«український внесок до розвитку російської культури»

© М. Демкович-Добрянський

… автор поставив собі амбітне завдання зібрати в одному творі родоводи козацької старшини Лівобережної України. І ви бачите, що сталося з недобитими нащадками тих, котрі будували козацьку державу: у велетенській більшості їх поглинула імперія. Найбільше з них пішло до царської армії та на державні посади. І тут і тут досягали найвищих становищ і нагород — за службу тим, котрі знищили гетьманську державу. …

… Велика праця Костянтина Харламповича,2 [2 К. В. Харлампович. Малоросійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь.—Том І.—Казань, 1914. Перевидано 1968, у Hague—Paris : Mouton.— Crop. XXIV, 880, LXVI.] хоча залишилась незакінченою, дозволяє уявити, що дали українці сусідам в одній ділянці церковній, впродовж одного лише сторіччя. За його даними налічуємо в єпархіях Московської Русі до 1770 р. — 107 митрополитів, архиєпископів та єпископів українського походження. …


Російський етнограф та історик Петро Безсонов, писав (1871) про українські культурні впливи в Росії XVII-гo сторіччя: «Кожен знає, які були вони (малоросійські й білоруські впливи) обильні, сильні й дійові, напр., для Великоросії, а особливо для Москви. Пришельці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь ними заснованих, від духовників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними проектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалось їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архиєрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, напр., дяків, вигляд і стан шкіл, методи й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м'яке г замість твердого), громадські забави й видовища і т. д. і т. д.» (П. А. Безсонов, Бьлорусскія пъсни, с подробными объяснешями...— Москва, 1871.— Cтop. VI).

Київським ученим, за відсутністю інших, майже виключно віддано запровадження більшости шкіл у Росії XVIII-го сторіччя. У їх руках були важливіші із друкарень, були перевірка і схвалення книг для друку; і, взагалі, вони диспонували значними, не матеріальними, а моральними засобами» (Петр П. Пекарський. Представители кіевской учености в половинъ XVII-го стольтія.— СПтб, 1862.—Стор. 552—3). Професор Київського університету, Михайло Владимірський-Буданов: «У XVII-му віці, за тіснішого зближення східної Русі з західною (...) елементарні школи (в східній Русі) оживилися внутрішньо і поширилися в своїй кількості. Вплив західної Русі в цьому випадку не може підлягати ніякому сумніву» (Журнал Мін. Нар. Просв.— 1873.— Октябрь.— Стор. 214—5).

Олександр Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише в книзі «Исторія русской литературы» (4 томи.— СПтб, 1907—1911): «Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва і Греції; а різного роду техніків прийшлося шукати на Заході» (т. II.— С. 302). «Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську освіченість із других рук» (т. І.—С. 470). «...У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва (т. II.—С. 298). Тим новим елементом, який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це втручення... - стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим етапом до того її складу, який настав після петровської реформи» (т. II.— С. 316). «...Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські книжники були просто неспроможні. До таких належали праці» з граматики слов'янської мови..., словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти православ'я (т. II.— С. 318). «Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «Литовські люди» і «черкаси» 3 [3 Литовські люди — білоруси, черкаси — українці.] , як помічники в перевірці і публікації книг, як учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і надворні поети» (т. III.— С. 176). Василь Ключевський (Курс русской истории.— Москва, 1908): «Західноруський православний монах, освічений у школі латинській або руській, організованій на зразок там- тої, і був першим провідником західної науки, прикликаним до Москви» (т. III.—C. 355).

З початком XVIII-го сторіччя посилюється наплив українських просвітителів до Росії, стверджує Костянтин Харлампович, професор Казанського університету. В названому вище творі він наводить, крім московської духовної академії, ряд російських єпархій, де в школах працювали вчителі з України. Ось ці єпархії: рязанська, смоленська, тверс'ька, псковська, новгородська, вя'тська, петербурзька, архангельська, устюзька, вологодська, нижнєновгородська, костромська, ростовсько-переяславська, суздальська, владимирська, переяславська, коломенська, воронізька, білгородська, астраханська, казанська, тобольська та іркутська; разом 23 єпархії (стор. 633). Далі Харлампович пише: «У шкільній ділянці початок нового періоду в історії малоросійського впливу становить передача московської академії під керівництвом місцеблюстителя патріаршого престолу, митр. Стефана Яворського. Ця передача привела до заповнення академії педагогами київського типу, і навіть, на початковому етапі, студентами-малоросами. Дякуючи тому московська академія стала першою і найважливішою цитаделею, з якої велася систематична боротьба київського просвітництва з московською темнотою. Сюди доставляли сотні молоді не лише з Москви, а часто й із дуже віддалених місцевостей. Звідсіля відряджували вчителів і студентів для організації шкіл в інших
містах. Учителі-монахи, що відслужили свій строк, продовжували свою просвітню службу як архиєреї, настоятелі монастирів, проповідники, екзаменатори, законовчителі, місіонери в різних районах Великороси. Це збіднення учительського складу... впродовж довгого часу поповнювалося людьми, що пройшли школи південноруські: київську академію, харківську колегію, чернігівську семинарію. Якщо брали викладачів «із волі» або з інших семинарій, то знов таки — малоросійського походження й освіти, тому, що й там учителі були в більшості «київської марки» (стор. 633). - Після короткої реакції, що настала по смерті Петра І, знов пожвавилося зацікавлення освітніми справами (за цариці Анни), коли головою Синоду став Феофан Прокопович. І тоді Синод стає центром освітньої справи для всієї Росії (стор. 635, 636). Про московську духовну академію Харлампович пише: «...Кількість малоросів, що зайняли вчительські посади в московській академії в 1721—1762 pp., доходить до 50-ти; а в ході всього досліджуваного періоду — до 95-ох. Упродовж цього періоду ми знаємо не більше 30-ти великоросів (а Смирнов називає 10—12 осіб). Уже ця обставина показує, в чиїх руках було керівництво навчальними справами. Це стане ще яснішим, коли познайомимося зі списками начальників академії — ректорів і префектів. У досинодальному періоді (до 1721 р.) цієї посади досягнув лиш один великорос, Роговський. Потім у ряді префектів бачимо двох великоросів, у списку ректорів також двох»,— на всіх 29 префектів і ректорів за час 1721 —1762 pp. (стор. 665—666).

