Приручене козацтво

На сьогодні склалася дум­­ка, що історія козацтва в Україні завершується наприкінці XVІІІ століття ліквідацією автономії Гетьманщини та зруйнуванням Запорозької Січі. Належне віддаєть­­ся лише Чорноморському війську та задунайським запорожцям, яких вважають носіями і продовжувачами козацьких звичаїв. Крім чорноморців і задунайців на українських землях проживала значна кількість населення, яка пов’язувала своє існування з козацькими традиціями – в господарюванні, світогляді, побуті.

Політемігранти

Після того як була зруйнована Запорозька Січ у 1775 році, одна частина козаків розійшлася південними землями України, а інша – від 5 до 10 тисяч – вийшла за межі Російської імперії.  Залишити Січ було непросто. Зокрема, козаки доводили необхідність цього заробітками, зазначаючи генералу Петрові Текелію, який очолював процес зруйнування Січі: «Бач, Пане отамане, ма сорочки, ма штанів – одна гола сірома». Він відпускав їх, і вони переходили до Очаківської округи, до турецького султана, на той час тут проходив кордон між Османською та Російською імперіями. За легендою, складаючи присягу султанові, козаки, набравши рідної землі в чоботи, промовили: «На чий землі стоїмо, тому й служимо».

Вихід запорожців неабияк стурбував російський уряд – за відомостями прикордонної адміністрації, султан схильний був розглядати запорожців як своїх підданих. За таких умов стратегічною метою російської політики стало «виселити» запорожців з Османської імперії. В зв’язку з цим природним було оголосити турецьких запорожців невірними і заборонити вихід колишніх козаків із територій Запорожжя на рибні лови за кордон. Крім того, уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців.

На території Південної, Лівобережної та Слобідської України залишалася чимала кількість колишніх козаків, які намагалися відтворити якщо не Січ, то подібну установу, що могла б забезпечити їм сприятливі умови для господарювання, звільнити від феодального гноблення, надати пільги, реалізувати їхнє бажання козакувати. Внаслідок суспільних та адміністративних перетворень розпочинається впи­­сування цих регіонів до загальноросійських, а їхнє населення мало увійти до податних станів Російської імперії. Російська адміністрація мала виробити певні форми відносин із козацьким населенням, що задовольнили б обидві сторони.

Однією з них могло стати залучення козаків до військової служби, зокрема створення іррегулярних формувань. Крім того, перебування в регіоні значної кількості неорганізованого населення зі споконвічним прагненням до козацької волі було небезпечним для держави, і цю козацьку енергію мали спрямувати в контрольоване русло. Таким чином, розпочалося виникнення штучних іррегулярних козацьких військ з українського населення, саме таку назву отримали ці формування в історичних джерелах. Водночас це впливало на вихід частини козаків з Османської імперії. Вдалим початком цього процесу стало створення з колишніх запорожців «Війська вір­них козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 року отримало назву Чорноморського козацького війська.  

За формою козаки, за суттю – раби

Невдовзі на Півдні сформували Бузьке, Катеринославське, Чорноморське козацькі війська, основу яких становили колишні козаки. Їм мали надавати землі під поселення. Основним обо­в’яз­­ком таких формувань була військова служба. У мирний час вони мали займатися господарством: землеробством, скотарством тощо. Хоча зовні устрій цих козацьких формувань нагадував «старі часи», однак більшість козацьких підрозділів підпорядковувалися російським керівникам, не мали виборності старшин, власного суду тощо. На всі подібні формування уряд дивився як на тимчасові, розуміючи серйозність загрози повернення «старих часів».

