Пять пунктов женского позора

  • 27.12.17, 12:40
По мнению общества, ничто так не позорит женщину, как наличие этих 5 пунктов в ее биографии. Нашла у себя хоть один? Звание осетрины второй свежести в глазах доброжелателей гарантированно.  Так получилось, что я женщина. Для несведущих объясняю: это человек такой. Две ноги, две руки, мягкие округлости, ядовитый характер. Неудобно признаваться, но в этом комплекте мне нравится все – начиная от рук и заканчивая тем самым пресловутым ядовитым. Самое интересное, что окружающий социум мое “мне нравится” считает чуть ли не преступлением. Ему становится дурно.

Поначалу я думала, что исключительно мне выпало такое счастие, вызывать столь бурные эмоции окружающих. Даже возгордилась. Признаюсь, я из тех людей, которые слово “с-ка”, сказанное в свой адрес с чувством и ненавистью, считают лучшим комплиментом и признанием заслуг.

Потом заметила – нет, увы, не только лишь мне (да, я специально написала “не только лишь мне”) удача сия подвалила. Убеждение, что женщина должна стыдиться – оно твердо засело в головах особо продвинутой публики.

Стыдиться чего?
Возраста

Да-да-да. Общество советует смотреть объективно и признавать, что в двадцать семь лет женщина резко и безвозвратно сморщивается. Приходит в состояние, оскорбляющее эстетствующие взоры. Даже если это взор алкоголика дяди Васи, тусящего у подъезда в надежде сшибить десятку на опохмел с сердобольных граждан.

До двадцати семи – опять же, жизни нет. Это подтвердят дамы, переступившие роковой рубеж. Стоит что нить пискнуть в их обществе, услышишь презрительно – да сколько тебе лет то? Сколько ты той жизни нюхала? Малолетка!

Вот и получается: восемнадцатилетней быть – стыдно, не нюхала. Двадцати семи годочков – старая. Тридцать? Ну все, возраст доживания…

Безмужия

Главная задача женщины – выйти замуж.

Замуж надлежит выходить как можно раньше, хватая первого попавшегося. Если не осталось чего приличного, сойдет, опять таки, алкоголик дядя Вася и Васисуалий Павлович Лоханкин с лысиной и пузиком.

Если же не успела, поезд тютю ( а с возрастом он тютю все быстрее и быстрее), то окружающие граждане во главе с упомянутыми выше Васей и Васисуалием будут насмешливо качать головами:

- Да кто ж на тебе, убогой, женится?

В этот момент надлежит проникнуться всей глубиной глубин и застыдиться того, что эти великолепные образчики мужского ума и силы в ЗАГС с тобой – ни-ни.

Умные дамы, вовремя успевшие схватить брата товарища Васисуалия, его мнение поддержат. Неудачница! Позор! Стыдись!

Бездетности

Общество очень волнует вопрос, состоялась ли женщина как мать.

Детей рожать полагается много, часто и поплевывая на остальные факторы, как то: жилищные условия и экономическая ситуация. Будет зайка, будет лужайка, говорит общество.

Стыдно! Стыдно размышлять о том, сколько можешь одеть-обуть-накормить-обучить. Стыдно, женщина! Эти размышления сразу выдают твою ненастоящесть.

Успешности и уровня дохода

Тут уж и говорить не о чем. Успех женщины – это неуспех мужчины. Каждая копейка ее большой зарплаты, каждая отвоеванная карьерная ступенька – это ништяк, отнятый у Васисуалия Павловича и его собратьев.

Говорить о своих успехах женщина не должна от слова вообще. Ведь каждый окружающий знает, что добилась она их исключительно постыдными способами. Такими, о которых только плакать и каяться, заливаясь багровой краской стыда.

Своего мнения

Если женщина вякнула что-то в свободном общественном пространстве, и это ее вяканье услышал кто-то, окромя ее тени, то она немедленно должна покраснеть, как минимум, а лучше всего – принести свои извинения всем.

Потому как мнение ее заведомо неправильное.

Пожалуй, неправильность женского мнения (любого) – это единственное, в чем сходятся все слои нашего общества. И мужчины, женщины, и феминистки и активисты Мужского движения, и патриархалки, и сантехники, и президенты.

Даже если она сказал, что рис, на ее вкус, гадость, каждый найдет как ей объяснить то, что она просто не понимает и отказывается понять, что на самом деле должна молчать. Потому что она не права. Да, рис гадость, но она не права. Поэтому ей опять должно быть стыдно.


***
Если кто не понял, сие есть стеб. Стеб сквозь слезы.
Потому как очень скоро, боюсь, наступит тот момент, когда необходимо будет стыдиться того, что ты женщина.

Источник: https://liwli.ru/relations/story/pyat_punktov_zhenskogo_pozora-202526.html 

Проститутка о мужчинах. Лучше и не скажешь

  • 27.12.17, 10:04

Только вот, что скажу я вам, мужчины, по опыту своему и своих подружек: эти же 80% на свидание не принесут девушке цветов, не сводят её не то чтобы в ресторан, а хотя бы в дешёвое кафе.

Только вот, что скажу я вам, мужчины, по опыту своему и своих подружек: эти же 80% на свидание не принесут девушке цветов, не сводят её не то чтобы в ресторан, а хотя бы в дешёвое кафе.

Анечка, моя маникюрша, рассказывала, как один интернетовский знакомый пригласил её на свидание. Анечка была с работы – в юбке, на каблуках, в капроновых колготках, стильной курточке. Была осень. Вы думаете, он предложил ей хоть посидеть в кафе? Нет! Он 4 часа водил ее по холоду на шпильках по парку с убитым асфальтом. К концу свидания она была промерзшая насквозь, как сосулька.

Четыре часа распускал перед ней хвост – какой он на самом деле классный и как ему нужны высокие отношения! О чем вы, мужики, говорите, если многие из вас желание девушки выпить чашку кофе за 100 рублей уже считают меркантильностью? И абсолютное большинство мужчин, приходя к девушке в гости, будут, в лучшем случае, с 1 розой или дешевой шоколадкой. Мало кто подумает о том, что она себе голову сломала над тем, что приготовить на ужин.

А ну-ка расскажите мне, расскажите, кто из вас хочет видеть рядом с собой неухоженную девку с отросшими корнями, шелушащейся кожей, облезлыми ногтями, в дешевых китайских джинсах, резиновых шлепках и хэбэшных трусах?! Так нет же, вы желаете хорошеньких, смазливеньких, красиво одетых феечек. При том, что абсолютное большинство из вас выглядят довольно стремно и неухоженно!

Вы считаете, что женщины ничего не вкладывают. А вы хоть понимаете, сколько стоит женщине быть красивой?!

Задумывались о том, сколько стоит нормальное нижнее белье? Я даже не заикаюсь о шикарном, просто красивое! Вы когда-нибудь смотрели цены на косметику? Сколько стоит приличная тушь, пудра, флакон духов? Тени? Помада? Украшения? Вы орете о том, что женщины меркантильны, но ни одному не пришло в голову, что они уже вложили в свою красоту столько, что вам и не снилось!

Поинтересуйтесь, сколько стоит в салоне покрасить волосы? Вы обалдеете. А маникюр? Педикюр? Косметолог? Вы знаете, сколько стоит хороший крем, от которого кожа такая гладкая? А шампунь, от которого волосы блестят?

И НЕ ГОВОРИТЕ, ЧТО ВАМ НЕ ВАЖНО, КАК ОНА ВЫГЛЯДИТ – ЭТО ЧУШЬ СОБАЧЬЯ!

Так вот с чего вдруг она, вложившая в себя столько денег и сил, должна дарить себя какому-то неудачнику, не способному даже в кино ее отвести? А многие из вас способны прокормить семью? Чтобы она могла спокойно жить дома, вынашивая ВАШЕГО ребенка, и не помереть с голоду?

Нет, это не меркантильность! Это нормальный инстинкт – оценивать мужчину по его возможностям. В конце концов, основная функция мужчины – добывать и уметь защитить, быть сильным.

Вы предлагаете секс без обязательств и, якобы, удовольствие? Очнитесь, мальчики! Вы-то кончаете практически всегда, а женщина – нет! Потому что вообще женщине сложно получить удовольствие с малознакомым мужчиной. Мы так устроены. Вы все считаете себя хорошими любовниками и думаете, что вас должны разбирать всех, включая убогих, страшных, безденежных, а главное, понятия не имеющих, что такое хоть чуть-чуть ухаживать?

