Сумно

Осінь підкралась непомітно. щодня одна і таж робота, привела до того, що лише на днях, я помітила її... Осінь. невдовзі цю красу різнобарвну засипле біла пелина.

щонеділі бачу на березі річки одного і того ж художника. він старанно вимальовує на мольберті жовто-рижі гори. коли ж він приїжджає до берега? що буде на тій картині: світанок чи сутінки, а модже світлий, сонячний день?

я так люблю творчизх людей, я так люблю всіх хто вміє і прагне творити щось.

а він не такий... у нього хороший талант - бути красивим...а ще - закохувати у себе...

він талановита муза. моя муза. я створюю нове тільки завдяки йому. як прекрасно мати музу. але іноді так хочеться бути самою музою...

та кожному своє...

дощу давно вже не було, хоча ні, цієї ночі був дощ. це помітно було зранку на асвальті - він був мокрий, ковзкий і темно сірий... таким же, як і небо у похмурі дні... таким же, як і мій настрій, коли його нема поруч.

без своєї музи пропадаю, без нього загублю себе...

дарма я пила наніч кави... дарма ця ніч буде безсонна. я чекаю... мможе весни? бо зими не хочу, не хочу холоду. мені і так холодно без нього. і так сумно на душі до сірого кольору. ...

а були колись люди, що присвячували мені мелодії... були колись люди, що мсалювали з мене портрети...

були ... колись...

вони є... але чи я їх варта...? чи варті їх таланти мене?

бути музою чи насолоджуватись відчуттям захвату? де творчість, де буденність, де щастя?