Професор Гейдельберзького університету Дмитро Чижевський, славіст, світовий авторитет у питаннях слов'янознавства, пише: «Вплив української літератури на російську в XVII-му стор. величезний та дуже значний ще у XVIII-му. Ми вже згадували неодного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво проходили часто в Росію і твори західної та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи барокко дали дещо своєрідне). Але українці принесли, до Росії взагалі вперше певні літературні гатунки, напр., вірші і драму; представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь — та його наступники були здебільша українці. Дуже визначна була роль українців у російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися нераз із заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література «старовірів» складається великою мірою з українських творів. В цілому російська література XVII-го віку виглядає в певний час на якийсь «філіал» української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу XVIII-гo сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір — у традиції українського силабічного віршу; вплив українського віршу сильний (тим більше, що «вірш» живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними «стихами»). Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. ПолеТика) .велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що вироблюють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російськи, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики... Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гамалія грає головну роль в розвитку російської містики XVIII-гo стор. Ще більший вплив ортодоксального Паїсія Величковського» (Історія української літератури,— Нью-Йорк: УВАН, 1956.—Стор. 312). Російський літературознавець, Ігор Єрьомін, пише (1966): «Найважливішою подією в літературі... в цю Добу (на межі XVII—XVIII сторіч) було утворення так званого «барокко». В Росії сліди цього літературного напрямку чітко виявляються, починаючи з 60-их років XVI 1-го сторіччя, передовсім під пером осівших тут вихідців з України і Білорусії, колишніх вихованців Києво-Могилянської колегії. На Україні цей напрямок дожив до кінця XVIII-го сторіччя. В Росії проіснував порівняно недовго... В історії російської літературної мови «барокко» відіграло дуже важливу роль. Під безпосереднім впливом цього літературного напрямку виробляється в цю добу той особливий ізвод книжної, слов'янської, чи як її тоді називали «словенської» мови, яку російська література XVI 1-го сторіччя передала у спадок літературі XVIII-гo стор.» (Литература древней Руси.— Москва—Ленінград, 1966.—Стор. 207—8). Професор Чижевський: «Певне наближення до російської мови відбувається у XVIII-му стор:, але це є наближення... російської мови до української: кількості українців серед перекладачів (уже в XVII-му стор.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи в великій кількості увійшли до російської канцелярійної, судової, шкільної мови, нарешті до наукової термінології» (Цит. пр.— Стор. 255).

З заяв авторитетних російських науковців минулого сторіччя ми бачили: український внесок до розвитку науки й освіти в Росії — величезний. Українські впливи «в Московській Русі» XVII-го сторіччя «обильні, сильні і дійові... Майже все піддалось їх впливові». Київська ученість утворила нову епоху в культурному житті Росії. Українські вчені й літератори виконали «велику культурну службу для Північної Русі». Будьмо вільні від національних сентиментів у підході до такої теми. Але й об'єктивно маємо справу з цікавим історичним процесом. Він мав далеко йдучі наслідки не лише в українсько-російських стосунках, але й у культурному житті одного з найбільших народів Європи. Ця тема заслуговує на ґрунтовне, всебічне дослідження. Але, стверджував 1914 р. Харлампович: це питання «в нашій (науковій) літературі досі не поставлено». Так було на початку сторіччя. А як сьогодні? Що далі відходимо від тієї доби, в якій працювали Безсонов, Пекарський, Пипін, Харлампович, то більше діє протилежна тенденція: замовчувати український внесок до російської культури, щоб цю тему забули взагалі. Бо вона викриває фальш основних положень сучасної національної - політики КПРС. Ядром її є теза про керівну роль російської культури в Радянському Союзі; і теза про те, що єдино через російську мову народи СРСР можуть знайомитися зі скарбами світової культури (щоб таким чином легше було їх асимілювати). Правда про український внесок до російської культури й освіти підриває доктрину про «старшого брата» в усіх її виданнях: слов'янофільському, сталінському і брежнєвському. Очевидно, треба застерегтися: було би смішно й глупо — впадати в подібну шовіністичну дурійку на українському боці і з факту культурної переваги українського елементу в XVII—XVIII сторіччях виводити доктрину про іншого «старшого брата». Але пам'ятати про український внесок до культурного доробку Росії — мусимо; щоб мати моральну силу ставити опір офіційній доктрині про російське «старшування» - і витворену цією доктриною поставу шовіністів. Мовляв,— що вони? Хахли, мужики, «гопак, чарка і сало», де їм до культури! Культура тільки в нас! «Хто з малоросів не знає російської мови, той не має культури». (Автор цих рядків персонально знав людей з такими поглядами). А зрештою, пам'ятаєте? «До нас в науку! Ми навчим почому хліб і сіль почім. На те й письменні ми, читаєм Божії глаголи!» Перепрошую, тепер читають... Леніна й аплодують промовам Брежнєва.

ВЕСЬ
( єдиний в мережі екземпляр )