Чорногора.

Місць, які варто відвідати на Чорногорі безліч, ми ж вирішили сходити до озера Несамовите, піднятися на гору Шпиці, та спуститися в урочище Ґаджина.

Свій шлях почали від туристичної бази Заросляк. Звідси багато туристів підіймаються на найвищу гору України – Говерлу. Але ми вирішили рушити іншим шляхом та повернули на серпантинну дорогу, яка за пів години ходу виводить на полонину Пожежевську, де знаходиться стаціонар Інституту екології Карпат НАН України та метеорологічна сніголавинна станція.

Далі наш шлях проліг мальовничою шестикілометровою стежкою, яка була вимощена ще до Першої Світової Війни. Завдяки цьому цей відрізок маршруту можна назвати відносно легким, якщо не враховувати вагу наплічників:)

Та тільки ми розслабилися і почали думати, що такого роду похід є доволі легкий та зручний, стежка раптово закінчилася і перед нами постала чергова перешкода - підйом в котел під горою Туркул. Надивившись навколишніх заворожуючих краєвидів, перші декілька годин походу розслабили нас, і тому ми були дещо морально не готові до такого різкого підйому. Довелося дертися, тримаючись руками за каміння, але воно безперечно того варте ….і ось, нарешті, на висоті 1750 метрів над рівнем моря перед нами, як на долоні, розлилося озеро Несамовите!

Це надзвичайно гарне невелике озерце, та історія його овіяна багатьма переказами і легендами. За однією з них озеро турбувати не можна, так як за давніх часів воно було останнім пристановищем для самогубців, тому вважається, що того, хто кинув в озеро камінь, або скупався у його тихих водах, обов’язково в подорожі застане негода. Мабуть, хтось таки не знав цієї легенди… Як тільки ми підійшли до Несамовитого, над сонячним небом  повільно почали стягуватися важкі сірі хмари, а за пів години почалася шалена злива! Такої привітної зустрічі ми не очікували, тому ледь встигли розкласти наші намети. Недарма Гуцули вважають озеро Несамовите місцем, де народжується погода на Чорногорі.

До настання ночі, непроглядні хмари сповзли з гір та оповили всі низини. А над нами не лишилося жодної хмаринки, а лише неймовірне, осіяне мільйонами зірок, небо! Сузір’я Великої Ведмедиці бачилося набагато ближче на такій висоті, а Чумацький шлях, ніби з дитячих казок, заворожував. Здавалося, що вусаті чумаки й насправді розсипали над тобою величезний мішок з сіллю…;)))Дивлячись в таке небо, відчуваєш себе, немов на іншій планеті, ще й тому, що після міських «пейзажів» не віриться, що таке можливо побачити, а таку велич осягнути!

Наступного ранку підйом о 4ій. Чому так рано? Це все для того, щоб помилуватися незабутнім сходом сонця, щоб на свої власні очі побачити, як народжується новий день, як з кожною хвилиною змінюється освітлення та колір неба, а від цього і весь пейзаж перед нами.

Та о 9-й вже час рушати далі!

Ми піднялися на хребет (теж не легко, я Вам скажу) і попрямували на Південний-Схід. Через 30 хвилин ми опинилися на повороті у напрямку гори Шпиці.

Гора Шпиці ще одне унікальне місце, яке варто відвідати. Сама вершина гори нас не дуже цікавила, а от краєвиди, які можна було спостерігати з вузької перемички між головним хребтом та горою були неймовірно вражаючими! Зліва, на фоні західної частини Чорногори, перед нами розлігся хребет з фантастичними формами - Великі Кізли.

А, подивившись праворуч, ми захоплені завмерли від виду на глибоке урочище Ґаджина - це котел, утворений вертикальними стінами гір Ребра та Шпиці, з яких виростають величезні гострі скелі.

За однією з легенд (це місце дійсно казкове ;) )у підземеллях цих кам’яних споруд ланцюгами прикований лютий Гаргон, якого стереже Дід Первовічний, та якщо Гаргон раптом урветься, настане кінець Світу. Тому ми не стали його турбувати та пішли далі на вершину гори Шпиці, де натрапили на залишки окопів та колючого дроту ще з часів Першої Світової війни.

Така собі іронія долі - іржавий колючий дріт на ніжних рожевих квітах…Але нам потрібно іти далі. І ми почали спуск. Тоді ще ніхто з нас не підозрював, що триватиме він близько 2х годин! Спочатку ми пішли вниз стрімкою непевною стежкою, яка потім загубилася у високій траві. Далі всі спускалися навмання довіривши свої долі тому, хто йшов найпершим. ;)) Під час такого спуску кожен міг перевірити свої нерви та міцність ніг, адже наприкінці всі фактично з’їжджали вниз на п’ятій точці, чіпляючись руками за траву та поодинокі дерева.

Нарешті ми вийшли до річечки десь глибоко в лісі, береги якої всипані величезними кам’яними валунами, вкритими мохом, та височенними смереками. Тут відроги від хребта Чорногора утворюють ніби природні ворота – вхід до урочища Ґаджина.

Але це ще не кінець. Тут нам довелося подолати двічі вбрід річку та перелазити через буреломи, щоб вийти до перших колиб присілку села Бистрець, де можна було трохи перепочити.

Препочивши десь пів годинки, ми чимчикували  ще близько 12 кілометрів вздовж затиснутого між горами села і тільки тоді вийшли до місця, де річка Бистрець вливається у Чорний Черемош, там ми нарешті і знайшли зручне місце, щоб зупинитися на ночівлю.

Рано вранці нам вже довелося їхати. На попутній машині ми домчали спочатку до села Ільці, а потім пересіли на автобус до Ворохти, а далі вже на Івано-Франківськ, на вокзал.