Після тієї ночі Девід палко переконував дружину поїхати, але вона вважала його розповідь нічним жахом і щиро не розуміла, чому чоловік хоче кинути їхню домівку через якесь безглуздя. На всі його вмовляння Емілі відповіла, що не залишить свій будинок, роботу та друзів через занадто багату девідову уяву. Девід поїхав один.
   Він оселився в невеликому затишному містечку. Новий будинок здавався безпечним, та відчуття тривоги не полишало. Вночі Девід прокидався від найменшого шурхоту, але все було тихо й спокійно. Життя поступово налагоджувалось.
   Якось вранці, збираючись на роботу, Девід побачив на підлозі дивні сліди, що йшли від вхідних дверей і щезали посеред сходів на другий поверх. Це були сліди босих дитячих ніг.
   Спочатку він не зрозумів, що саме здалось йому дивним в цих слідах - звісно, окрім того, що ніяких дітей в будинку не було. Девід вирішив, що сусідські діти вночі відвідали його оселю в пошуках пригод, і посміхнувся, пригадуючи власні.
   Він вийшов на ганок та гукнув сусіда, що якраз забирав пошту. Той уважно вислухав Девіда, і на його прохання зайшов до будинку подивитись на сліди. Побачивши, як він раптово зблід, Девід запитав, що трапилось, але сусід мовчки вийшов з будинку та, не обертаючись, швидко пішов до себе.
   Девід знизав плечима та пішов до комори по ганчірку. Лише повернувшись та нахилившись над сходами, він зрозумів, що з цими слідами було не так. Це не були сліди посеред пороху, це був порох у формі слідів.

Коли Емілі вранці повернулась додому, вона побачила блідого чоловіка, розкриті валізи та розкидані по підлозі речі.
- Девіде, що ти робиш?
Від звуку її голоса він здригнувся, наче його захопили на місці злочину. Обернувся і на мить завмер, не в змозі підібрати слів. Вона побачила, як тремтять його губи.
— Я... мені требі піти, — нарешті вимовив він. — І ти повинна піти зі мною.
Вона подивилась на нього з подивом.
— Чому? Що трапилось?
— Будь ласка, не запитуй. Просто... просто підемо зі мною. Негайно.
Девід знов повернувся до шафи і продовжив метушливо складати речі. Емілі підійшла до нього, простягнула руки, намагаючись обійняти, але зупинилась.
— Ти мене лякаєш. Скажи, що відбувається?
Девід повільно повернувся до неї. В його очах був невимовний біль.
— Я не можу тобі розповісти. Просто... просто повір мені. Нам треба терміново поїхати. Будь ласка.
Емілі взяла Девіда за руку:
— Зачекай. Ні-ні, мовчи. Це все я. Розумієш, я! Наше життя стало таким передбачуваним. Ти або на роботі, або у своїх книжках. Ти став пісний, як борщ у понеділок як обличчя твоєї мами на нашому весіллі. От я й вирішила тебе трохи... ну, трохи тобі допомогти. Нічого такого. Ти ж любиш опеньки в сметані? Любиш. А це, ну, не зовсім опеньки. Їх навіть бембі усілякі їдять. Ну, й ти поїв. Отже, схаменись, та розбери валізи! Корвалол у шафці.

***
Себастіан сидів на якомусь лахмітті і дивився, як ріка несе через місто свої брудні хвилі. Він не бачив, як на пагорбі за його спиною витанцьовують троє чолов'яг, по черзі вигукуючи якісь гасла на невідомій йому мові. Вітер розносив незрозуміле: "я ж казав, що мухомори!", "всі баби - козли!" та "пухлина - як нежить, сама пройде за тиждень!". Десь верещав кіт.
Себастіан усміхався. Йому було тепло й затишно.

   Пройшло кілька днів з тієї ночі, коли Девід почув шепіт. Він старанно запевнював себе, що то був лише сон, але кожного разу, лягаючи в ліжко, він відчував, як всередині зростає напруга. Будинок наче знов був звичайним, але тиша вже не здавалась безпечною.
   Він спробував заспокоїтись, запевнюючи себе, що це лише протяг, але повітря в кімнаті не рухалось. Коли двері остаточно відчинились, з коридору почувся той самий шепіт, що й кілька ночей тому.
   Цього разу він був гучніший. Слів все ще не можна було розібрати, але тон був погрожуючим. Девід відчув, як холодний піт стікає по його спині. Він хотів втекти, але його наче паралізувало.
   Шепіт посилювався. Здавалось, що він проникає в мозок, повертаючи до життя всі миті страху та самотності, що колись з ним траплялись. Це було наче відлуння його власних страхів, відображене в звуці, який ставав все відчутнішим.
   Раптово шепіт змовк. Девід опинився в повній тиші, але швидко зрозумів, що вона гірша за шепіт. Тиша розчавлювала його, примушуючи відчувати себе слабким та вразливим. Він чекав, коли шепіт повернеться, але тиша ставала все густішою. Тим часом Девід побачив, що стіни повільно наближаються. Йому забракло повітря, він почав задихатись. В якийсь момент стеля закрутилась перед його очима, і він втратив свідомість.

