у вас не буває іноді відчуття, що життя проходить мимо, що смислу у існуванні нема? вчора стояла на зупинці, страшезно втомлена після роботи, голоднав і ... заглибилась у роздуми. на зупинці весь час одні і ті ж люди, ми часто після роботи чекаємо одну і ту ж  маршрутку. більшість з них стоять, так же понуро і втомлено, як і я. машини ганяють по вулиці. якось сумно стає... цікаво, хто, або що чекає на них вдома? я не надто тішусь з того, що вдома на мене чекає: це їжа, тв, комп, ліжко, будитьльник, який нагадає про ранок, їжа, зупинка.стоппппппппппп, так далі тривати не може!!!!!

коли людина прагне змін, вона намагається їх зробити, чого ж я лише плачусь, може мені подобається типу страждати. самонавіюванням займатись, а все не так і погано.

 хотілось уже стерти цей запис, але, якщо накарлюкала його, то хай буде.((((((

до речі, ранок всім добрий.

Доброго вам ранку, вдалого дня і приємного вечора. І привіталась і попрощалась у одному реченнні))).

У кімнаті пасмурно, здається, що вже вечір, а то ще не настав день. У мене веселий настрій, я сьогодні - відпочиватиму. Сьогодні - я вдома, до пізньої ночі байдикуватиму. відпустили мене з роботи на день за умовою, що вдома зроблю матеріал, я його зроблю, але як буде натхнення, а натхнення приходить ночами)))).

з таким хорошим настроєм прокинулась, навіть пісеньку заспівувала: "И хорошое настроение не покинет больше нас")))).

 Всім хорошого настрою, життя прекрасне, коли є ми взмозі виділити зі щільного графіку суєти і забот хоча б хвилинку, аби порадіти життю.)))

спати, спати, спати... хочу теплу ковдру, гаряче капучіно, своє ліжко і свій дім...

поки не навалилась на мене робота у редакції - можна і помріяти, поділитись з вами своїми бажаннями. )))

як добре, що кінець тижня, як би хотілось. аби всі вихідні лив дощище і я не мала кудись йти. просто сиділа б вдома і досхочу відсипала.(((

небо захмарилось, у кімнаті пасмурно. чомусь сум краще переносити невтомленому, коли добре виспатись, то і день зддається сонячним, не зважаючи на те, що осінь наступає, брутально вривається до наших домівок. ех, тож вже тепліше одягайтесь, налаштовуйтесь на холод...

до будинку культури навалилось чимало люду, всі чекали її, депутата ВР , народну артистку - Оксану Білозір. почалась зустріч із представлення шанованої гості головою районної ради. виглядала Оксана Білозір доволі втомленою і, як на зіроньку української естради, тьмяною. Звичайна кофточка у спортивно-вуличному стилі, однак взута у позолочених черевичках. Мала трохи розкуюджену зачіску. Символічно у руках красувався помаранчевий мікрофон, через нього було чутно виправдання у сторону Президеента. Гудила пані Оксана Юлію Тимошенко, як політика. Перестрибувала з однієї теми на іншу, поверталась до вже сказаного, активно жестикулювала. Намагалась створити невимушену атмосферу, виступала зі сцени, однак спиною, спершись на стіл (за яким мала виступати). Під час виспупу її мляво слухали присутні, один чиновник, який сидів на першому ряді, схилив голову, закрив оченята і - заснув, час від часу прокидався, коли пані Оксана змінювала темп голосу. а у залі звучали без передстанку мелодії з викликів на мобільних телефонах. очевидно, що аудиторі сиділа солідна, всі ділові - справи через мобільний дехто вирішував безпосередньо у залі.

з аудиторії прозучало декілька, трохи напряжних для Білозір, питання. на них давала не логічні і невідповідні відповіді. До прикладу, звучало:

Чи коректно переходити з однієї партії до іншої?

Відповідь:

- яка різниця хїто куди переходить? (звичайно звучало і продовження, але воно трохи відходило від теми питання).

Народ після зустрічі залишився усміхнений, а це головне. Люди побачили "живу зіроньку" - а що ще народу треба. Хліба і видовищ. Видовища дали, а хліб...

набридло до синців під очима такий спосіб життя. набридло сидіти ночами або спекотними днями на роботі і карлюкати статті, які не відповідають тому, що у мене у середині. ніякої творчості, лише вміння зв"язувати до купи слова, речення, абзаци та складні синтаксицні цілі - створювати тексти. безглузді за природою, майже нікому, окрім тих, про кого пишу, не потрібні і тільки ними і будуть прочитані. може ще знайомі, які побачать внизу моє прізвище прочитають і все...

а ще страшезно дістала самотність, тупа одноманітність і безперспективне існування. замкнуте коло: нема грошей, нема можливостей їх заробити.

кричу: "Хочу продовжити навчання, хочу отримати ще одну освіту", - чую у відповідь:

- сама заробиш на навчання - тоді і вчись.

нема на що жалітись, нема кому плакатись, треба просто знімати рожеві окуляри... а так було добре бачити світ саме таким - яскравим.

Повертаюсь у реальність тільки після шокострусу.

Коли чую, що до мене майже нема діла моєму хлопцю. мабуть, саме позиція мого коханого мене найбільше ошарашила.

поступово назбируються у пам"яті різні його фрази на кшталт: "Вона мене чекатиме" - у розмові про мене, "Я ще не готовий жити з тобою"- відповідь на пропозицію вже почати жити разом, "роби що хочеш", - коли прошу поради у життєво важливих ситуаціях, "Сім років це багато, та це не привід для ..." , - не важливо для чого, все рівно, це майже ніщо - 7 років.

Сотні людей не знаходять себе, ще тисячі не шукають своє місце під сонцем - хавають те, що підносить їм доля. живуть за принципом: Якось воно буде.

довгий час я так жила і продовжую жити.

може вже час, щось змінювати. якось знайти сили і почати діяти, змінювати все, що не подобається, рухатись.

заплуталась я.