Чипізація - електронне рабство

  • 17.07.17, 10:05
Чіпи - електронне рабство
Чіпизація - невтішна реальність сьогодення
В теперішній час стрімкого науково-технічного прогресу можемо спостерігати бурхливий розвиток і у галузі електроніки. Та незважаючи на всі полегшення для людини, які були створені в ході розвитку науки і техніки на даний час, існує ряд небезпек, які пов’язані з цим розвитком. Однією з найбільших проблем є те що в недалекому майбутньому «сильні світу цього», для досягнення абсолютної влади на землі, хочуть створити електронний концтабір з біороботами (людьми, якими можна контролювати і керувати). Фрагмент із останнього інтерв’ю, відомого американського режисера, Аарона Руссо, даного за декілька місяців до його смерті Алексу Джонсу (тут записана лише частина діалогу Аарона з однією особою світової еліти, саме коли Аарон балотувався на пост губернатора Невади):
«Вони хочуть один світовий уряд, контрольований ними. Всім людям будуть імплантовані чіпи. Всі гроші будуть у цих чіпах. 
А вони контролюватимуть ці чіпи і ви станете рабом цих людей. Це їхній намір. Я запитав у нього: «У чому суть всього цього? Ви маєте всі гроші на світі, які вам потрібні. Ви маєте всю владу, яка вам потрібна. В чому суть? У чому кінцева мета?»».
І він сказав: «Кінцева мета – імплантувати всім мікрочіп і контролювати все суспільство. Щоб еліта контролювала увесь світ». 
Реальність є такою, що обмежене коло осіб хоче захопити владу на планеті з метою встановлення світового панування і поневолення людства. Саме управління поведінкою людей, повне позбавлення їх Богом даної свободи є головною метою побудови всесвітньої диктатури. 
Коротка інформація про чіп
З 1987 р. почали імплантацію мікрочіпів під шкіру тваринам. Чіп вживляється за допомогою голки. Згодом, після успішних експериментів на тваринах, чіп почали випробовувати і на людях.
Однією з відомих компаній яка займається розробкою і виробництвом мікрочіпів є компанія Motorola. Розміри чіпу становлять 7 мм в довжину і 0.75мм в ширину (приблизно розмір рисового зернятка). Цей мікрочіп містить транспондер (система зберігання і зчитування інформації на мікрочіпах) і перезаряджає батарею за рахунок коливання температури людського тіла. Зчитування інформації може відбуватися безпосередньо на місці або на відстані.
Передумови введення чіпів
Як вже було сказано, світові глобалісти, в планах яких є створення всесвітньої електронної системи, намагаються досягти цієї мети через певні передумови, якими є ідентифікаційний номер та біометричні паспорти, що являють собою наступне:
Ідентифікаційний номер – це ім’я що однозначно позначає або іменує об’єкт інформаційно-керуючої системи (в тому числі людини); набір символів (букв та цифр), що привласнюється об’єкту в системі, призначений для вирізнення об’єкту з йому подібних. 
Ідентифікація – це ототожнення, встановлення збігу чого-небудь з чим-небудь. Ідентифікувати означає: ототожнити, порівняти рівне з рівним. Тому інформаційно-керуюча система ототожнює людину з номером.
У своєму житті ми мали різні номери документів таких, як: паспорт, свідоцтво про народження, атестат, диплом і т.д. Але це не наші особисті номери, а лише номери наших документів. 
Біометричний паспорт – документ, який посвідчує особу, має електронний графітовий чіп. На нього як на флешку записуються біометричні дані людини. В основному, в чіп записується фотографія, особистий підпис, відбитки пальців та інша інформація.
Ідея запровадження біометричних документів виникла в США після події 11 вересня 2001р., яку самі ж архітектори нового світового порядку виконали для досягнення своїх цілей, прикрившись тероризмом, і використавши останній як середник почали вводити біометричні документи.
Пропагандисти введення системи біометричних документів заявляють що світ у небезпеці і що його врятують тільки біометричні електронні паспорти, але насправді небезпека полягає в самих біометричних паспортах, оскільки всі біометричні дані які вносяться в чіп паспорта для ототожнення його з власником, можуть бути легко підроблені, як і звичайні документи, але крім цього з’являється можливість для ведення контролю через документ, який будуть носити з собою та здійснювати по ньому численні операції та дії.
Також з’являється доступ до ряду приватної інформації власника паспорта, яка при потрібній нагоді може бути легко використана або змінена, чим може нести потенційну загрозу особі.
Чи можливо щоб розробники цього не знали!? Відповідь очевидна. Після того як розробники паспортів пролобіюють свій проект, виявиться що біометричний паспорт не може гарантувати 100% безпеки і вже наступним етапом буде нанесення лазерного штрих- коду на руку чи чоло та імплантація мікрочіпу в тіло людини. 
Технічна необхідність зі сторони безпеки (непідробленості документу) буде умовою нанесення штрих-коду на тіло, а ідентифікаційний код людини, отриманий від мікрочіпа і перевірка його на відповідність із штрих кодом на чолі або руці (якого не можливо стерти), вкажуть на достовірність індивідуалізації особи.
Лазерне татуювання згідно Біблійного пророцтва є знаком звіра
У 1974 р. проф. Вашингтонського держуніверситету доктор Р. Кейт Фаррел винайшов лазерну зброю, якою можна нанести штрих-код під шар тканини живого організму в долі секунди. Цей код невидимий для людського ока і може бути зчитуваний тільки певним типом сканера.
Для того щоб ввести ідентифікаційний номер в комп’ютер його переводять з цифр у знаки зрозумілі для електронної техніки (щоб зчитувальний сканер міг відсканувати цифри, які зазначені на товарі їх переводять в машинно-читальний вигляд, іншими словами у штрих-код, як це відбувається на касі під час купівлі в супермаркеті, де кожен товар має свій штрих-код). 
Штрих-код це новий комп’ютерний тип числення, де кожній цифрі відповідають різні за товщиною лінії. Кожен може побачити число 666 у будь-якому штрих-коді – дві тоненькі паралельні лінії, які трохи довші за всі інші і відповідають числу 6, а знаходяться завжди на початку, всередині і в кінці штрих-коду. Це свідомо приховане в штрих-коді число хочуть нанести кожній людині на руку чи чоло, для так званого «суспільного добра і блага».

Число 666 не є випадковим. Автори не могли не знати про значення отриманого числа. Фахівці одностайно стверджують, що «усталеним кодом», «паралеллю безпеки» може бути будь-який інший набір цифр.

Не важко здогадатися, чому у творців нової світової системи така дивна й завзята відданість саме до цього числа. Згідно Біблійного пророцтва (книга Одкровення, 13 гл.) про останні часи та прихід антихриста – знаком звіра є штрих-код, а три шістки є його числом, яке має бути нанесене на праву руку чи чоло кожній людині на землі, чиї імена не записані в книзі життя у Агнця (Одкр. 13:8).

У Швеції 6 тис. людей прийняли штрих-коди на праву руку в тестових програмах по безготівковому суспільству. Подібні тести проводились в Японії, Домініканській Республіці Латинської Америки.
Пропаганда та похвальна реклама на підтримку вживлення чіпів
Світові глобалісти через створені ними штучні умови вводять людей в оману для прийняття електронного документу, що стає наступним кроком до прийняття чіпу в тіло та лазерного татуювання на руку чи чоло. Створюють видимість безпеки і захищеності, яку нібито гарантують біометричні паспорти, але насправді питання безпеки і захищеності цим аж ніяк не вирішується.
Практика імплантації чіпів блискавично поширюється у світі і все більше людей йде на цей крок схвалюючи це позитивними гаслами: «Можна завжди почувати себе в безпеці, адже що б не сталося з людиною лікарі або поліція отримають всі дані про неї в лічені секунди. Немає потреби носити з собою документи чи гаманець оскільки гроші, кредитну карту чи будь-який документ замінить мікрочіп. Вживлення мікрочіпу спростить паперовий бюрократичний механізм, який має чимало недоліків. А також є надія на зниження злочинності та тероризму у світі».
Але ніхто не говорить про небезпеки, які йдуть вслід за цим!
Небезпеки які прийдуть після імплантації чіпів
Після прийняття суспільством чіпів і переведенням грошей в електронний формат усі ваші заощадження та право власності на майно вже будуть не під вашим особистим контролем, а будуть зберігатися у господарів правлячої системи.
Небезпека очевидна, оскільки кожна людина буде знаходитись під тотальним контролем. Через чіп можна буде не тільки відстежити місцезнаходження, пересування та дії людини, але й легко керувати її свідомістю.
Сучасні досягнення психотроніки надають можливість контролювати і керувати людиною з середини. В своїй книзі «Дорога в психоцивілізоване суспільство», професор фізіології Єльського інституту, Хосе Дельгадо (вживляв у мозок тварин радіоприлади, зв’язані з комп’ютером, і на відстані керував їхньою поведінкою, як наприклад: зупиняв роз’ятреного бика) переконує: «Подібні методи з часом будуть ідеальним засобом контролю за поведінкою людей». 
Виникає можливість повністю впливати на волю людини, володіти її розумом, серцем, тілом, нервовою системою, а з рештою і її душею. Щоб викликати такі почуття, як біль, шок, гнів і навіть захоплення, треба записати такі сигнали за допомогою комп’ютера, а потім спробувати програти їх через сигнал чіпу до центральної нервової системи та головного мозку. Якщо раніше для керування емоціями, людині вживляли у мозок електроди, то тепер для цієї мети достатньо мікрочіпа.

Про нинішню владу

  • 14.07.17, 11:02
Чи цікавилися Ви коли небудь питанням, чому нинішня влада так зневажливо ставиться до життя українців?

