Люба бабусю*, коли ж ти нарешті спокійно заснеш в своїй могилці?

Раз по раз твоє сухеньке тіло дістають з домовини.

Тебе пишно вбирають у тонкий гаптований льон...

Твої ріденькі кіски прикрашають вінками з калини і маку... 

Щічки рум"янять кров"ю героїв...

І знову, знову, знову  твої кістки носить юрбище...

А як награються, тебе кидають під ноги і човгають по тобі...

аж доки вінки не вистріпаються з косей..

аж доки льон не стане мішковиною... 

аж доки не згадають про тебе наступного разу... для потіхи...

і для того, щоб в щирих пробудити бажання вмерти...

Доносилися з тобою - вже почали відрізати шматок за шматком.

Думають мабуть, що ти торта з марципанами. А ти гірка, 

як полин... від тої гіркоти зводить тепер у всіх скули...