Звісно, особливістю швидкого формування зазначених козацьких військ стала підготовка до російсько-турецької війни 1787–1791 років. Один із цікавих моментів створення Чорноморського війська, на які звернув увагу одеський історик Тарас Гончарук, – це вимоги Катерини ІІ до князя Григорія Потьомкіна, який формував полки: «Щоб з вашого боку були вжиті необхідні запобіжні заходи, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті». У відповідь князь засвідчував, що козаки вже «вірні», сімейні та покірні, він схилив козаків, які колись служили в Коші, негайно шукати наречених та поспішати записуватися до чорноморців. Намагання одружити якомога більше козаків не є випадковим, адже козак, який має родину, менш мобільний і не схильний до різноманітних мандрів. Такі вимоги до сімейного статусу застосовували і в процесі формування інших козацьких військ. Так, організатор Дунайського козацького війська полковник Чолобітчиков у 1828 році вважав за потрібне одружити значну кількість козаків-«бурлак», пояснюючи це тим, що людина, яка не має дружини, дітей та оселi, «не може бути корисною для суспільства». Після підписання Ясського миру 1791 року з Османською імперією практич­­но всі створені іррегулярні козацькі частини переформовувалися, ліквідовувалися або переселялися з території України (йдеться про Чорноморське військо), чим зведено нанівець навіть незначні спроби відновлення військової козацької організації в останній чверті XVIII століття.

Переселення на Кубань поставило чорноморців у скрутне становище. Намагаючись колонізувати ці райони і посилити Чорноморське військо здібними і звичними до військової служби людьми, уряд вдався до переселення на кубанські землі козаків і селян зі слобідських та лівобережних районів України. Це давало також можливість зменшити земельний голод в українських губерніях. Ще одну важливу причину таких заходів відзначив історик Микола Стороженко: «Зменшуючи чисельність козацької верстви» [в  укра­­їнських землях], це сприятиме його становому «знеособленню» й «асиміляції… з іншими податними верствами імперії».

Поділити й асимілювати

Внаслідок таких перетворень старі козацькі звичаї зберігали тепер лише турецькі запорожці. Так чи інакше, але до 1828 року на території Османської імперії існувала Дунавецька Січ у пониззі Дунаю (сучасна територія Румунії). Вона відтворювала устрій та управління, що існували колись у Січі на Дніпрі. Задунайці, які воювали в османських військах, зазвичай уникали бойових дій проти козаків, які служили у складі російських військ. Документи свідчать про певні курйози. Під час відпочинку задунайці запрошували друзів, родичів із чорноморців на бенкети. І ті залишалися за Дунаєм, а російське командування вважало, що задунайські козаки «викрадають людей». Для козаків поняття кордону було зовсім іншим, ніж тепер, значущою була лише козацька спільнота.

Російська імперія і далі використовувала засіб створення штучних козацьких військ для перетягування задунайців на свій бік. Так, під час російсько-турецької війни 1806–1812 років з’явилось Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, до якого записували колишніх козаків. Однак проіснувало воно лише півроку. Здебільшого так сталося через чутки про створення Нової Січі на Дунаї, що швидко облетіли Південно­український регіон. І до війська потягнулося багато селян-утікачів, оскільки на той час не було інституту перевірки особи, а саме: два козаки мали підтвердити, що інша людина, яка бажала записатися до війська, теж є козаком. Ті, не моргнувши оком, підтверджували. Поміщики почали скаржитися, і військо ліквідували. Значна частина його козаків перейшла до задунайців, а частина була переселена до чорноморців на Кубань.

Під час російсько-турецької війни 1828–1829 років кошовий отаман Дунавецької Січі Йосип Гладкий перейшов із частиною козаків на бік Російської імперії. Це стало ознакою ліквідації останньої козацької Січі. Згодом із цих козаків було сформовано Азовське й Дунайське війська. Розміщувалися вони відповідно в сучасних районах Запорізької та Одеської областей України і проіснували до кінця 60-х років ХІХ століття.
На інших козацьких територіях України після ліквідації автономії Гетьманщини спочатку на території Слобідської, а потім і Лівобережної України козацький устрій було ліквідовано. Козацькі полки розформували, а замість них створили гусарські, карабінерні та інші регулярні військові одиниці. Перетворити козаків на гусарів виявилося непросто. Як стверджують дослідники, від тих, хто все ж таки став гусаром, відверталися навіть батьки та брати, хоча вони – «гусари» – впродовж років вперто трималися козацьких звичаїв і демонстративно підкреслювали своє козацьке походження: голили голови і довгу чуприну закладали за вухо. Однак комплектування полків на загальних засадах із рекрутів і відбування служби в російській армії все ж таки призводили до втрати козацьких особливостей.