нежностью сакур
горы встречают рассвет.
как быстротечна
жизнь, словно на лепестках
свежие капли росы.
-
день угасает.
лес без движенья застыл,
словно природа
спит летаргическим сном
под одеялом снегов.
-
сакура плачет.
медленно тонут цветы
в водах синано.
но возродится весной
снова её красота.
-
ночь наступила.
смотрит с восторгом луна
в озеро тоя,
как цукиёми красив
в зеркале тёмной воды.
-
снова над нами
ветер беспечно кружит
красные листья.
так же и жизнь промелькнёт,
словно кленовый листок.
-
в грозные бури
ветер свободы несёт
нам перемены,
но не спеши разрушать

   Девід розплющив очі. Кімната не була зовсім темною, місячне світло просочувалось крізь штори, малюючи на підлозі химерні тіні.
   - Емілі? - покликав він дружину, але його голос наче потонув у в'язкому повітрі. Відповіді не було.
   Піднявшись з ліжка, він вийшов з кімнати, але раптом зупинився, наче наткнувшись на невидиму стіну. Девід зрозумів, що не в змозі відірвати ніг від підлоги. Холод пробіг по його спині.
   І тоді він почув його. Шепіт. Тихий, ледь чутний. Неможливо було розрізнити окремих слів, але звучання нагадувало зловісне попередження. Девід роздивлявся навкруги, але не міг зрозуміти, звідки лунає цей звук.
   Тим часом шепіт ставав все голоснішим, тепер він йшов з усіх боків. Девід відчув, що серце зараз вирветься з грудей, і кинувся до спальні, міцно зачинивши за собою двері. Але шепіт переслідував його, пронизуючи стіни, вікна і навіть його шкіру. Він впав на коліна, затуливши руками вуха, але шепіт ставав все гучнішим. Девід кричав, просив допомогти йому, але ніхто не прийшов.
   Тиша повернулась раптово, наче хтось натиснув вимикач. Девід розплющив очі. Все було, як раніше: годинник відраховував час, вітер шумів за вікном. Але тепер він знав, що ця тиша оманлива. Щось причаїлось в будинку, і воно обов'язково знов з'явиться...

   Двері були з темної деревини, оздоблені візерунком з дивних символів. Марія підійшла ближче, і раптово символи наче підсвітило м'яким голубим полум'ям. Вона сторожко простягнула руку і торкнулася дверей, які від легкого дотику повільно відкрилися.
   За дверима була маленька кімната, посеред якої стояв великий важкий стіл з єдиною книгою на ньому. На її шкіряній обкладинці були ті ж символи, що й на дверях.
   Марія відкрила книгу і побачила якісь незрозумілі знаки невідомої мови. Але коли вона перегорнула сторінку, літери почали рухатись, складаючись в речення: "Закрий мене негайно, бо пошкодуєш!".
   Від несподіванки Марія зойкнула та впустила книгу. Але цікавість перемогла, тому вона підняла книгу з підлоги, знов відкрила та почала гортати. З кожною сторінкою попередження ставали все страшнішими.
   Раптом повітря в кімнаті стало важким, і по стінам, наче комахи, поповзли дивні літери, які Марія бачила в книзі. Двері з гуркотом зачинились, а зі стін кімнати залунав гучний голос, від якого мороз побіг по шкірі: "Тепер ти забагато знаєш!". Світло згасло, і Марія опинилась в суцільній темряві. Вона кричала та стукала в двері, але ніхто її не почув.

иногда дорога крута и тяжела
посмотри на пагоду вдали
так и ты пройдёшь свой путь

роняя в воду нежные лепестки

невидимый соловей ведёт свой рассказ
о тайнах старых и мудрых гор
о том что камни помнят шаги богов
а вода в ручье знает песни драконов

мир так тих и спокоен как будто замер
чтобы услышать голос ветра