Когда ты вдруг, в порыве страсти,

Поймёшь, что мир внутри погиб,

Когда тебя порвёт на части,

Ты лишь души оставишь крик.

А этот крик – мольба прощенья,

О том, что ты не сберегла,

И только жизни упрощенье

Не скроет той измены мгла.

Он всё простит. Он тебя знает,

Но не простишь себе сама.

К другому в руки отпускает,

Ты остаёшься не одна.

Но жизнь твоя покрыта тьмою,

Ты бродишь, как забитый зверь,

Он ведь скучает за тобою.

И пред тобой не хлопнет дверь…

А ты боишься, что забудет,

Что легко уйдёт к другой.

Простит! Другого ведь не будет.

Он пойдет лишь за тобой.

Ты не глупи, вернись скорее,

Пока любовь в душе твоей

Не потухает всё быстрее,

Пока считает он своей.

Посмішка… ще одна… і ще… А вдома – сльози, розпач, депресія. Постійна депресія. Неможливо від неї втекти, сховатись, бо є якась безвихідь. Завжди.

Останніми тижнями я пригадую той час, коли мені було добре, коли сльози лилися лише від щастя. А було ж таке. Не віриться. Зруйнувала життя своє, сила надломилася, принизила себе в своїх очах. Найстрашніше те, що інші думають навпаки.

Я лякаю поглядом, палаючим та водночас холодним. Захоплюються мною, але не можуть цього сказати напряму, бо страх гоніння зупиняє. Але ж я просто не зможу зробити зла! Занадто я переживаю за те, що стане з тим, кого я зможу образити. Та й нащо це мені. І так одиначка.

Замало щастя…чи немає його. Тільки знайду щось, що робить мене живою, як воно гине. Кохання, люди, почуття. Кохання вмирає першим. Тільки чому так швидко? Люди – найжахливіша втрата, бо немає людей – немає кохання. Почуття, кумедні прояви свідомості, які заважають жити, водночас і змушують залишитись, але теж гинуть.

Спустошена, кинута, забута… Так це про мене. Ніхто не вірить, бо завжди між людей сную. Розбите серце знову і знову калатає в уповільненому ритмі, вимагає випустити. Відпустила б разом із розумом, але не під силу мені вирішувати такі питання. Слабка та не всемогутня. 

Gold!

 Цікаво, коли ідеш порожньою вулицею, а відчуваєш, що хтось на тебе дивиться. Не розумієш звідки цей погляд, але стає так моторошно, і перестаєш думати про щось інше. Неначе торкається тебе холодне лезо ножа, повільно ковзає по шкірі, намагається поранити, але не вдається.

Починаєш посміхатись, не розуміючи кому і навіщо, бо так тобі легше. Насправді душа твоя страждає, вона наповнюється сумом і нерозумінням дійсності. Відчувається подих. Такий страшний і невмируще льодовий. Це – подих смерті.

Чому він мене завжди переслідує, вводить в оману? Ще жодного разу ця страшна особа не виконала своєї справи. Знущається… вона точно знає, що її поява не буде для мене неочікуваною, бо багато разів я благала її прийти і забрати з собою.

Невже так важко це зробити? Іноді мені здається, що все, що я роблю перетворює мене на миротворця. Не вмію ненавидіти, пробачаю всіх, допомагаю, але всім просто байдуже.

Єдине, що тримає мене, коли зупиняюсь над прірвою,це бажання творити. Хоча ні. Мати, лише вона, лише думка про те, як вона буде страждати, обертає у зворотному напрямку. Потім ще сумління не дає спокою. Починаю себе корити навіть за думку про те, що хотіла зробити крок вперед.

Мене лишають наодинці зі своїми проблемами, переживаннями. Я вдячна, але іноді так хочеться розревітися у когось в обіймах. Та не буде такого, бо не дозволяю собі виказувати свою слабкість. Всім подобається моя маска. Нікому не цікаво, що вона настільки досконала через те, що я абсолютна їй протилежність.

Gold!