Маніфестом від 3 травня 1783 року в Слобідській та Лівобережній Україні узаконювалося кріпацтво, внаслідок чого розпочалося так зване шукання козацтва, а саме намагання щойно покріпачених довести належність до груп населення, яких обійшла кріпацька доля. Непроста ситуація склалася й з іншою частиною населення, яка отримала назву «малоросійське козацтво». Уряд мав зважати на їхні історичні поземельні права, чим створив, як стверджують дослідники, «правову колізію», і «малоросійське козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх. Легальне перетворення населення на козацький стан породжувало надії на повернення старої автономії та пільг, що спонукало на звернення до влади з вимогою повернути старі права.

З цих «малоросійських козаків» уряд не раз створював штучні козацькі війська. Зокрема, під час війни з Наполеоном у 1812-му, Східної війни 1853–1856 років, польських повстань початку 1830-х та 1860-х оперативно сформувалися «Малоросійські кінно-козацькі полки». Після завершення воєнних дій полки розформовували і зрештою ліквідували. У 1862 році «малоросійські козаки» становили 33% усіх жителів Чернігівської та 46% – Полтавської губерній.

Залишки атрибутів

Отже, в другій половині ХІХ століття відбулася ліквідація останніх козацьких іррегулярних формувань на території Південної та Лівобережної України. Водночас це сприяло відродженню зацікавленості своїм минулим, вивченню історії козацтва, зберіганню сімейних документів, архівів тощо, адже тепер це мало протиставити козаків іншим категоріям населення якщо не в офіційних структурах, то хоча б у повсякденному житті. Дуже чітко це відзначали священики сіл Лівобережної України вже наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли в традиційний спосіб життя крім інших факторів втручалася й нова міська культура. Так, своєрідність козаків, які проживали разом із державними та поміщицькими селянами, помітив священик села Вишеньок Чернігівської губернії: «Дивна різниця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвалькуватий гонор, через силу піддається впливу часу та освітнього начала; розважний, стриманий в домашньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням йде назустріч усьому новому, кмітливий, франт, марнотратний. В багатьох випадках виявляє навіть деякого роду витонченість життя, наприклад, вжи­­вання самовара, цигарок та ін.». Зберігалася різниця і в самосвідомості самих козаків. Зокрема, у 1905 році священик села Середняків Полтавської губернії писав, що парафіяни «просто говорять: «ми мужики» – це колишні кріпаки, «ми козаки» – це колишні реєстрові козаки». Священик містечка Переволочна тієї самої губернії зауважував, що навіть у дуже скрутному становищі в господарстві служити наймалися нечасто через «властиву обивателям містечка козацьку гордість, яка не дозволяє їм йти у батраки».

Таким чином, відновлення штучних козацьких формувань стало формою організації козацького населення українських територій у скла­­ді Російської імперії, що сприяла встановленню над ним контролю, передбачала створення боєздатної сили для нових територіальних надбань, становила альтернативу Задунайській Січі в Османській імперії. Причиною створення цих військових одиниць став збіг різних факторів, що визначили добре продуману політику високопоставлених осіб і російської адміністрації. Слід урахувати й бажання самого козацтва зберегти залишки власних традицій у нових умовах. Їхні сподівання здебільшого не виправдалися. Козацьким військам і населенню надавалися лише зовнішні атрибути колишніх традицій, відновлення останніх у повному обсязі було неприйнятним для Російської держави. Отримала оформлення свого стану й козацька старшина, що перетворювалася на дворянство і відтепер могла лише сумувати за власним минулим та об’єднуватися навколо своїх нездійснених мрій. Отже, козацтво було поступово вписане в загальноросійську суспільну структуру протягом кінця XVІІІ–ХІХ сто­­літь, але намагалося зберегти в пам’яті власні традиції, які стали «в пригоді» під час бурхливих подій першої чверті ХХ століття.

