Україна, хлєба!

„Коли б не така земля, коли б голі скелі росли. Над степами летить крилатий жах..."

Пусто, порожньо в полі... Чорна рілля давно мовчить. Не гомонить вже на ній пшениця, не синіють волошки, немає вже Петрових батогів на межі... Нічого немає.

Прибита пилом дорога звивається поміж чорних полів. Від початку і до самого кінця біжить вона, глиняна, стоптана, заляпана осіннім дощем...

Мокро. Над землею летить вогкий туман, в повітрі ширяє відчай...

„Україна, хлєба! Давай хлєба!" А де його взяти, той хліб? Де його взяти, як нічого вже нема!

Пройшло 85 років... Пуста, трохи занедбана хата... Побиті шибки, облуплена побілка і кущ бузку перед вікнами проти сходу. В хаті так само порожньо. Лише біля стіни попід вікнами стоїть довга низенька лава. Перед нею округлий стіл, застелений білою святковою скатертиною... 

У кутку висить ікона... Стара, понівечена, з порепаними ликами Божої Матері і малого Ісуса. Вона прикрашена вишиваним рушником... 

Рушник... Білий, вибілений начисто попелом і сонцем, з червоно-чорними візерунками по боках, з білою прозорою мережкою внизу, що де-не-де просвічує павутинням... Він такий білий проти тієї облупленої стіни! 

І скатертина тож біла. Яскрава така здається... Вона не вишита, тілько помережена. На столі, на самісінькій середині лежить хлібина... Хлібина чорного українського хліба! Такого м’якого, такого запашного! Бува як візьмеш окраєць того хліба так більш нічого і не треба... Таке щастя підступає до грудей. Аж раптом...

Голі стіни, пуста хата, іще не такий порепаний образ у кутку... Тілько ось рушника немає, і на столі порожньо. А на дворі іще один ранок 1932-го року...