Чому нинішня еліта навіть не рахує втрати українців на війні? Чому знищені фактично всі українські добровольці? А тих кого не знищили фізично пресують в катівнях ізоляторів, передає Корупція.Інфо.

Чому нам нав'язують думку, що війна це добре … Що українці не православні, що євреї нам більше брати ніж росіяни, що православ'я це погано, що російська мова це погано, що українська земля насправді не слов'янська а єврейська, що українські добровольці це мародери , вбивці і фашисти? Чому?

Відповідь проста: Нинішня еліта на 96% складається з представників сіоністської діаспори. Ви уявіть собі, що в 2016 році вся еліта це євреї. У владі немає жодного УКРАЇНЦЯ!

Варто відзначити, що такої країни як Україна в світі більше не існує. Назвіть хоча б одну країну в світі, щоб нею керували люди які не мають нічого спільного з цією країною … Такої країни не існує …

А тепер давайте розберемося, чому нинішня влада ненавидить українських патріотів і чому знищується все українське, все православне і все слов'янське в Україні

Досить подивитися свіже відео: Президент Ізраїлю в українському парламенті, на очах у народних депутатів України, на очах у Президента України розповідає нам українцям, що ми вбивці, а Україна насправді єврейська земля:

Президент Ізраїлю чітко дав зрозуміти, що українські патріоти це вороги євреїв. Що вони вбивці і що євреї не пробачили українців.

Тепер уявіть собі, щоб було б з цим євреєм якби він в Бундестазі, або в російській Госудмі дозволив собі на очах у Президента Росії або Канслера Німеччини заявити, що німці це вбивці, що росіяни вбивці і вороги євреїв … Представили? Так його б в кращому випадку послали б до біса і негайно прогнали б з країни, а представникам єврейської діаспори в Німеччині або Росії назавжди б заткнули їхні погані роти! Що сталося в Україні, після того як нас назвали вбивцями? Верховна Рада і Президент України аплодували цьому єврею і підтримали його ідеї. Чому? Та тому, що нинішня влада на 100% складається з євреїв які вважають українців своїми ворогами як озвучив їхній лідер Президент Ізраїлю.

Ми часто запитуємо себе: Чому нинішня влада влаштовує справжній геноцид українців? В 9 разів подорожчали комунальні послуги, обвалена національна валюта в 3 рази, ціни на продукти харчування підскочили на 60%, а зарплати і пенсії залишилися на тому ж рівні! З 2014 року щорічно вмирає близько 150.000 пенсіонерів і малозабезпечених від відсутності банальної медицини і грошей на медпрепарати ціни на які в середньому підскочили на 200%! Щорічно сотні тисяч українців переїжджають жити в Росію, Німеччину, Польщу, Італію, Іспанію, Чехію, Словаччину, Угорщину. За два роки в Україні налічується не більше 34 мільйонів жителів! У порівнянні з 48 мільйонами в 2013 році!

Ви уявіть собі, що населення України скоротилося на 14 мільйонів людей всього за два роки правління євреїв в Україні !!!!! Нас знищують панове. Євреї взяли реванш і знищують нас за Бабин Яр і за те, що українці не давали євреям раніше можливості захопити свою країну і виганяли їх до біса в Ізраїль не даючи можливості грабувати свою країну! Зараз їм вдалося здійснити план 70 річної давності. Україна захоплена а народ знищується.

А тепер давайте розберемо нинішню еліту, яка в 2014 році взяла реванш і закликала українців повалити владу а надалі вивести саме їх на трон! І мали вони моральне право це робити?

Уявіть собі українця в Ізраїлі який закликає повалити президента Ізраїлю? Представили? Що б зробили ізраїльські силовики з цим українцем? Правильно – негайно знищили б!

Так чому ж євреї дозволили собі закликати українців повалити свою владу в Україні? Яке право вони мали це робити? Яке право євреї в Україні (які є ніхто іншими в Україні як гості) мають право диктувати нам українцям хто для нас ворог а хто друг, яка релігія нам ворожа, а якась дружня, що євреї нам брати, а слов'яни вороги: ЯКЕ ПРАВО ВОНИ МАЮТЬ ЦЕ РОБИТИ????

Хто закликав повалити владу в 2014 році?

Петро Вальцман (нинішній президент України)

Єврей, сіоніст, затятий прихильник всього єврейського, ненавидить все українське (він за два роки довів це в повному обсязі). Петро Вальцман відноситься до сіоністської організації яка вважає, що євреї повинні правити і розділяти, правити і розділяти. Дана організація є за своєю суттю сектою в яку входять безліч багатих євреїв.

Арсен Яценюк (єврей, член сіоністської організації)

Дана людина є агентом ЦРУ в Україні і найзапеклішим представником сіоністської організації в Україні яка пропагує кров і насильство в різних країнах. Це їхній бізнес, їхні проекти на кістках різних націй.

Віталій Етінзон (Кличко) Єврей, представник сіоністської організації правлячої зараз в Україні.

Для тих хто не вірить в те, що Етінзон справжній єврей, ось фотографія зроблена 29 вересня в Києві:

Думаю далі не варто продовжувати … 96% нинішньої еліти це радикальні євреї, 1% українці і ще 3% грузини і вірмени.

У кого ще є питання, чому нинішня єврейська еліта знищує нас українців ???? Вони взяли реванш і знищують нас українців за те, що за часів 2 світової війни знищували євреїв в Україні! Історія триває, 14 мільйонів українців за 2 роки …. До 2020 року нас залишиться 15 мільйонів!

Хава нагіла! Продовжуйте дивитися ТСН і співати гімн України! Залишилося всього 4 роки співати і вірити в диво … Хто знає, завтра після завтра можливо саме тобі євреї скажуть фас і відправлять гинути на війну!

 

Автор: Шимон Владуц на Елисе

Джерело: http://de-facto.cc

Міфи про українську мову

  • 01.03.17, 14:00
МІФИ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
Мене надихнуло написати, чи скоріше примусило написати цю статтю стереотипне твердження, що українська мова - це те ж саме, що і російська. Я не погоджуюсь з цим твердженням, адже подорожуючи Польщею чи Словаччиною не було ніяких проблем з розумінням одне одного, коли кожен спілкувався рідною мовою.
Але якщо б я заговорила в Росії українською, мене б не сприйняли, по-перше, з політичних міркувань, а, по-друге, вони б не зрозуміли таких слів як "незабаром", "нехай щастить", "вітаю", "пане" і ще багато інших. Це ж підтвердив мій колега з Польщі: якщо він розмовляє польською в Україні - його розуміють, в Росії - ні. І тут постає питання, чи дійсно мови є дуже подібними, чи нам це нав'язують. 

схожі слова в різних мовах

А далі, щоб обгрунтувати свою думку - трохи теорії. 

Українська мова — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу. 

Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис). Отже, на підставі цих даних деякі вчені ставлять під сумнів об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов.
 
східнослов'янські мови

Слов'янські мови — група споріднених мов індоєвропейської мовної родини, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови. Загальна кількість носіїв становить понад 287 млн. чоловік. Виокремлення слов'янських діалектів з єдиної прамови відносять до середини 1 тис. н.е. (період формування ранніх слов'янських феодальних держав у Європі). У період свого розпаду праслов'янська мова складалася з континууму діалектів; сучасні слов'янські мови утворилися внаслідок об'єднання певних діалектів навколо політичних і культурних центрів. 
 
слов'янські мови

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, що зараз є територією сучасної України, Білорусі і Польщі, а в подальшому переселялися на Південь і Захід і кладалася з різних племен степу  — скіфівсарматівболгаргунівобрів та ін. 
 
слов'янські землі


Специфічні мовні риси української мови трапля­ються вже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.).

Український народ сформувався в Київській Русі, пере­дусім на основі населення КиївськогоЧерні­гівськогоПереяславськогоГалицького і Во­линського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних дер­жав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Ки­ївщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Ли­товського з офіційною "руською", тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели "руською" мовою; частину Західної Волині та Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина. Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його само­свідомості та державності мав Київ. Є безліч доказів і рукописів, що доводять, що українська мова і державність виникла раніше, ніж російська, і також російська мова є похідною від староруської і ординської мов, тому вона найбільш відмінна від інших слов'янських мов. 
 

історичне порівняння Росії і України

Коли розібралися з давньою історією, пропоную перейти до більш сучасної історії, а саме до пояснення причини феномену "рускоговорящій українєц". Протягом 400-т років українська мова пережила безліч заборон, як за часів царської Росії, так і за Радянського союзу.
 Людей розстрілювали, висилали до Сибіру, катували чи садили до в'язниць. Масове винищення населення під час Голодомору за офіційними даними призвело до 10 мільйонів смертей, хоч неофіційно жертвами радянського терору за весь час стали 50 мільйонів українців. Адже населення України до приходу більшовиків було 85 мільйонів до 1930-х років, а у 1940-х вже 35 мільйонів. 