Загублена «сестра» України

Напередодні революції 1917 року Кубань бачилася країною, що за площею (94,8 тис. км2) та населенням (3,1 млн осіб) не поступалася більшості проголошених невдовзі потому національних держав. Підстави для її самостійного існування давали самобутні традиції та етнічний склад населення. Це була своєрідна Бельгія Східної Європи, де роль валлонів та фламандців відігравали українськомовні нащадки запорожців («чорноморці») та російськомовні правнуки переселенців із Дону («лінійці»). «Чорноморці» й «лінійці» виступали із принципово різним баченням розвитку Кубані – від самостійності до повернення до складу відродженої російської держави.

«Український слід» кубанської державності

У середовищі «чорноморської» більшості були розбіжності між радикальним самостійницьким крилом, яке спершу вимагало рівноправної участі Кубані в майбутній федерації народів колишньої Російської імперії, а пізніше виступало за повну незалежність краю, та поміркованим «автономістським». На чолі «поміркованих» стояли брати Іван та Петро Макаренки, Лука Бич, а «радикалів» очолювали Кіндрат Бардіж, Микола Рябовіл, Степан Манджула та Василь Іванис. Кіндрат Бардіж розпочинав політичну кар’єру в російській партії кадетів, був обраний до Державної думи імперії і призначений після Лютневої революції 1917-го комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Однак, повернувшись на батьківщину, колишній отаман станиці Брюховецької відразу ж став провідником українського національного відродження. Завдяки його активності вже в березні (майже водночас із відповідними акціями в Києві) у Катеринодарі було проведено козацьку демонстраціюпід жовто-блакитними прапорами.

У квітні 1917 року з ініціативи некозацького населення краю («городовиків») у місті скликали Обласну раду й створили її Виконавчий комітет. У відповідь козацькі делегати відновили ліквідовані ще 1794-го виборні Військовий уряд та Раду. Обраний її головою Микола Рябовіл у революційні 1905–1907 роки навчався в Київському політехнічному інституті. Під головуванням Рябовола наприкінці вересня 1917-го Військова рада, попов­нена представниками корінного некозацького населення та кавказців, проголосила себе Крайовою радою і ухвалила конституцію («Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краї»). Перший місцевий уряд 1 листопада того самого року очолив представник поміркованого крила «чорноморців» Лука Бич. Усім здавалося, що в тогочасних умовах його якості допоможуть узгодити позиції різних політичних сил, консолідувати їхні старання в розбудові Кубані.

У пошуках шляху

На початковому етапі державного будівництва найбільшу підтримку на Кубані дістали ідеї братів Макаренків щодо формування окремої козацької федерації. Однак створений на їх засадах 20 жовтня 1917 року «Союз Південно-Східних козацьких військ, горців Кавказу та вільних народів степів», об’єднаний уряд якого 16 листопада очолив донський отаман Алєксєй Калєдін, виявився недієздатним. Тим часом восени 1917-го через відсутність внутрішньої згоди «чорноморська» більшість у Крайовій раді зазнала першої значної поразки. Кіндрат Бардіж програв вибори на посаду військового отамана (із президентськими повноваженнями парламентсько-президентської держави) висуванцю «лінійців» (меншості в Раді) Алєксандрові Філімонову.

Після цієї поразки, коли ідею козацької федерації було дискредитовано, а до того ж наступали більшовицькі війська, активізувалася самостійницька течія в середовищі «чорноморців». У грудні, щоб забезпечити підтримку кубанської державності ширшими верствами населення, було скликано З’їзд представників, де сформували на паритетних засадах новий склад Законодавчої ради. Зі 100 депутатів 46 були від козаків, 46 – від «іногородніх» (переселенців із Центральної Росії), вісім – від кавказьких народів краю. У розпал війни з більшовиками, 28 січня 1918 року, її розширений склад проголосив створення Кубанської Народної Республіки (КНР), а 16 лютого її повну незалежність. Але зроблено це було, як і у випадку УНР, лише перед очевидною загрозою. І вже 22 лютого керівництво нової держави мусило залишити столицю.

Бардіж, який виступив проти здачі міста червоним, був захоплений ними в полон і 9 березня розстріляний. Відразу ж після окупації Кубані російськими більшовиками в українських районах поширився рух опору. Для його консолідації 28 лютого в станиці Брюховецькій відбулася Рада представників козацтва Чорноморщини. У квітні повсталі козаки звернулися по допомогу до України та Німеччини, після чого на Таманському півострові остання висадила свій контингент. Однак далі він не просувався. Причина полягала в тому, що монархічно настроєна русифікована верхівка кубанських офіцерів на чолі з лідером «лінійців» Філімоновим пристала до спілки з чужою інтересам краю зовнішньою силою. 30 березня 1918 року в станиці Мечетинській було укладено союз із Добровольчою армією на чолі з колишнім головнокомандувачем російських військ, генералом Лавром Корніловим.

За угодою, армія кубанців формально переходила під його командування лише для ведення бойових дій проти спільного ворога. Тож спершу видавалося, ніби загрози в такій спілці немає. Оманливому враженню сприяли як сама постать Корнілова, котрий декларував ідею перебудови Російської імперії на федеративних засадах, так і традиційні монархістські настрої кубанського козацтва, зумовлені історичними обставинами його формування.

Переворот

Корнілов через два тижні після укладення угоди загинув, і Добровольчу армію очолив патологічний російський шовініст Антон Дєнікін. Для кубанської державності це виявилося фатальним. Відносини з керівництвом білого руху різко загострилися ще в процесі спільного звільнення краю від більшовиків. Сутність конфлікту досить чітко сформулював у мемуарах міністр пропаганди в дєнікінському уряді, голова ЦК партії кадетів Константін Соколов: «Кубань в особі своїх політичних вождів мислила себе суверенним державним утворенням і фактично ним майже була. Майже – бо на її території мала свою резиденцію не підпорядкована їй військова влада… Кубань за весь час правління генерала Дєнікіна жодного разу не зреклася свого суверенітету. Командування Добровольчої армії своєю чергою – претензій на військово-політичну зверхність, черпаючи їх з ідеї єдиної російської державності».

Усвідомивши загрозу, лідери самостійницької партії «чорноморців» почали шукати альтернативу такому союзникові. Делегація на чолі з головою парламенту Миколою Рябоволом вирушила задля цього до Києва. Павло Скоропадський у своїх споминах напише: «Були пропозиції, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Я цього дуже хотів, але вважав, що перед тим, як залучати інші області, слід досягнути порядку в себе». Насправді ж ключову роль у зриві домовленостей відіграв «білий» чинник. Ідеолог «добровольців» генерал Алєксєєв на засіданні Ради в Новочеркаську прямо заявив, що «не допустить об’єднання Кубані з Україною».

У підсумку, не дочекавшись повернення Миколи Рябовола, «поміркований» Лука Бич під тиском із боку Добрармії дав мовчазну згоду, і більшість із 10 присутніх депутатів Кубанської ради на засіданні в Новочеркаську 23 червня 1918 року проголосували за союз із білими, а не з Українською державою. При цьому було сформульовано вкрай специфічне пояснення: «антидемократична влада на чолі із Скоропадським». Проти фатальної для Кубані спілки з армією Дєнікіна рішуче виступили тільки троє: кавказець Айтек Наміток та два радикальні самостійники – Олексій Безкровний і Степан Манджула. До речі, постаті останніх вельми колоритні. Манджула (зник безвісти 1945-го після арешту в Чехословаччині радянською контррозвідкою) відзначився тим, що публічно насварив прем’єра Луку Бича за неправильне, на його думку, окреслення формату взаємин з Україною: той назвав її не «матір’ю», а «сестрою» Кубані.

Після повернення Миколи Рябовола з Києва позиції самостійницької партії на Кубані різко посилилися. А водночас і напруження у відносинах із Добровольчою армією. Згаданий нами вище голова відділу пропаганди в уряді Дєнікіна Константін Соколов навіть із висоти років, уже на еміграції, писав: «Із ким справді ми були у відвертій і постійній ворожнечі, так це з українськими угрупованнями петлюрівсько-самостійницького типу. В цьому випадку йшлося вже про одну з головних підвалин нашої політичної ідеології, і тут компроміс був для нас неможливий». Проте скликаний за таких обставин парламент Кубані 24 жовтня 1918 року з рідкісною для козаків одностайністю переобрав своїм головою лідера самостійників Миколу Рябовола. За нього проголосували 253 депутати, проти – п’ятеро. У відповідь посилилося втручання керівництва Добровольчої армії у внутрішньополітичні справи КНР. Нерішучий прем’єр-міністр Лука Бич в умовах дєнікінського терору не лише програв вибори на посаду очільника держави (головного отамана) представникові «лінійної» партії Александрові Філімонову, а й змушений був після цього скласти повноваження глави уряду. Далі конституційно-державний переворот розвивався з неймовірною швидкістю. 3 грудня 1918-го прем’єр-міністром став соратник Філімонова Фьодор Сушков, а наступного дня під тиском Дєнікіна внесли зміни до конституції. Проголошено було ліквідацію Кубанської Народної Республіки, яка віднині переходила в статус «Кубанського краю», що мав стати частиною відновленої Росії.

Хвиля терору

За таких обставин протистояння перейшло у фінальну стадію. Під тиском самостійників продєнікінський уряд Сушкова 5 травня 1919 року мусив піти у відставку, а уряд знову очолив «чорноморець»-самостійник – П. Кургановський. На це Добрармія відповіла хвилею терору: в ніч на 8 травня було вчинено невдалий замах на одного з братів Макаренків, 13 червня вбито голову парламенту Миколу Рябовола. Поштовхом став його виступ на конференції представників козацьких республік, де він закликав будувати антибільшовицький союз на ґрунті наявних на той час державних утворень (Кубані, Дону, Грузії, наскільки це можливо – України), але не під зверхністю Добровольчої армії, котра, на його думку, діяла як сила окупаційна. Цікаво, що Рябовіл відчував загрозу й напередодні в розмові із соратниками передбачав: «А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а все-таки вб’ють… Москалі вміють свого добиватися».

За 10 днів після цього було ухвалено рішення про створення Південноросійського уряду з необмеженими правами на чолі з Антоном Дєнікіним. Однак парламент Кубані, зреагувавши на вбивство Миколи Рябовола, не визнав цього органу, а делегація на чолі з Лукою Бичем на Паризькій мирній конференції уклала угоду про спільні дії Кубані з ворожим «добровольцям» Меджлісом кавказьких горців. Брак підтримки серед населення краю залишив військовій хунті Дєнікіна єдиний шлях до утримання його під своїм контролем – захопити владу силоміць.

Оточений військами генерала Покровського, кубанський парламент 6 листопада 1919 року був змушений внести чергові зміни до конституції, змінити власне керівництво та прем’єр-міністра на вказаних Дєнікіним. Але, дізнавшися про переворот у Катеринодарі, кубанські станиці почали масово залишати фронт, а Добровольча армія впродовж місяця зазнала нищівної поразки від червоних. За цих умов Кубанська рада 1 січня 1920 року відновила стару конституцію і переобрала керівництво. Парламент очолив «чорноморець» Іван Тимошенко, а уряд – представник самостійницької течії Василь Іванис. Проте відсутність власного боєздатного війська не дала змоги опиратися наступові російських більшовицьких військ. 4 березня 1920 року вони захопили Катеринодар.

Апогеєм імперської наруги над корінним населенням Кубані стали терор голодом, масова депортація до Сибіру й Казахстану та знищення традиційних назв населених пунктів під час геноциду українського народу на початку 1930-х. Аби витравити пам’ять про історичне минуле, станиці Київську, Уманську, Поповичівську та Полтавську було позбавлено історичних назв. Їх перейменували на Красноартільську, Красноармійську, Кагановичівську та Совєтську... Із Полтавської, де мешкало 17 тис. осіб у 3,6 тис. дворів, майже всенаселення було вивезено за Урал.