ніч... дощ...самотність

каплі видають себе, вони порушують тишу. так милозвучно...шепотом...душою вдаряються у перешкоди, що стоять на їх шляху. де не де проїжджає машина, їх все більше і більше, вже шум дощовий нечутний, вже тиша нічна порушена.

я сиджу самотньо. мені не кепсько, не радісно і навіть не пофігічно, мені просто - холодно. весна, весна... ВЕСНА. хто б подумав що за чотири роки цей день буде таким, яким він є зараз, хто знає, що чекатиме мене через ще чотири роки? може дощ знає, а може тиша чи самотність... Що краще ? Хто краще? хто краще за мене може знати, що буде завтра? сила , яка нас створила? напевне... напевне, ніхто, напевне, тільки ми. я переконана, що кожна дія, яку ми робимо, десь там у глибині нашої підсвідомості вже давно спланована, підсвідомість керує нами, а не ми нею. дощ.. каплі... мелодія... звук. Звук підсвідомості, шепіт серця, крик душі, накази розуму... зараз все перемішалось всередині мене, у моїй свідомості: підсвідомість-душа-розум-серце. я керуюсь то одним, то іншим... то знову дощ повертає мене назад до реальності. вже холодно у кімнаті. (Чому я досі не зачинила вікно? - каже розум.)холодно, вже майже замерзли кінцівки. (Свіжість. - каже душа.)холодне повітря проникає у ніздрі, вдихаю - холодно. (тепло тут. - каже серце.)там тепо,а тут... ще буде тепло...