 

Радянський терор в Україні


Після спустошених сіл за часів голодомору сюди заселили переселенців з Росії, тому ми і маємо таку ситуацію на Сході країни. А ще 100 років тому - етнічний склад населення був повністю протилежним.
 

етнічний склад населення України


Але репресіями і заборонами це не завершилось. Велась також політика "русифікації" української мови, тобто її уподібнення до Російської. Тобто те, що ми зараз маємо за мову є суржиком, а не первісною мовою наших предків. 
 

русифікація української мови

І на завершення хочу звернутись до свідомих українців. Не допустіть того, щоб наша солов'їна мова вимерла. Не залежно від того, чи в україномовному ви середовищі, чи в російськомовному - намагайтеся розмовляти українською. Спочатку важко перелаштуватися, лізе суржик, деякі слова звучать незграбно або трапляються помилки, типу "останівка". Але це краще, ніж продовжувати розмовляти мовою агресора, що вбиває нас вже 400 років. Коли ви розмовляєте російською, ви автоматично приймаєте і погоджуєьеся з голодомором, із заборонами українською мови, з репресіями проти інтелігенції. 

Приручене козацтво

  • 01.03.17, 13:50
Приручене козацтво
Після ліквідації Січі імперія за допомогою політики батога й пряника перетворила козаків на простих гречкосіїв

Приручене козацтво

На сьогодні склалася дум­­ка, що історія козацтва в Україні завершується наприкінці XVІІІ століття ліквідацією автономії Гетьманщини та зруйнуванням Запорозької Січі. Належне віддаєть­­ся лише Чорноморському війську та задунайським запорожцям, яких вважають носіями і продовжувачами козацьких звичаїв. Крім чорноморців і задунайців на українських землях проживала значна кількість населення, яка пов’язувала своє існування з козацькими традиціями – в господарюванні, світогляді, побуті.

Політемігранти

Після того як була зруйнована Запорозька Січ у 1775 році, одна частина козаків розійшлася південними землями України, а інша – від 5 до 10 тисяч – вийшла за межі Російської імперії.  Залишити Січ було непросто. Зокрема, козаки доводили необхідність цього заробітками, зазначаючи генералу Петрові Текелію, який очолював процес зруйнування Січі: «Бач, Пане отамане, ма сорочки, ма штанів – одна гола сірома». Він відпускав їх, і вони переходили до Очаківської округи, до турецького султана, на той час тут проходив кордон між Османською та Російською імперіями. За легендою, складаючи присягу султанові, козаки, набравши рідної землі в чоботи, промовили: «На чий землі стоїмо, тому й служимо».

Вихід запорожців неабияк стурбував російський уряд – за відомостями прикордонної адміністрації, султан схильний був розглядати запорожців як своїх підданих. За таких умов стратегічною метою російської політики стало «виселити» запорожців з Османської імперії. В зв’язку з цим природним було оголосити турецьких запорожців невірними і заборонити вихід колишніх козаків із територій Запорожжя на рибні лови за кордон. Крім того, уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців.

На території Південної, Лівобережної та Слобідської України залишалася чимала кількість колишніх козаків, які намагалися відтворити якщо не Січ, то подібну установу, що могла б забезпечити їм сприятливі умови для господарювання, звільнити від феодального гноблення, надати пільги, реалізувати їхнє бажання козакувати. Внаслідок суспільних та адміністративних перетворень розпочинається впи­­сування цих регіонів до загальноросійських, а їхнє населення мало увійти до податних станів Російської імперії. Російська адміністрація мала виробити певні форми відносин із козацьким населенням, що задовольнили б обидві сторони.

Однією з них могло стати залучення козаків до військової служби, зокрема створення іррегулярних формувань. Крім того, перебування в регіоні значної кількості неорганізованого населення зі споконвічним прагненням до козацької волі було небезпечним для держави, і цю козацьку енергію мали спрямувати в контрольоване русло. Таким чином, розпочалося виникнення штучних іррегулярних козацьких військ з українського населення, саме таку назву отримали ці формування в історичних джерелах. Водночас це впливало на вихід частини козаків з Османської імперії. Вдалим початком цього процесу стало створення з колишніх запорожців «Війська вір­них козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 року отримало назву Чорноморського козацького війська.  

За формою козаки, за суттю – раби

Невдовзі на Півдні сформували Бузьке, Катеринославське, Чорноморське козацькі війська, основу яких становили колишні козаки. Їм мали надавати землі під поселення. Основним обо­в’яз­­ком таких формувань була військова служба. У мирний час вони мали займатися господарством: землеробством, скотарством тощо. Хоча зовні устрій цих козацьких формувань нагадував «старі часи», однак більшість козацьких підрозділів підпорядковувалися російським керівникам, не мали виборності старшин, власного суду тощо. На всі подібні формування уряд дивився як на тимчасові, розуміючи серйозність загрози повернення «старих часів».

Звісно, особливістю швидкого формування зазначених козацьких військ стала підготовка до російсько-турецької війни 1787–1791 років. Один із цікавих моментів створення Чорноморського війська, на які звернув увагу одеський історик Тарас Гончарук, – це вимоги Катерини ІІ до князя Григорія Потьомкіна, який формував полки: «Щоб з вашого боку були вжиті необхідні запобіжні заходи, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті». У відповідь князь засвідчував, що козаки вже «вірні», сімейні та покірні, він схилив козаків, які колись служили в Коші, негайно шукати наречених та поспішати записуватися до чорноморців. Намагання одружити якомога більше козаків не є випадковим, адже козак, який має родину, менш мобільний і не схильний до різноманітних мандрів. Такі вимоги до сімейного статусу застосовували і в процесі формування інших козацьких військ. Так, організатор Дунайського козацького війська полковник Чолобітчиков у 1828 році вважав за потрібне одружити значну кількість козаків-«бурлак», пояснюючи це тим, що людина, яка не має дружини, дітей та оселi, «не може бути корисною для суспільства». Після підписання Ясського миру 1791 року з Османською імперією практич­­но всі створені іррегулярні козацькі частини переформовувалися, ліквідовувалися або переселялися з території України (йдеться про Чорноморське військо), чим зведено нанівець навіть незначні спроби відновлення військової козацької організації в останній чверті XVIII століття.

Переселення на Кубань поставило чорноморців у скрутне становище. Намагаючись колонізувати ці райони і посилити Чорноморське військо здібними і звичними до військової служби людьми, уряд вдався до переселення на кубанські землі козаків і селян зі слобідських та лівобережних районів України. Це давало також можливість зменшити земельний голод в українських губерніях. Ще одну важливу причину таких заходів відзначив історик Микола Стороженко: «Зменшуючи чисельність козацької верстви» [в  укра­­їнських землях], це сприятиме його становому «знеособленню» й «асиміляції… з іншими податними верствами імперії».

Поділити й асимілювати

Внаслідок таких перетворень старі козацькі звичаї зберігали тепер лише турецькі запорожці. Так чи інакше, але до 1828 року на території Османської імперії існувала Дунавецька Січ у пониззі Дунаю (сучасна територія Румунії). Вона відтворювала устрій та управління, що існували колись у Січі на Дніпрі. Задунайці, які воювали в османських військах, зазвичай уникали бойових дій проти козаків, які служили у складі російських військ. Документи свідчать про певні курйози. Під час відпочинку задунайці запрошували друзів, родичів із чорноморців на бенкети. І ті залишалися за Дунаєм, а російське командування вважало, що задунайські козаки «викрадають людей». Для козаків поняття кордону було зовсім іншим, ніж тепер, значущою була лише козацька спільнота.

Російська імперія і далі використовувала засіб створення штучних козацьких військ для перетягування задунайців на свій бік. Так, під час російсько-турецької війни 1806–1812 років з’явилось Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, до якого записували колишніх козаків. Однак проіснувало воно лише півроку. Здебільшого так сталося через чутки про створення Нової Січі на Дунаї, що швидко облетіли Південно­український регіон. І до війська потягнулося багато селян-утікачів, оскільки на той час не було інституту перевірки особи, а саме: два козаки мали підтвердити, що інша людина, яка бажала записатися до війська, теж є козаком. Ті, не моргнувши оком, підтверджували. Поміщики почали скаржитися, і військо ліквідували. Значна частина його козаків перейшла до задунайців, а частина була переселена до чорноморців на Кубань.

Під час російсько-турецької війни 1828–1829 років кошовий отаман Дунавецької Січі Йосип Гладкий перейшов із частиною козаків на бік Російської імперії. Це стало ознакою ліквідації останньої козацької Січі. Згодом із цих козаків було сформовано Азовське й Дунайське війська. Розміщувалися вони відповідно в сучасних районах Запорізької та Одеської областей України і проіснували до кінця 60-х років ХІХ століття.
На інших козацьких територіях України після ліквідації автономії Гетьманщини спочатку на території Слобідської, а потім і Лівобережної України козацький устрій було ліквідовано. Козацькі полки розформували, а замість них створили гусарські, карабінерні та інші регулярні військові одиниці. Перетворити козаків на гусарів виявилося непросто. Як стверджують дослідники, від тих, хто все ж таки став гусаром, відверталися навіть батьки та брати, хоча вони – «гусари» – впродовж років вперто трималися козацьких звичаїв і демонстративно підкреслювали своє козацьке походження: голили голови і довгу чуприну закладали за вухо. Однак комплектування полків на загальних засадах із рекрутів і відбування служби в російській армії все ж таки призводили до втрати козацьких особливостей.

