Жнива

Солоне небо світилося каламутним сонячним сяйвом. Воно лилося згори як вода. Важка, каламутна, з нудотним духом чужої крові і чужого горя. Та проклята вода текла з неба і не доходила до землі рідиною, лише отим духом смерті і страшною, жахаючою згадкою про світ. Життя вирувало десь ген-ген за кордонами квітучого пекла. Воно буяло яскравістю кольорів і жахало. Від тої квітчастої темряви паморочилося в голові. Темними думками лягало важке лихо в душу, зазирало в порожнє серце і висмоктувало останню жагу до життя. 

Високе струнке жито пишалося повним колоссям і гнулося до землі. Сині волошки, як і завжди, дивилися своїми очима на прибиту пилом дорогу. Уже п’ять днів, як мали бути жнива. От тільки поле було порожнє. З дороги було видно одне жито, та не можна було побачити тієї страшної картини, що ховали високі колоски.

Поміж золотими хлібами порізно, як висипи чорної вісп, лежали тіла. Темними плямами чорної біди горіли оті страшні істоти. Колись живі, веселі, щасливі – тепер вони лежали мовчки, без слів, без почуттів, без думок. Забуті, покинуті оболонки скалічених душ, знищених життів.

Цього року великий врожай. Українські ниви гнулися від свого багатства, просили серпа, просили жнив. Золоте важке колосся шелестіло мовою вічного життя, і здавалося, що воно промовляє молитву до неба, читає нескінченний Псалтир за тими, що лежать там, за блискучим кордоном майбутнього хліба.

Цього року Україна збиратиме страшні жнива. Цілий рік жал вона життя, в’язала їх у чорні снопи смерті, збирала душі своїх синів і дочок незчисленними кількостями. Рахувала ті, Україно, смерті своїх дітей, та вже збилася з рахунку. Скільки їх, невинних, лягло у твою землю, розриваючи тобі груди? Один Господь Бог знає… А прокляті демони у жовтуватих френчах, чорти у шкіряних картузах і кирзових чоботях, двадцять п’ять тисяч наркомовських вампірів невпинно пили людську кров і заїдали її сльозами. Тисячі отих партійних вовкулак, навчених інструкціями НКВД, загартованих криками розпачу, ширяли по стомленій землі як голодні потвори. На чорних беззвучних крилах кремлівської смерті літали вони по селах, заглядали у порожні хати, що світили темними вікнами, як дивляться тьмяними зіницями мерці.

Страшні жнива. Не знала ти таких жнив ніколи і ніколи більше не зазнаєш. Ніколи вже не зустрічатимеш ти світанок у кривавому сяйві, ніколи не бачитимеш сонця чорного кольору… І тільки потім, через десятки років згадають сотні тисяч смертей, що навічно викарбувалися у пам’яті твоєї землі.