Проповідь на 5 неділю Великого посту

Проповідь на 5 неділю Великого посту
Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на нічліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на нічліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.

о. Михайло Чижович, редемпторист
Проповідь взята з http://cssr.lviv.ua/word/?article=979