Валерій Швець. Україна і Польща: дві держави - один народ 3

Вбити поляка – це те саме, що вбити українця. Вбити українця – це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка -  це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця – це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитись на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну і економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло: «Дві держави – один народ» але в жодному разі не гасло: «Два народи – одна держава». Проте ухвала польського сейму з приводу волинської трагедії свідчить, що у польському суспільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, але і все польське суспільство так і не відмовились від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що польський сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлось жодного голосу проти неї. Більше того, жодна шанована і авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше – поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою ніж будь-коли, оскільки сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи десять.

По-друге – вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому сторіччі Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією і Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938 році Польща ділила  Чехословаччину з Німеччиною. У 1939 році Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини і України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять вже їх територію.

По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи – поляки і українці, а принаймні – чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їх роль у цій трагедії?

Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалось на окупованій Німцями території. Слід врахувати, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни.

Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території українську державу.

До речі, самого Розенберга – колишнього райхсміністра у справах окупованих територій було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити українську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але і частини Північного Кавказу, і Поволжя.

Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році (!!!). Московит Д. М. Медведєв – співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом» приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що саме такою була установка російських спецслужб. Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідне. Серед них були такі, що орієнтувались на німців, та такі, що орієнтувались на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизан – Армія крайова орієнтувалась на польський уряд у Лондоні, частина – Армія людова на Москву.

Крім націоналістів, по лісам було повно радянських партизан - насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів приймав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалась дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Немає надійної оцінки українських втрат. Одним словом, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

Винна і українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо – «якось то воно буде» не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків – це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських стосунків, але і про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 року в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова – вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України Вячеслава Чорновола у 1999 році – автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою і українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції.  Його зв’язки з російськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014 року – протягом декількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи включно з обласною адміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади  перетворювався в бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час революції гідності. Хіба роль в них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано скрізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі. Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також  правоохоронних органів і органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

«Пшекленти хлоп-хам» - може в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо вже час позбавитись свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них були патріотично налаштовані. Тому відродження Польщі було закономірним, а чудо під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було чудом. Бути патріотом – це найбільша чеснота людини і у поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917 році інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світу чудо над Віслою, а українці – розгул махновщини.

«Єще польска не згінела …» - так починається гімн сучасної Польщі – мазурка Домбровського, написана ще у 1795 році. Лише за 67 років (1862 р.) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України …». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу і на різницю у часі між національним дозріванням поляків і українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалось швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз знаходились на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що одні вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів – москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те,  що саме Польща першою на Європейському континенті визнала незалежність України.

І поляки і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх  порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні безумовно була. Поляки наполегливо намагались перетворити українців в поляків, але ніколи не намагались їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалась лише одна україномовна газета – орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини – нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагались перетворити у московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу.

Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців в намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Правда, нібито загинув і якійсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної і об’єктивної історії України-Руси.

Можливо геноцид щодо українців-русинів був божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років? Часто і сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

У вихованні власної молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література 19 сторіччя створювалась у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби було тоді обмежене дуже вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя – геніального українського прозаїка світового рівня.  При цьому письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а навпаки, щоби сподобатись російському читачу і імператорській родині,  стати відомим та прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному плані кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл вперше в історії України мають можливість навчатись у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% – 20%а, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням (!!!) – це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножимо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

І все таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Тільки у цьому разі ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме? Це залежить також і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення мирного співжиття з Московією. Історія наших стосунків з нею протягом останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Валерій Швець