Чуда насправді маленькі

...Вогонь свічки на цвинтарі. Не ліхтарика, захищеного від вітру, а звичайної парафінової свічки для звичайного столового підсвічника. Напевно бачили такі відкриті стихіям вогники. Так от, в мене напівобов'язок-напівхобі запалювати на кладовищі свічки. Незалежно від близькості родини, але мені подобається це робити, і чим побільше свічок, тим мені приємніше. Запальничкам не місце в цій моїй роботі, свічку запалити треба сірниками з двох причин: мені так більше подобається і коли вітер постійно гасить сірника, то й свічка горіти не буде довго.  

Так от, то лише був вступ. За свій багаторічний )))  досвід  вже довелось мені поспостерігати за тим, як вони згоряють, оці свічечки. Свічки взагалі-то цікаво на відкритому повітрі горять. Полум'я можна довго не бачити, але свіча не гасне. Коли вітерець заспокоюється, то свіча знову радує веселеньким вогником. Знаю я вже, котрий вітер і коли їх загасить 100-процентово.  Помітите сіренький димок від ґноту - то пропала справа, треба запалювати знову. 

Є, правда, одна могилка, яка позитивно впливає на свічечки. Не буду стверджувати, що п'ятибальне торнадо там вогню не погасить, але запалена мною свічка згорає на ній до кінця. Завжди...П'ятірка свічок на сусідніх могилках гаснуть, але не на тій.