Маніфестом від 3 травня 1783 року в Слобідській та Лівобережній Україні узаконювалося кріпацтво, внаслідок чого розпочалося так зване шукання козацтва, а саме намагання щойно покріпачених довести належність до груп населення, яких обійшла кріпацька доля. Непроста ситуація склалася й з іншою частиною населення, яка отримала назву «малоросійське козацтво». Уряд мав зважати на їхні історичні поземельні права, чим створив, як стверджують дослідники, «правову колізію», і «малоросійське козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх. Легальне перетворення населення на козацький стан породжувало надії на повернення старої автономії та пільг, що спонукало на звернення до влади з вимогою повернути старі права.

З цих «малоросійських козаків» уряд не раз створював штучні козацькі війська. Зокрема, під час війни з Наполеоном у 1812-му, Східної війни 1853–1856 років, польських повстань початку 1830-х та 1860-х оперативно сформувалися «Малоросійські кінно-козацькі полки». Після завершення воєнних дій полки розформовували і зрештою ліквідували. У 1862 році «малоросійські козаки» становили 33% усіх жителів Чернігівської та 46% – Полтавської губерній.

Залишки атрибутів

Отже, в другій половині ХІХ століття відбулася ліквідація останніх козацьких іррегулярних формувань на території Південної та Лівобережної України. Водночас це сприяло відродженню зацікавленості своїм минулим, вивченню історії козацтва, зберіганню сімейних документів, архівів тощо, адже тепер це мало протиставити козаків іншим категоріям населення якщо не в офіційних структурах, то хоча б у повсякденному житті. Дуже чітко це відзначали священики сіл Лівобережної України вже наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли в традиційний спосіб життя крім інших факторів втручалася й нова міська культура. Так, своєрідність козаків, які проживали разом із державними та поміщицькими селянами, помітив священик села Вишеньок Чернігівської губернії: «Дивна різниця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвалькуватий гонор, через силу піддається впливу часу та освітнього начала; розважний, стриманий в домашньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням йде назустріч усьому новому, кмітливий, франт, марнотратний. В багатьох випадках виявляє навіть деякого роду витонченість життя, наприклад, вжи­­вання самовара, цигарок та ін.». Зберігалася різниця і в самосвідомості самих козаків. Зокрема, у 1905 році священик села Середняків Полтавської губернії писав, що парафіяни «просто говорять: «ми мужики» – це колишні кріпаки, «ми козаки» – це колишні реєстрові козаки». Священик містечка Переволочна тієї самої губернії зауважував, що навіть у дуже скрутному становищі в господарстві служити наймалися нечасто через «властиву обивателям містечка козацьку гордість, яка не дозволяє їм йти у батраки».

Таким чином, відновлення штучних козацьких формувань стало формою організації козацького населення українських територій у скла­­ді Російської імперії, що сприяла встановленню над ним контролю, передбачала створення боєздатної сили для нових територіальних надбань, становила альтернативу Задунайській Січі в Османській імперії. Причиною створення цих військових одиниць став збіг різних факторів, що визначили добре продуману політику високопоставлених осіб і російської адміністрації. Слід урахувати й бажання самого козацтва зберегти залишки власних традицій у нових умовах. Їхні сподівання здебільшого не виправдалися. Козацьким військам і населенню надавалися лише зовнішні атрибути колишніх традицій, відновлення останніх у повному обсязі було неприйнятним для Російської держави. Отримала оформлення свого стану й козацька старшина, що перетворювалася на дворянство і відтепер могла лише сумувати за власним минулим та об’єднуватися навколо своїх нездійснених мрій. Отже, козацтво було поступово вписане в загальноросійську суспільну структуру протягом кінця XVІІІ–ХІХ сто­­літь, але намагалося зберегти в пам’яті власні традиції, які стали «в пригоді» під час бурхливих подій першої чверті ХХ століття.

Кубань - україна

  • 01.03.17, 13:41
Загублена «сестра» України
Чому не вдався державницький проект Кубані

Загублена «сестра» України

Напередодні революції 1917 року Кубань бачилася країною, що за площею (94,8 тис. км2) та населенням (3,1 млн осіб) не поступалася більшості проголошених невдовзі потому національних держав. Підстави для її самостійного існування давали самобутні традиції та етнічний склад населення. Це була своєрідна Бельгія Східної Європи, де роль валлонів та фламандців відігравали українськомовні нащадки запорожців («чорноморці») та російськомовні правнуки переселенців із Дону («лінійці»). «Чорноморці» й «лінійці» виступали із принципово різним баченням розвитку Кубані – від самостійності до повернення до складу відродженої російської держави.

«Український слід» кубанської державності

У середовищі «чорноморської» більшості були розбіжності між радикальним самостійницьким крилом, яке спершу вимагало рівноправної участі Кубані в майбутній федерації народів колишньої Російської імперії, а пізніше виступало за повну незалежність краю, та поміркованим «автономістським». На чолі «поміркованих» стояли брати Іван та Петро Макаренки, Лука Бич, а «радикалів» очолювали Кіндрат Бардіж, Микола Рябовіл, Степан Манджула та Василь Іванис. Кіндрат Бардіж розпочинав політичну кар’єру в російській партії кадетів, був обраний до Державної думи імперії і призначений після Лютневої революції 1917-го комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Однак, повернувшись на батьківщину, колишній отаман станиці Брюховецької відразу ж став провідником українського національного відродження. Завдяки його активності вже в березні (майже водночас із відповідними акціями в Києві) у Катеринодарі було проведено козацьку демонстраціюпід жовто-блакитними прапорами.

У квітні 1917 року з ініціативи некозацького населення краю («городовиків») у місті скликали Обласну раду й створили її Виконавчий комітет. У відповідь козацькі делегати відновили ліквідовані ще 1794-го виборні Військовий уряд та Раду. Обраний її головою Микола Рябовіл у революційні 1905–1907 роки навчався в Київському політехнічному інституті. Під головуванням Рябовола наприкінці вересня 1917-го Військова рада, попов­нена представниками корінного некозацького населення та кавказців, проголосила себе Крайовою радою і ухвалила конституцію («Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краї»). Перший місцевий уряд 1 листопада того самого року очолив представник поміркованого крила «чорноморців» Лука Бич. Усім здавалося, що в тогочасних умовах його якості допоможуть узгодити позиції різних політичних сил, консолідувати їхні старання в розбудові Кубані.

У пошуках шляху

На початковому етапі державного будівництва найбільшу підтримку на Кубані дістали ідеї братів Макаренків щодо формування окремої козацької федерації. Однак створений на їх засадах 20 жовтня 1917 року «Союз Південно-Східних козацьких військ, горців Кавказу та вільних народів степів», об’єднаний уряд якого 16 листопада очолив донський отаман Алєксєй Калєдін, виявився недієздатним. Тим часом восени 1917-го через відсутність внутрішньої згоди «чорноморська» більшість у Крайовій раді зазнала першої значної поразки. Кіндрат Бардіж програв вибори на посаду військового отамана (із президентськими повноваженнями парламентсько-президентської держави) висуванцю «лінійців» (меншості в Раді) Алєксандрові Філімонову.

Після цієї поразки, коли ідею козацької федерації було дискредитовано, а до того ж наступали більшовицькі війська, активізувалася самостійницька течія в середовищі «чорноморців». У грудні, щоб забезпечити підтримку кубанської державності ширшими верствами населення, було скликано З’їзд представників, де сформували на паритетних засадах новий склад Законодавчої ради. Зі 100 депутатів 46 були від козаків, 46 – від «іногородніх» (переселенців із Центральної Росії), вісім – від кавказьких народів краю. У розпал війни з більшовиками, 28 січня 1918 року, її розширений склад проголосив створення Кубанської Народної Республіки (КНР), а 16 лютого її повну незалежність. Але зроблено це було, як і у випадку УНР, лише перед очевидною загрозою. І вже 22 лютого керівництво нової держави мусило залишити столицю.

Бардіж, який виступив проти здачі міста червоним, був захоплений ними в полон і 9 березня розстріляний. Відразу ж після окупації Кубані російськими більшовиками в українських районах поширився рух опору. Для його консолідації 28 лютого в станиці Брюховецькій відбулася Рада представників козацтва Чорноморщини. У квітні повсталі козаки звернулися по допомогу до України та Німеччини, після чого на Таманському півострові остання висадила свій контингент. Однак далі він не просувався. Причина полягала в тому, що монархічно настроєна русифікована верхівка кубанських офіцерів на чолі з лідером «лінійців» Філімоновим пристала до спілки з чужою інтересам краю зовнішньою силою. 30 березня 1918 року в станиці Мечетинській було укладено союз із Добровольчою армією на чолі з колишнім головнокомандувачем російських військ, генералом Лавром Корніловим.

