітря, він почав задихатись. В якийсь момент стеля закрутилась перед його очима, і він втратив свідомість.

   Девід розплющив очі. Кімната не була зовсім темною, місячне світло просочувалось крізь штори, малюючи на підлозі химерні тіні.
   - Емілі? - покликав він дружину, але його голос наче потонув у в'язкому повітрі. Відповіді не було.
   Піднявшись з ліжка, він вийшов з кімнати, але раптом зупинився, наче наткнувшись на невидиму стіну. Девід зрозумів, що не в змозі відірвати ніг від підлоги. Холод пробіг по його спині.
   І тоді він почув його. Шепіт. Тихий, ледь чутний. Неможливо було розрізнити окремих слів, але звучання нагадувало зловісне попередження. Девід роздивлявся навкруги, але не міг зрозуміти, звідки лунає цей звук.
   Тим часом шепіт ставав все голоснішим, тепер він йшов з усіх боків. Девід відчув, що серце зараз вирветься з грудей, і кинувся до спальні, міцно зачинивши за собою двері. Але шепіт переслідував його, пронизуючи стіни, вікна і навіть його шкіру. Він впав на коліна, затуливши руками вуха, але шепіт ставав все гучнішим. Девід кричав, просив допомогти йому, але ніхто не прийшов.
   Тиша повернулась раптово, наче хтось натиснув вимикач. Девід розплющив очі. Все було, як раніше: годинник відраховував час, вітер шумів за вікном. Але тепер він знав, що ця тиша оманлива. Щось причаїлось в будинку, і воно обов'язково знов з'явиться...

   Двері були з темної деревини, оздоблені візерунком з дивних символів. Марія підійшла ближче, і раптово символи наче підсвітило м'яким голубим полум'ям. Вона сторожко простягнула руку і торкнулася дверей, які від легкого дотику повільно відкрилися.
   За дверима була маленька кімната, посеред якої стояв великий важкий стіл з єдиною книгою на ньому. На її шкіряній обкладинці були ті ж символи, що й на дверях.
   Марія відкрила книгу і побачила якісь незрозумілі знаки невідомої мови. Але коли вона перегорнула сторінку, літери почали рухатись, складаючись в речення: "Закрий мене негайно, бо пошкодуєш!".
   Від несподіванки Марія зойкнула та впустила книгу. Але цікавість перемогла, тому вона підняла книгу з підлоги, знов відкрила та почала гортати. З кожною сторінкою попередження ставали все страшнішими.
   Раптом повітря в кімнаті стало важким, і по стінам, наче комахи, поповзли дивні літери, які Марія бачила в книзі. Двері з гуркотом зачинились, а зі стін кімнати залунав гучний голос, від якого мороз побіг по шкірі: "Тепер ти забагато знаєш!". Світло згасло, і Марія опинилась в суцільній темряві. Вона кричала та стукала в двері, але ніхто її не почув.

иногда дорога крута и тяжела
посмотри на пагоду вдали
так и ты пройдёшь свой путь