По-перше,
прикольно отак лежати на м’якому килимі і розмовляти чи просто мріяти, мовчки
розчинитися кожен у своєму нановсесвіті
фантазій, бажань, відчуттів. Але все одно бути поєднаними спільним заняттям
– власне, отак валятися удвох на килимі і почуватися безтурботно. Хоча б ці
кілька безтурботних годин. А потім, завтра, пізніше, трохи згодом знов поринути
у буденність. Нудну й таку недоречну у молоді роки, сіру недоречність, тобто,
буденність. Що за каламбур.
По-друге…
Такі моменти лікують душу, ставлять мозок на його мозкове місце. Це як
ненадовго повернутися у своє дитинство, з’їздити на відпочинок у минуле, і
привезти із собою звідти купу позитиву, прихопити натхнення й сили далі жити,
взагалі, підхопити там жагу до життя, пригадати дитячу безпосередність. І тоді
знову усе стає так, ніби у житті дійсно усе добре. Створюєш собі таке штучне
задоволення. Чи справжнє?..
Цікаво писати кількома мовами. Жити кількома життями. Дивно…
Ти не
бачиш мої очі, тому що стоїш спиною до мене. Відчуваєш, певно, погляд на собі.
Я стою до тебе обличчям і, як при складанні фоторобота, подумки відтворюю твоє
лице. Ніс, губи, підборіддя, очі. Твої очі… Паззл: розібрав-зібрав. По пам’яті.
Дивовижно, що тут скажеш!
Я лежав і
мріяв. Хоча, скоріше марно напружував мозок, намагаючись вдавати з себе людину,
що безтурботно замріялася. Лежу, такий, заклавши руки за голову, типу дійсно
мрію. Щиро й по-дитячому. Але я не мріяв – радше, згадував.
Виявилося
що: по-перше, килим – це не єдине місце для мрій (та й взагалі не місце).
По-друге – одному, на самоті лежати на ньому якось сумно. Ніби ти труп яки-та і
ось зараз тебе почнуть у нього загортати, щоби потім вивезти за місто,
позбутися двох речей одразу: тебе й цього дурацького килима. Сумно якось. Чи то
через настрій?..
Скажи,
хто ти, назви мені своє справжнє ім’я. Я не здивуюся, коли ти витримавши
запитальну павзу, кліпнеш оченятами (ОЧІ…), опустиш погляд, і… скажеш мені. Але
не те, на що я розраховував, не те, що хотів, бажав почути. Благаю тебе, але
надто тихо, бо розмовляю із тобою майже пошепки, бо кажу до тебе думками, не
розтуляючи рота. Тебе немає поруч…
Відстань.
Хоча й невелика. Третя година ночі. Тиша. Мить, коли особливо чітко чуєш
тікання годинника. Відчуваєш особливо гостро плин часу. Тік-так.. тік-так..
тік-так… На тлі життя викарбовуються чіткі візерунки. По них рахуєш, що вже
встиг зробити. Від них залежить усе. Від годин.
Хід часу.
Цей
простір є порожнім. Цікаво, а чи був він колись оптимально заповнений?
Настільки (оптимально), щоби у ньому було затишно, і можна було б оселитися,
пустити коріння, створити у ньому життя. Заповнений настільки, щоби у просторі
ще залишалося місце для творчої діяльності.
Я дивлюся
на себе з дитячої світлини, що висить навпроти на стіні. Я гуляю на вулиці,
двір «нашого» будинку, позаду видно, що йде будівля сусідніх об’єктів. Я малий
– тоді все й починалося: я починав жити і, як згодом новими будівлями
заповнювався простір у мене за спиною, будувався мікрорайон, так само я
заповнював простір у собі. Будував свій нановсесвіті. Тоді, ясна річ, я не
знав, що таке інкапсуляція. Тільки починав жити.
Сумно.
Сумно й порожньо. Краще б не дивився у календар! – це особисте, не зважай.
19 травня 2009 р.