За угодою, армія кубанців формально переходила під його командування лише для ведення бойових дій проти спільного ворога. Тож спершу видавалося, ніби загрози в такій спілці немає. Оманливому враженню сприяли як сама постать Корнілова, котрий декларував ідею перебудови Російської імперії на федеративних засадах, так і традиційні монархістські настрої кубанського козацтва, зумовлені історичними обставинами його формування.

Переворот

Корнілов через два тижні після укладення угоди загинув, і Добровольчу армію очолив патологічний російський шовініст Антон Дєнікін. Для кубанської державності це виявилося фатальним. Відносини з керівництвом білого руху різко загострилися ще в процесі спільного звільнення краю від більшовиків. Сутність конфлікту досить чітко сформулював у мемуарах міністр пропаганди в дєнікінському уряді, голова ЦК партії кадетів Константін Соколов: «Кубань в особі своїх політичних вождів мислила себе суверенним державним утворенням і фактично ним майже була. Майже – бо на її території мала свою резиденцію не підпорядкована їй військова влада… Кубань за весь час правління генерала Дєнікіна жодного разу не зреклася свого суверенітету. Командування Добровольчої армії своєю чергою – претензій на військово-політичну зверхність, черпаючи їх з ідеї єдиної російської державності».

Усвідомивши загрозу, лідери самостійницької партії «чорноморців» почали шукати альтернативу такому союзникові. Делегація на чолі з головою парламенту Миколою Рябоволом вирушила задля цього до Києва. Павло Скоропадський у своїх споминах напише: «Були пропозиції, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Я цього дуже хотів, але вважав, що перед тим, як залучати інші області, слід досягнути порядку в себе». Насправді ж ключову роль у зриві домовленостей відіграв «білий» чинник. Ідеолог «добровольців» генерал Алєксєєв на засіданні Ради в Новочеркаську прямо заявив, що «не допустить об’єднання Кубані з Україною».

У підсумку, не дочекавшись повернення Миколи Рябовола, «поміркований» Лука Бич під тиском із боку Добрармії дав мовчазну згоду, і більшість із 10 присутніх депутатів Кубанської ради на засіданні в Новочеркаську 23 червня 1918 року проголосували за союз із білими, а не з Українською державою. При цьому було сформульовано вкрай специфічне пояснення: «антидемократична влада на чолі із Скоропадським». Проти фатальної для Кубані спілки з армією Дєнікіна рішуче виступили тільки троє: кавказець Айтек Наміток та два радикальні самостійники – Олексій Безкровний і Степан Манджула. До речі, постаті останніх вельми колоритні. Манджула (зник безвісти 1945-го після арешту в Чехословаччині радянською контррозвідкою) відзначився тим, що публічно насварив прем’єра Луку Бича за неправильне, на його думку, окреслення формату взаємин з Україною: той назвав її не «матір’ю», а «сестрою» Кубані.

Після повернення Миколи Рябовола з Києва позиції самостійницької партії на Кубані різко посилилися. А водночас і напруження у відносинах із Добровольчою армією. Згаданий нами вище голова відділу пропаганди в уряді Дєнікіна Константін Соколов навіть із висоти років, уже на еміграції, писав: «Із ким справді ми були у відвертій і постійній ворожнечі, так це з українськими угрупованнями петлюрівсько-самостійницького типу. В цьому випадку йшлося вже про одну з головних підвалин нашої політичної ідеології, і тут компроміс був для нас неможливий». Проте скликаний за таких обставин парламент Кубані 24 жовтня 1918 року з рідкісною для козаків одностайністю переобрав своїм головою лідера самостійників Миколу Рябовола. За нього проголосували 253 депутати, проти – п’ятеро. У відповідь посилилося втручання керівництва Добровольчої армії у внутрішньополітичні справи КНР. Нерішучий прем’єр-міністр Лука Бич в умовах дєнікінського терору не лише програв вибори на посаду очільника держави (головного отамана) представникові «лінійної» партії Александрові Філімонову, а й змушений був після цього скласти повноваження глави уряду. Далі конституційно-державний переворот розвивався з неймовірною швидкістю. 3 грудня 1918-го прем’єр-міністром став соратник Філімонова Фьодор Сушков, а наступного дня під тиском Дєнікіна внесли зміни до конституції. Проголошено було ліквідацію Кубанської Народної Республіки, яка віднині переходила в статус «Кубанського краю», що мав стати частиною відновленої Росії.

Хвиля терору

За таких обставин протистояння перейшло у фінальну стадію. Під тиском самостійників продєнікінський уряд Сушкова 5 травня 1919 року мусив піти у відставку, а уряд знову очолив «чорноморець»-самостійник – П. Кургановський. На це Добрармія відповіла хвилею терору: в ніч на 8 травня було вчинено невдалий замах на одного з братів Макаренків, 13 червня вбито голову парламенту Миколу Рябовола. Поштовхом став його виступ на конференції представників козацьких республік, де він закликав будувати антибільшовицький союз на ґрунті наявних на той час державних утворень (Кубані, Дону, Грузії, наскільки це можливо – України), але не під зверхністю Добровольчої армії, котра, на його думку, діяла як сила окупаційна. Цікаво, що Рябовіл відчував загрозу й напередодні в розмові із соратниками передбачав: «А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а все-таки вб’ють… Москалі вміють свого добиватися».

За 10 днів після цього було ухвалено рішення про створення Південноросійського уряду з необмеженими правами на чолі з Антоном Дєнікіним. Однак парламент Кубані, зреагувавши на вбивство Миколи Рябовола, не визнав цього органу, а делегація на чолі з Лукою Бичем на Паризькій мирній конференції уклала угоду про спільні дії Кубані з ворожим «добровольцям» Меджлісом кавказьких горців. Брак підтримки серед населення краю залишив військовій хунті Дєнікіна єдиний шлях до утримання його під своїм контролем – захопити владу силоміць.

Оточений військами генерала Покровського, кубанський парламент 6 листопада 1919 року був змушений внести чергові зміни до конституції, змінити власне керівництво та прем’єр-міністра на вказаних Дєнікіним. Але, дізнавшися про переворот у Катеринодарі, кубанські станиці почали масово залишати фронт, а Добровольча армія впродовж місяця зазнала нищівної поразки від червоних. За цих умов Кубанська рада 1 січня 1920 року відновила стару конституцію і переобрала керівництво. Парламент очолив «чорноморець» Іван Тимошенко, а уряд – представник самостійницької течії Василь Іванис. Проте відсутність власного боєздатного війська не дала змоги опиратися наступові російських більшовицьких військ. 4 березня 1920 року вони захопили Катеринодар.

Апогеєм імперської наруги над корінним населенням Кубані стали терор голодом, масова депортація до Сибіру й Казахстану та знищення традиційних назв населених пунктів під час геноциду українського народу на початку 1930-х. Аби витравити пам’ять про історичне минуле, станиці Київську, Уманську, Поповичівську та Полтавську було позбавлено історичних назв. Їх перейменували на Красноартільську, Красноармійську, Кагановичівську та Совєтську... Із Полтавської, де мешкало 17 тис. осіб у 3,6 тис. дворів, майже всенаселення було вивезено за Урал.

НЕВІДОМА Східна Україна

  • 01.03.17, 13:33
Невідома Східна Україна
У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу


Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.

Читайте також: Кубанський вибір

НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ

Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.

Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.

НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ

Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею.

У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі.  

Читайте також: Загублена «сестра» України 

БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ

Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.

Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.


РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ

В умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу» видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені без уваги.

У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.

Читайте також: Від русифікації до бідності 

ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА

Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!».  

Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах.

У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.

Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис.

Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.

АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ

Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.

Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався (або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах України й до сьогодні.

Лихослів’я = деґрадація!

  • 01.03.17, 13:23

Уже не одного френда видалила через цю проблему, проблему в… ЙОГО мовленні. Мені прикро і шкод, :(але… Але бачу, що це впливає і на моє мовлення. Не чуючи цього з вуст тата і мами, дідуня і бабусв, не чуючи і не вживаючи у вже власній родині, не хочу бачити-читати навіть від віртуальних друзів. Бо таки впливає. Не скажу, що почала вживати їх і я, проте, наткнувшись на них у дописах на головній сторінці, помічаю, що настрій зіпсований надовго. Навіть фізичний стан!

ЛИХОСЛІВ’Я = ДЕҐРАДАЦІЯ!

Як не прикро це визнати і як не страшно говорити про це, та мусимо констатувати, що українська нація вимирає. І не лише від наркотиків, СНІДу й алкоголю. Ми як нація зникаємо ще й від нашого лихослів’я. Тобто, кажучи по-іноземному, деградуємо. Втрачаючи ознаки – і не просто ознаки, а чесноти! – українськости, ми вбиваємо в собі навіть людські ознаки.

