Профіль

matveeva_olga

matveeva_olga

Україна, Нікополь

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Солодкке божевілля...

Здавалося б, усе було так давно, мала б забути усе - і його, і те, що з ним пов'язано... Та вона усе пам'ятала, берегла в душі, перекладаючи в пам'яті ті спогади, як старі фотографії. І мріяла... Мріяла, що колись вони з ним знову зустрінуться, подивляться одне одному в очі, він її обійме, а вона дозволить йому поцілувати її. Так минали роки. Іноді вони списувалися і спілкувалися до якогось моменту. А потім знову вона "лікувала" свою душу від його присутності...
Та нарешті вони зустрілися. Спочатку так несміливо, наче мало знайомі. А потім... потім вже не було тих років, минуле майже стерлося. Вони почали писати нові сторінки своїх спогадів. Їхні зустрічі - радість з присмаком гіркоти. Їхні поцілунки - такі ж жадібні, як і раніше. Його доторки, рухи, його "Я тебе хочу"... Він доводить її до божевілля... до солодкого божевілля. 
І кожна наступна зустріч може стати або останньою, або найкращою за всі роки...
Але поки що вони насолоджуються тими зустрічами і одне одним...

І знову у думках...

Занурилася у свої думки, гортаючи стрічку в інтернеті. Картинка за картинкою, фраза за фразою... І майже кожний вислів на тих картинках приміряю на себе. Мені ніколи ніхто подібних картинок з такими фразами не присилав. Лише один раз прислали пісню, яка "говорила" про почуття тієї людини до мене. І все. І у мене склалося враження, що люди (чоловіки) або бояться зізнаватися мені у своїх почуттях, або вони взагалі бояться говорити про свої почуття.
Якщо вони бояться зізнаватися мені у своїх почуттях то хочу запитати: Невже я не варта ваших почуттів і зізнання у них?
А якщо вони взагалі бояться говорити про свої почуття, то хочу сказати: Так ви не дізнаєтеся чи взаємні ті почуття.
Взагалі це сумно, що люди бояться говорити про свої почуття до інших. Або ж просто замовчують. Звісно, зрозуміти можна страх, що почуття будуть не взаємними. Але ж якщо ви не скажете про свої почуття, то ви і не будете знати - взаємно це чи ні.
Для мене це не важко - зізнатися. Я не люблю, коли є почуття і я мовчу. Я обов'язково маю сказати про них. Так, може бути боляче, так, може бути не взаємно, але ж ваше зізнання може змінити хід подій.
Я не з тих жінок, які розуміють натяки. Натяки про почуття можна зрозуміти і помилково. Натяки можуть бути несправжніми, задля розваги чи приколу. І через це може бути ще болючіше і неприємно. Тож, про почуття треба говорити прямо, серйозно і без натяків. Натяки допустимі для запрошення на секс. Та й то, не усі можуть зрозуміти.

Мрійте...

Мрії - це те місце, де ми можемо відпочити, заховатися від реальності. Мріяти не заборонено. Єдине правило - не ставити мрії головними за реальність.
Мрійте...

А якби?

Якби люди могли чути думки одне одного, яким було б життя?

Привіт! Я з Нікополя.

Я знаю, що моє місто лише одне з таких самих міст, яке  постійно обстрілюють з артилерії. Я просто розказую, як це - жити в такому місті.

Знаєте, як це жити в місті під постійними обстрілами? Я вам розповім.

Усе почалося так раптово, як і усі війни. Наше місто з початку війни спокійно прожило п'ять місяців. Це від початку повномасштабного вторгнення і до першого обстрілу. Обстрілювати моє місто почали через два дні після мого дня народження. (Аж не віриться, що колись я свій день народження вважала мирним днем.)

У ніч з 12 на 13 липня, коли ми вже вклалися у ліжка, почалося страшне. Один за одним чули постріли. Ми швидко схопилися і побігли у коридор. Я тримала свою донечку, яка спала, і тремтіла усім тілом, кожним м'язом, кожною клітинкою. Лише коли усе скінчилося, ми повернулися до ліжка. І заснули. С тих пір стелилися у коридорі.

Вони не кожної ночі стріляли. Якось була перерва у день чи два. Проте, коли ми лягали спати, я не могла заснути. Добре, що доня спала і не чула. А я лежала в коридорі між чоловіком і дитиною, обіймаючи її, і чекала. Чекала, коли почнеться жахіття під назвою "Гради". І от починалося. І кожною клітинкою завмирала, а кожним нервом здригалася, чекаючи, куди воно прилетить. Але здебільшого чекала, коли воно замовкне. І лише потім, як стихали постріли - засинала. Та ми не довго жили під обстрілами. Свекруха наполягла поїхати з міста. Ми так і зробили. Залишився вдома лише чоловік. Ми розраховували повернутися через місяць, але затрималися на довгих дев'ять місяці. І через дев'ять місяців ми повернулися. Повернулися додому, у рідне місто, до рідних людей. Хоча місто все одно обстрілювали, проте, це вже не були "Гради". Хоча і артилерія теж страшна.