Сучасну ситуацію філологи називають пандемією, тобто пошестю лихослів’я. Мало того, статистика стверджує, що симпатиків лихослів’я і грубощів зростає. Нашестя лихослів’я заполонило не лише повсякденне мовлення, а й телевізійний етер і книжки. Бо якщо не самі вживаємо соромітницькі слова, то чуємо або читаємо їх, на жаль, далеко не один раз на день, у т. ч. – й віртуально.

Якщо ненормативна лексика чорнить вуста молоді, це одна біда, інша, не менша біда, – якщо нею, нецензурщиною, послуговується керівник організації, підприємства, школи чи районної ради – люди з вищою освітою і, здавалося б, порядні, культурні та коректні. Повинні бути... Є і такі випадки в нашому грішному бутті, і доволі не поодинокі... Пригадую очільників місцевої влади… Та й найвища теж не гребує... 

Пасивна лексика (та, яку не самі вживаємо, а чуємо від інших) поступово входить у нашу свідомість на підсвідомому рівні й вершить свою чорну справу, наражаючи нас на необдумане повторення таких слів.

Найприкріше, що нецензурна лексика, яку часто передають телеканали, зовсім не хвилює багатьох із нас. Ми не робимо зауваження тим, від кого її чуємо, не присоромимо. А це також могло б уплинути на таких, із дозволу сказати, мовців. Соціологи дослідили, що не переймаються пошестю нецензурних слів 55% нашого населення. Так стверджують в Українському інституті соціальних досліджень. Лише 20% із нас відмовляються дивитися передачі та читати літературу з матюками. (Якщо таке чтиво можна називати літературою!..).

Що з нами діється? До чого дійдемо?.. Що вироджуємося, то це без сумніву. Це не відкриття, а лише констатація сумного факту. А були ж, були українці однією з найморальніших націй Европи! Славились етикою і високоморальністю в усьому світі! Про нашу культуру писали, висловлюючи найкращі враження.

Напр., турецький мандрівник Ельвія Челеві, відвідавши Україну в 17 сторіччі і відзначивши красу і багатство української мови, налічив у ній лишень чотири лайливих слова. Та й ті нам, нинішнім, не здадуться лайливими порівняно з теперішніми. Хочете знати, які ті слова? Ось вони: чорт, дідько, собака, свиня. Звісно, були й інші, і про них згадують інші прибульці. Напр., слова прокльонів: най тебе шлях трафить! Або: Цур тобі, Пек тобі! Або ж і таке: ні дна тобі, ні покришки, бий тебе сила Божа і їм подібні. Як бачимо, слова майже не викликають обурення чи обрз. І жодного нецензурного слова подібні вирази не містять, а є навіть фразеологізмами і мають фольклорне підґрунтя.

Можна пригадати й інші т. зв. лайливі слова української лексики, які деінде вживались у виняткових випадках. Одначе їх було не так багато, як зараз. Принаймні на словник не набиралося. Нині ж, до нашого сорому, нецензурної лексики вживаємо стільки, що дехто зібрав аж цілий словник. Ласі до сенсацій люди розрекламували словник соромітницьких слів на всю Україну, хоча, вважаю, його читачами може бути вузьке коло, а саме: мовознавці.

Давно вживані лайливі слова української лексики не були нецензурними чи соромітницькими. Але і їх було соромно вживати, бо сваритися, лаятися чи обзивати, а ще й брутальними словесами, ніколи не було у звичаях українців. А що слова народжуються не нізвідки, а з життя, то, можливо, дивитися треба в корінь?

Справді ж бо, за що можна було обзивати дівчину чи молодицю нецензурними словами, якщо її поведінка не викликала людських пересудів? Так само не викликав агресії сусід, для якого моральні стосунки з сусідами та думка про нього односельців – понад усе. І хоча міркування науковців про час появи нецензурних слів різняться, проте зрозуміло, як Божий день і без наукових досліджень, що більшість із цих соромітницьких слів прийшли до лексикону однієї з найкрасивіших мов світу – української – від нашого північно-східного сусіда. Це він, молодший "брат", зі своїм пришестям і нашестям в Україну, протягом 360-и років наклав свій не кращий мовний відбиток на лексиці українців.

Невже треба фахових досліджень, якщо чи не в кожному з них – ключове слово звучить саме мовою московинів: мать (а не мати), тваю (українською ми вимовляли б: твою) і т. д.). Даруйте за такі вкраплення-приклади, та без конкретики важко переконати.

Цю думку підтверджує багато дослідників і науковців. Зокрема, канд. філол. наук та авторка кількох книжок Ірина Фаріон також вважає, що в Україну ці слова прийшли з Московії. Відома мовознавець висловлює думку і підтверджує теорію, що лайкою найбільше користуються ті народи, які відзначаються загарбницькими тенденціями в поведінці. На жаль, Московія-Росія виробила таку поведінку, цей код, у всі часи і зараз також. Це знову – констатація сумного факту.

Непатріоти української мови, не сильні духом (я навіть так сказала б) люди трактують – перепрошую: пояснюють – вживання матюків тим, що користувачі лайкою таким чином висловлюють свій протест проти суспільства, яке чимось не задовільняє їх. Однак зараз суспільство не найгірше. Інша річ, що в наш час можна говорити про нього що завгодно. Та хіба у 1930-і роки, у період голодоморів і репресій, суспільство було кращим?! Це страшне порівняння. Проте важко уявити бум лихослів’я у ті трагічні, чорні часи.

Вважаю, що нецензурне слово у багатьох мовців просто стало звичним словом-паразитом, на яке вже не звертається увага. Воно багатьма вживається навіть не обдумано, просто як слово-зв’язка між нормальними словами. Без них людина уже не може обійтися навіть у спокійній розмові, без агресії, що спостерігаємо у мові багатьох підлітків і молоді.

У будь-якому випадку слово-матюк є ознакою низького рівня інтелекту, безсилля (у випадку з лайливими керівниками), навіть результатом неспроможности висловити власну думку і, звісно, бідного словникового запасу. Є думка, що малозабезпечені верстви населення матюкаються від важкого життя. Але життя дітей повоєнного періоду було набагато важчим. Вони не мали того одягу, що мають нинішні любителі нецензурщини, не вживали тієї їжі, яку вживають нині ті, хто брутально висловлюється. Над українцями тих часів висів постійний страх, морок, темінь, голод, було, свистіли кулі, проте вони не хулили Бога, не гудили державу, не вирішували справи з допомогою нецензурщини, а допомагали ближнім, не заздрили, а задовільнялися тим, що мали.

Ні, не закликаю бути покірними і мовчати, якщо не задоволені чимось. Але треба виявляти свої претензії цивілізовано, по-сучасному, а не на рівні і не мовою середньовічних середньоазійських зайд, які наситили т. зв. "російську" мову більшістю цих ганебних "шедеврів".

Лихослів’я передусім – від відсутности культури і втрати національної та людської гідности. У цьому я глибоко переконана. Повернімося до наших витоків. Культуру, як відомо, народило село. Сме село не лише дало життя Людству, а й заклало генофонд націй, зокрема, й української. Спустошене у радянську, а до того – у кількасотрічну московинську (царську і радянську) системи, нинішнє українське середовище знівелювалося до невпізнанности.

Зальотне панство, бездуховні зайди-нувориші випотрошили ніжну українську душу, прикриваючись політикою урядів, міжнаціональною дружбою, захистом нацменшин. На землі, даній народові долею, історією, повинен жити і господарювати сме її нарід. А українська земля належить українцям. І все! Про це споконвіків мріяли наші предки, захищаючи її від різних заброд. На те й кожному народові історією дана його власна земля, щоб він почувався на ній повноправним господарем. Антиукраїнські елементи, численні зайди-загарбники рубали національний дух під корінь, аби задушити все українське. І видушили. І роздвоїли нашу душу. І наповнили її чужим непотребом. Так, що вже й не можемо відрізнити правду від фальші, рідне від чужого, добре від злого, чорне від білого, нецензурне від культурного.

Йшли тебе понищити зусібічні зайди,
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!

Ще вся – не сказана і ще не вся сказана, а вже так спотворена!.. 
:( 
А що нині спроможне відродити національне обличчя України? Село! Його відроджує село, бо село й народжує. 

Сме село сторіччями витворювало свої звичаї та обряди. Віками виспівувало, виколисувало легенди, пісні, прислів’я, мову, у яких – найщемніші українські слова і сподівання на краще. В селі було неможливо не дотримуватись отих неписаних норм поведінки, витворених віками, що узгоджують стосунки в родині, між сусідами, кумами й односельцями.

З давніх давен в українській родині батька-матір шанобливо називали на "Ви", навіть поза очі казали: тато казали, мама ідуть, дідуньо радилиБез благословенного батькового слова ніхто не смів приступати навіть до сніданку. Першим у родині мав одружуватися старший син чи донька, далі молодші. Наймолодший син залишався біля батьків, аби доглянути їх. Без батькового чи материного благословення ніхто і в гадці не мав одружуватися. Куми називали один одного на "Ви". Якщо похресник залишався сиротою, куми неодмінно переймали на себе обов’язки батьків.