Я не пам'ятаю, скільки часу мені знадобилося, щоб адаптуватися і навчитися жити в місті, яке цілодобово під обстрілами. Довго не могла пересуватися по місту сама, лише з чоловіком. Проте, якось та й адаптувалася. Ні, не звикла. Хоча, зі сторони може здатися, що звикла до такого життя, проте... ні, це не так. Кожного разу, коли чула виходи, у мене всередині завмирало, здається, геть усе. Мабуть і серце завмирало. І я слухала. Чула свист, а опісля прильот. І знову здригалася. І так кожного разу. Коли десь далеко прилітало, трохи розслаблялася. Та було таке, що прилітало поруч.

До кінця днів пам'ятатиму ті звуки. Вихід, свист і прильот, такий сильний і гучний, що навіть стіни дрижать. Потім другий вихід, свист, прильот і дзвін скла, яке сиплеться знадвору додолу. В момент прильоту в голові страшна думка "Це у наш будинок". А потім усе стихає. А я сиджу і чекаю, що буде ще один вихід, свист і прильот. Та минають хвилини, а й досі тиша. І через якийсь час чую голоси на дворі, стук дверей у під'їзді. Все, закінчилося. Принаймні на найближчий час. І усі виходять з дому, щоб оглянути свої вікна, стіни будинку. Потім починається метушня по прибиранню уламків скла, фотографування усього, що було пошкоджено. Та найприємніша новина в тому, що під час цього обстрілу ніхто не постраждав і не загинув. Принаймні у сусідньому і нашому будинку.

І так кожного дня в усіх районах мого міста. Так ми живемо. А ще, над нами часто-густо кружляють в небі нові "птахи". Вони як стерв'ятники - літають над містом і видивляють собі найзручнішу і найкращу здобич. Ці "птахи" мають певний звук і назва їм fpv. Страшні вони, бо не від природи.

Повірте, до такого неможливо звикнути. Бо звук дрона чи вихід снаряду вмить повертає тебе з країни мрій до реального життя.

І це лише невеличка частина, про яку я розповіла...


Тепер не червона)))


Стаємо трошки яскравіше, бо набридли сірі будні.

Дописи з Фейсбуку.

28.01.2022 р.
Є і свої плюси у хвороби...
Минулого року чоловік захворів. Як виявили аналізи - вірус, що зараз популярний. А там і ми з малою. Неприємно.
Після того у мене зник нюх і смак. Дуже неприємно і страшно водночас. Неприємно, що не можеш насолоджуватись смаком улюблених страв, страшно - бо не почуєш запах газу, якщо станеться витік. Проте, невдовзі відновилися зниклі відчуття і все, начебто, стало нормально. До першого різкого і неприємного запаху фарби у під'їзді (на той час у нашому під'їзді робили ремонт і фарба була такою вонючою, що тільки із затриманням подиху можна було пройти по під'їзду). Отже, цей катастрофічно неприємний запах дешевої фарби "збив" мої "налаштування" нюху і смаку і життя моє стало нестерпним і дратівливим. Звичайні продукти почали ділитися на їстівні і не їстівні. Так і жила до цього Нового року.
Не дуже радісний був новорічний настрій, так як один його компонент був відсутній. А саме мандарини. Я дуже полюбляю ці фрукти. І Новий рік завжди асоціюється у мене з мандаринами, бо це з дитинства так. (Думаю, так у багатьох.) Але цього разу усе було не так. Тож, коли донька чистила мандарини у моїй присутності, мені хотілося втекти від цього запаху якнайдалі. Неприємний він мені став, і дратувало мене це дуже. Проте...
Пройшов рік після хвороби. І от знову. Чоловік пішов на лікарняний знову, потім мала температурила день-два, а потім я. Як же вчасно я примітила, що не відчуваю запаху... Зате мандарини їсти можу, бо не відчуваю запаху, а смак лишився.
Все ж таки, є свої плюси у хвороби.
________________________________________________
Тепер я під час відсутності запаху при хворобі, завжди стараюся їсти ті продукти. які не можу зазвичай. Наприклад: солодкий перець, огірки, цибулю. Користуюся такими моментами і насолоджуюся тим, що з певних причин втратила.

Браслети з бісеру



Соняхи

Вишиванка

Херсонський кавунчик

Вьюнок





Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
15
попередня
наступна