А які пісні линули вечорами після важкої праці! Село вінчало ними вечори! Уміли люди працювати, вміли й веселитися. Бо трималося все на одвічній народній моралі. Вітали один одного зі святами щиро. І в будень віталися щиро. Не одному нині защемить у серці від колись почутого повсякденного, а нині нестандартного вітання "Доброго Вам здоров’я!", "Як поживаєте?", "Дай, Боже, й Вам здоров’ячка»!", "Як здоров’я?" або "Як дужі?", "Здорові будьте! Із Великднем вас!", "Із неділею святою будьте здорові!"... У них – шарм шляхетности українців, сам насолода. У них – і висока мораль українців, закладена природою і віками. А прадавні, як і сам українці, народні традиції, свята, звичаї!.. Все це, думається, і виховувало нашу високу мораль і формувало нашу мову. Чемне, вишукане слово було образом, а кажучи по-сучасному, іміджем українця в усі часи.

Прикро, але за дослідженнями Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ, майже половина населення України вживає нецензурну лексику. Разом із тим фахівці стверджують, що хамство і лайка не є характерними для українців. Наші діди й прадіди не вживали нецензурних слів і були здоровими.

І ще. Коли ми на вулиці чи в іншому місці чуємо погані слова, то цим самим порушується наше право на чистий енергоінформаційний простір. А свої права треба навчитися захищати. Адже в Кодексі України про адміністративні порушення (ст. 173) нецензурна лайка кваліфікується як дрібне хуліганство, котре "тягне за собою накладення штрафу від 3-ох до 7-и неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від 40-а до шістдесяти годин, або виправні роботи на строк від одного до 2-ох місяців із відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до 15-и діб". БОРІМОСЯ – ПОБОРЕМО!

Гарним словом змагалися майстерністю. У вільній, ще козацькій, Україні мистецтво володіння словом прирівнювалося до мистецтва фехтування шаблею, себто служило зброєю. Воно споконвіків було у крові кожного українця. "Якби ти знав, як много важить слово...", – писав безсмертний велет праці і духу Іван Франко. Хай же важить воно,Слово, в усі часи нам усім і міряється вагою золота, оте прекрасне, милозвучне і висококультурне українське Слово. На вагу золота – не тому, що рідкісне, а тому, що красиве, шляхетне, високоморальне і вагоме, як і золото найвищого ґатунку. Золото нашої душі. Безсмертної української душі, про чистоту якої, як і мови, треба дбати невпинно, повсякчас. 

(© Любов СЕРДУНИЧ)

Як росія (московія) украла історію України (Київської Русі)?

  • 01.03.17, 13:15


З XVI ст. в голови людей втовкмачували і вселяли міф, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського ; що Київська Русь - колиска трьох братніх народів - російського, українського та білоруського, що росіяни за законом «старшого брата» мають право на спадщину Київської Русі.

Відомо що : - Під час існування держави Київської Русі про Московську державу не було жодної згадки.

Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, заснований ханом Менгу- Тимуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь вже існувала понад 300 років ; - Немає жодних фактів про зв'язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI в. У той час, як в 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані. Як можна говорити про якесь «старшого брата», коли цей «старший брат» з'явився на світ кілька століть пізніше русичів - українців. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприйняття.

Карта Московії

Усім відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великоросійського» і російського народу, а була Суздальська земля - земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило до складу Золотої Орди - держави Чингизидов.

З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики обходять мовчанням питання про своє національне походження.

Московити, великороси - хто вони ? Московити.

Хто такі московити?

У IX -XII ст. великий край від Тули, Рязані і нинішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші - все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великороси». У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха - Юрій Долгорукий, який залишився без княжого столу в Київському князівстві.

Юрій Долгорукий почав князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. У нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований у лісовій глушині в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій порвав усі зв'язки з батьківської дружиною і зі старими київськими звичаями. У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ : прийшов як варвар, яка не відчував ніякої спорідненості зі слов'янською святинею - Києвом. За короткий час (50-80 років) в кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уродженець від матері - мерянкі, муромчанкі, мокшанкі...

 

 НАЙБІЛЬШОЮ БРЕХНЕЮ москалів є нісенітниця про те , що Москва заснована Юрієм Долгоруким в 1147.

Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272. Цього року був проведена третій перепис населення Золотої Орди. При першому перепису (1237-1238 pp. ) І другий (1254-1259 pp. ) Поселення - Москва не згадується.

 

 

Так з'явилися на землі «Моксель» князівства : Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. У цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масовий «перетікання» слов'ян з Наддніпрянщини на землю «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов'янам з родючих земель Придніпров'я йти через непрохідні хащі і болота тисячі кілометрів на невідому полудикую глушину ?

На основі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською.

Московія, як князівство, що виникло в 1277 р. за наказом татаро- монгольського хана Менгу- Тимура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Данило (1277-1303) ( молодший син Олександра т.зв. «Невського»). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 хан Узбек ( про це йдеться у вищезгаданому романі - дослідженні В. Бєлінського ) призначив свого брата Кулхана питомою московським князем, а з 1328 р. - Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий, як «Калита», Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319-1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чингизидов в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 в Московії перервалася династія роду Чингісхана, яка почалася від князя Івана Калити ( Кулхана ). Т

обто близько 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових ( Кобиліних ) в 1613 зобов'язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старої династії Чингізидів. Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро- монгольської державності в Московії.

ЯК ЖЕ СТВОРИЛИ МІФ ПРО РОСІЮ?

Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ'яМОНАХ ФІЛОФЕЙ : «ДВА РИМИ ВПАЛИ, А ТРЕТІЙ СТОЇТЬ, А ЧЕТВЕРТОМУ НЕ БУТИ». З тих пір у росіян зароджується думка всемогутності і «богообраності», що «Москва - третій і останній Рим». Ці думки поширювалися і затверджувалися в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше - царями заради цієї ідеї - маячні.

У царювання Івана IV ( Грозного ) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії посилюються.

Так, за переказами, шапка Мономаха, нібито подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом - базилевсом Костянтином IX, вважалася символом передачі влади Візантією Київської Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а й на спадщину колишньої Візантійської імперії.

 

 

Іван IV (Грозний ) вперше в 1547г. вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. З 37 підписів, які скріпили грамоту, прислані з Константинополя до Москви, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

 

  Насправді, шапка Мономаха була золотою Бухарської тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), який пристосував цю тюбетейку для свого звеличення. ( Логвин Ю. «Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха»/ / Час. - Київ, 1997, 27 березня).

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро I. Він вперше в 1701 р. видав указ про вилучення у підкорених народів всіх письмових національних пам'яток : літописів, хронографів, хронік, стародавніх історичних записів, церковних документів, архівів і т.д.. Особливо це стосувалося України -Руси. У 1716 р. Петро I «знімає копію» з так званої Кенігсберзької літописі, де було показано «об'єднання» стародавнього літописання Київського і Московського князівств і обгрунтовувалося єдність слов'янських і фінських земель. Однак доступ до «копії» - фальшивку, як і до самого оригіналу, був закритий.

шапка МономахаЦя Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій - написання так званих «Загальноруських літописних зведень», в яких обгрунтовувалося право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 ЖОВТНЯ 1721Р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів - росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі - українців історичну назву Русь.

Катерина II, продовжуючи фальсифікацію, своїм указом від4 грудня 1783 створює«Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова, у складі 10 видатних істориків. Основне завдання, яке було поставлено перед комісією, полягала в тому, щоб за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зведень та інших фальсифікацій обгрунтувати «законність» присвоєння Московією історичної спадщини Київської Русі та створення історичної міфології держави Російської.

Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямках: - Збір усіх письмових документів ( літописів, архівів тощо ). Ця робота вже частково було зроблено Петром I.

Збір матеріалів проводився не тільки зі своєї країни, а також з інших країн - Польщі, Туреччини та ін. ; - Вивчення, фальсифікація, переписування і знищення історичних матеріалів.

 

У «Скіфської історії» А. І. Лизлова вказується,що жителі Московії - це окремий відособлений самобутній народ, нічого спільного не має з Руссю (мск), Литвою, поляками і т.д.;

 

Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Лаврентіївський літопис» і багато інших. Деякі літописи переписувалися по кілька разів, а оригінали знищувалися або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, виданої в 1776 і 1787 рр..., «Історія Російська з найдавніших часів» В. М. Татіщева , видана 1747г.

 Написання нових «загальноруських зведень», які писалися в XVIII в., А подавалися так, що вони XI, XIII, XIVвв. Всі ці склепіння проповідували «загальноросійську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов'янські племена (поляни, древляни, сіверяни та ін.), Які вже були християнами, в «Залещанськіх» землях жили фінські племена ( мурома, меря, весь, мокша та ін.), Які знаходилися в напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI в. ; - Для обгрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зведень. Всі ці склепіння і літописи, як вказується в романі - дослідженні В. Бєлінського, є тільки в переписаному вигляді, І ЖОДНОГО ОРИГІНАЛУ. ЖОДНОГО ! !

Все це вказує на неймовірні за масштабами безсоромності і нахабства фальсифікації при створенні історії Держави Російської.

 

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая